Світ людини біля будинку

Душа обійстя — КВІТИ; мальви під вікнами, півонії й нарциси перед колодязем, кущ довгостеблих жовтих квітів біля правого кута будинку, неподалік нього — деревце п’янкого жасмину, а біля лівого кута — кущ червоних троянд, що по стіні повилися аж під дах. Та поряд з квітами в мами живуть молоді бурячки і рядок посаджених для насіння цибуль, капусти й червоних буряків.

ДЕРЕВА — це вартові хати. У вашому городці росли груша і дві щеплені сливи — біла й червона, липа над колодязем та молоденький горіх над подвір’ям, а за хатою — дикий виноград і три розлогі яблуні.

ДВІР — це бурхлива ріка, яка тече під час раптових злив. Так і хочеться сісти у велику алюмінієву миску, в якій перед сном миють ноги, і попливти за водою. Та перед тобою суцільна стіна дощу, і тобі лячно в неї заходити, щоб не роздусила.

ВОРОТА — це щит обійстя, який захищає від злого і заздрісного ока. А ще це схованка і різні таємниці, про які знаєш тільки ти.

КОЛОДЯЗЬ — це порятунок для дитини. Бо не треба ходити під час засухи по воду у глибокі звори. Та у вашому колодязі вода завжди мала зеленуватий відтінок, а після злив миттєво прибувала і ставала каламутною.

Свіжопобілена ПІЧ — мов казка. Щосуботи мама пекла в ній запашний хліб. Але перед тим відбувалося ціле дійство. Мама розпалювала піч сухими дровами, а коли назбирувалося достатньо жару, вигрібала його кочергою і хутко саджала всередину на дерев’яній лопаті братванки з білим тістом, відтак щось шепопіла до печі, прикривала їй відкритого рота нержавіючим листом бляхи й обгортала його потріскуючими жаринками. А згодом з печі викочувалися жовті сонця духмяного хліба.

ВУЛИЦЯ — це свято. Нею неквапно йшли до церкви малими гуртами або парами жінки з чоловіками, одягненні по-святковому, в ружастих хустинах і фетрових капелюхах. Так само неквапно поверталися додому, і ти виглядав серед них батька й маму. А як святили паску, то сливе бігли вулицею, бо кожен хотів якомога швидше попробувати паску, щоб побільше щастя прибуло до нього і його родини.

Закривши очі, і сьогодні бачиш усіх тих людей, хоча серед живих вже залишилися одиниці.

ЗАПАХИ — це те, без чого не може жити людина біля хати. І кожне обійстя має море своїх запахів. Вранці по-своєму пахнуть квіти і росяна трава, а під вечір по-особливому п’янять жасмин, м’ята чи духмяне сіно, а восени — стиглий виноград. Під вечір подвір’я наповнюється запахами страв та свіжого молока. А з гір вітер наганяє запахи лісу.

НОВИНИ — це сороки на верхівці груші чи штахетині тину, які приносили на хвості добрі новини. І тільки добрі новини завжди приходили до вашої хати і збувалися. А якось ти почув, що для твоїх друзів побачити сороку — поганий знак. Вони чекали на погані новини, і зазвичай з ними траплялися неприємні події. То чи не краще налаштувати себе на щось добре?

ВОГОНЬ — це цигани в квітчастих спідницях і з золотозубими усмішками, які, мов вітер, вривалися взимку до хати, заполонюючи її дзвінким сміхом та хвилями зелених, білих і червоних матерій. Здавалося, що в хаті хвилювалося зелене поле в барвистих квітах. І голоси навперебій: «Ґаздинько, позолоти ручку і поворожу тобі, що чекає на тебе в майбутньому». — «Ліпше собі кращу долю виворожіть, якщо такі великі чарівниці, бо молоді такі й здорові, а все світом ходите і просите». — «Ґаздинько, ми мандрівний народ і помремо, якщо будемо сидіти на одному місці».

Мати насипала циганкам у клунки то бульби, то квасолі або ж давала кусень торішнього сала. Ті дякували за все і, побажавши доброго здоров’я, з вітром вилітали з хати. І тоді тихо озивалася з ліжка бабуся: «Небого Марічко, йди-но поглянь, чи не понесли чогось з коридору. І пильнуй, щоб цигани дитину не вкрали!»

А ще вогонь — сивий дим ватри на городі восени, коли спалювали бадилля та зрубані гілки, підкидуючи їх в яскраве полум’я чотирирогими вилами. А одного дня пізно ввечері твій тато, із низько схиленою голову над вогнищем, спалював одяг твого померлого дідуся.

СНИ — це п’янкі польоти. Як літав уві сні, мов птах, то мама казала: «Ти сьогодні усі ніч сміявся». А як втікав від когось страшного, то бідкалася: «Що за тобою гналося усю ніч, що спав так неспокійно?» Сон завжди приходив з вулиці, бо блукав коло вікон.

РАДІСТЬ — це чекання, мов великого свята, першого снігу. А коли випадав сніг, то батько прокидав його з двору, щоб можна дійти до хліва, колодязя й вулиці, а ти, мов кріт, робив на городі снігові лабіринти і сніговий замок.

СМУТОК — плач мами над братом. Вертаючись додому з амбулаторії після уколів, він так втомлювався, що заходив до вас відпочити. Сидів якось одного літнього дня на драбині, що вела на хлів, і тихо плакав, що через дурне пиття втратив здоров’я і вже недовго буде жити. А мама обнімала його за голову і голосила над ним на все подвір’я, мов на похоронах: «Любий братику, любий Іванку, пак не кажи так, не кажи, ти ще довго будеш жити». Та він не дочекався навіть осені.

ПЕРЕЛЯК — вигук мами, немов удар крил зляканого птаха, коли побачила вужа, якого ти приніс із лісу у в’язанці хмизу. А ходити по воду і хмиз були літніми обов’язками всіх дітей кутка.

ПОДИВ — це молода циганка. У теплу літню зливу без стуку відчинилися двері, і ти побачив на порозі дівчину-циганку. Вона була трохи старшою за тебе, мала великі палаючі очі, а мокрі пасма чорного волосся змійками вилися і спадали на її плечі й обличчя. Легке плаття дівчини було мокрим й тісно облягало її тіло: засмаглі ноги, тонкий стан і тугі, мов яблука, груди. І ти вперше поглянув на дівчину як на звабливу жінку і мов загіпнотизований не міг відірвати очей від неї і її пазухи вишневого цвіту. Вона бачила, що приворожила тебе, і, грайливо усміхаючись, попросила дати їй замість їжі грошей, і ти з легкістю віддав їй усі гроші, які мама залишила, щоб купив хліба.

А ЗДИВУВАННЯ викликало те, як жінки з вашого кутка врятували на вулиці п’яного чоловіка. Він упав перед вашою хатою, і йому з рота пішла біла піна. І раптом хтось з жінок закричав: «Він горить! У ньому зайнялася горілка!» І тут одна стара жінка забігла за ваші ворота і, трохи підсмикнувши вгору спідницю, присіла над літровою банкою. Цією рідиною залили п’яного і так врятували.

ДЗВІН — голос людської душі. Він кликав до церкви на службу Божу і плакав сумно за покійниками, а як на село насувалися страшні бурі — з розпачем бився поміж горами і тривожив небо надривними зойками, немовби руки заламував, таким робом розганяючи темні хмари.

ГРІМ — страх для одних дітей, а для інших — ніби музика небес. Ти не боявся грому, і коли блискавки розчахували небо навпіл, з нетерпінням чекав, як десь вдалині озветься грім і зі зростаючим гуркотом прокотиться над селом. «То святий Ілля котить небом вогняну колісницю», — казала мама. Але тоді, коли грім з тріскотом ляскав над дахом вашої хати, аж все всередині дзвеніло і деренчало, мама перелякано хрестилася і молилася вголос. Під час бурі до вас часто прибігали сусідські діти і від страху ховалися під ліжком.

А ВІТЕР — мандрівна душа; це роки, що минають безслідно; шум листя в кронах дерев; тихе гупання яблук у садку. Вітер може сміятися, бешкетувати, мов дитина, і сумно плакати взимку за вікном.

А ще вітер — дивний спогад. Під час похорону твоєї тітки раптом з гір, наче запряжена бричка з голосними музиками на весіллі, налетів вітер з рясним дощем і з шаленством закружляв довкола домовини, що стояла посеред подвір’я. Люди ледве встигли накрити домовину і поховатися під стріху. І в тієї ж хвилину вітер стих, зупинився дощ, і навкруги стало тихо-тихо. Але тебе довго не залишала думка, що, либонь, твоя тітка була чарівницею, і вітер прилетів попрощатися з нею.

17 лютого 2012р.

Теги: світ, людина

Коментарі

Муза 2012-02-19 / 19:33:07
Дуже гарно.Зачепило .Дякс.

еФПе 2012-02-19 / 13:11:55
2Наталка Майстренко 2012-02-19 / 11:26:34А
...я хочу жити в селі...

Село ми назавжди полишили для батьків, аби вони там без нас повільно доживали свій вік. Дитинство до нас не вернеться, одна мрія.
Тільки життя там важке для міської панянки...
Хоч десь навесні і цвітуть там кульбаби (не одуванчики), але цвітіння їх недовге.
Василь Ґабор придав цьому місцю свіжості й прозорості. Зрозуміла й поезія його спогадів, несповнене відчуття втрат. Таке з'являється в людини лишень з досвідом.

Наталка Майстренко 2012-02-19 / 11:26:34
Читала, як у світ казки пірнула.Не просто поетика вразила, а істина відкрилася. Що візмеш з дитини, яка народжена і виросла у місті! І тому у Бредбері з "Вино из одуванчиков" деякі моменти - ну просто картинки мого дитинства. А я хочу жити в селі.
Заздрю Вам, пане Василю, бо той стержень, який ми, діти міста, формуємо півжиття, у Вас вже викристалізований і дощем, і вітром з грозами, та , основне, - самою землею, до якої ми тягнемося. Жаль, що усвідомлено це пізно!