Як галицькі москвофіли ХІХ ст. «вчили» закарпатців

Кажуть, що під час президентських виборів Закарпаття вкотре підтвердило свою відмінність від решти Західної України, особливо – від Галичини. Видається, Закарпаття завжди було таким собі дисидентом – старі люди в Мукачеві колись говорили, що за мадярів вони були русинами, а при радянській Україні вони вже почували себе мадярами. А набагато раніше, у 1848 році, угорські русини радісно зустрічали російські війська, що їх цар Микола І послав на допомогу Австрії придушувати мадярське повстання. Тому й називали русинів «тирольцями Сходу», а майже через 70 років – під час першої світової – мадяри мстилися русинам за їх старе русофільство.

Та чомусь мало хто згадує зараз, що русофільство інтелігенції (бо вряд чи можемо говорити про якийсь потужний проросійський рух серед русинів-селян у другій половині ХІХ ст.) Угорської Русі (нинішнього Закарпаття) прийшло сюди з Галичини. Саме Галичина наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. стала осередком русофільства в імперії Габсбурґів.
 
Більше того – якщо зараз Галичину ототожнюють з греко-католицькою церквою, яку вважають тим чинником, що допоміг зберегтися, не денаціоналізуватися русько-українському народові (і так насправді було), то після підписання Брестської унії з Римом 1596 року спершу її визнало було духовенство Києва та інших міст Великої України, але не Галичини. Перехід на унію в Галичині тривав іще понад століття. Львівське Ставропігійське братство лишалось греко-східним (православним) аж до 1709 р. І аж до 1785 р. православним лишався Манявський скит на Станіславівщині.
 
Ще один парадокс – першими руськими будителями, представниками слов'янського національного відродження на Галичині, що пов'язували справу національного руху з підтримкою великої слов'янської Росії, стали не православні, а саме греко-католицькі священики. Перш за все, це – "Руська Трійця" – Маркіян Шашкевич (1811 – 1843), Іван Вагилевич (1811 – 1866), Яків Головацький (1814 – 1888).
 
Русини ХІХ ст. чітко розуміли єдність русинів по обидва боки Карпат, правда, часом "розтягуючи" цю Русь "від Карпат до Камчатки". Ось що писав галицький священик І. Наумович: "Русь Галицька, Угорська, Київська, Московська, Тобольська та ін. з точки зору етнографічної, мовної, літературної, обрядової – це одна і та сама Русь". Тому й прагнув він зберегти у своїх земляків-галичан – католиків східного обряду – їх первинний східний обряд недоторканим, прибрати пізніші нововведення, звичні для латинського обряду, але чужі обряду грецькому. До речі, в наш час саме греко-католики Галичини та Києва прагнуть максимально нівелювати обрядові відмінності між греко-католиками та православними: у багатьох греко-католицьких храмах почали причащати дітей, чого раніше не робили; з "Символу віри" у словах "і в Духа Святого, що від Отця і Сина походить", вилучено "і Сина" – цих слів немає у православному визнанні віри; йдуть розмови про відміну Рожанців і суплікацій як римо-католицьких звичаїв тощо. Але цікаво, що такий процес наближення до обряду православного набагато активніше йде на "проукраїнській" Галичині, аніж на "історично проросійському" Закарпатті.
 
Свідомість "загальноруської єдності" серед простого народу у ХІХ ст. носила релігійний характер: обряд у Росії, на Галичині та в Угорській Русі був однаковим, а теологічні питання різниці між католиками та православними вряд чи були зрозумілим для руського селянина. Та й називали себе греко-католики "православними, возз'єднаними з Римом", і під час Служби Божої згадували "...і всіх вас, православних християн". Навівши ще одну паралель з нашим часом, зауважимо, що цю, стару формулу, де є слово "православні", промовляють у греко-католицьких церквах Галичини, у той час як на Закарпатті її, як правило, вилучають. То хто є більшим русофілом-дисидентом з історичної точки зору – галичани чи закарпатці?
 
Та не все так просто. Тоді, 150 років тому, коли посланці русинів прийшли до австрійського губернатора Галичини Ф. Стадіона, то на його питання "Хто ви?" вони відповіли: "Ми рутени". Стадіон уточнив: "Чи ви такий народ, як населення Росії?" На це вони сказали: "Населення Росії є схизматичне, ми себе до нього не зараховуємо".
 
А в "Русько-мадярському словарі" Ласло (Василя) Чопея (1856 – 1934), що вийшов у 1883 р., записана така бувальщина: зустрівшись із росіянином, русин питає того, хто він. Росіянин відповідає: "Я русский", на що русин йому каже: "Ні, руські ми, ми говоримо по-руськи, а вашого язика не розуміємо"...
 
Отакі ми, русини, – і те, й се (або – і не те, й не се).
 
Важливим для формування світогляду галицьких будителів було їх знайомство з російським істориком М. Поґодіним, який двічі відвідав Галичину до 1840 р. Після повернення до Москви Поґодін надсилає галичанам російські книги та періодику, сам отримує книги та журнали з Галичини. Вважається, що саме він сприяв розвиткові т.зв. "язичія" – чудної суміші руських говірок, церковнослов'янської та російської літературної мов. Я. Головацький писав, що, хоча він не цурається рідної говірки, однак вважає, що на ній можна писати лише "популярні твори", щоб "неграмотний чи малограмотний" селянин міг їх краще розуміти. Однак, намагаючись "просвітити народ", слід писати на "славяно-русском" чи "общерусском языке". Галицькі москвофіли не заперечували існування малоруської (української) мови, хоча щиро вважали її наріччям, придатним лише для східних українців. Але російської вони теж як слід не знали, хоч і були впевнені, що пишуть свої твори саме нею.
 
Ще одним яскравим представником російського руху Галичини того часу став Денис Зубрицький (1777 – 1862). На відміну від інших галицьких будителів, він не займався пошуками мови, а однозначно виступав за російську літературну мову як мову культури та науки Галичини. Пишучи російською, він намагався "по возможности избежать и Хохлацизмов, и Полонизмов".
 
Історики відзначають, що спочатку якоїсь ворожнечі між представниками "російського" та "українського" таборів галицької інтелігенції не було. Більше того, обидва ці табори вийшли з одного джерела слов'янського відродження. Наприклад, серед авторів альманаху галицького русофіла Богдана Дідицького (1860) бачимо і твори, написані церковнослов'янською мовою, і язичієм, і українською. Та надалі шляхи представників цих двох таборів розійшлися. Український табір називали "австрославістичним", бо його представники між Польщею та Австрією вибрали останню, як таку, що може надати русинам більше прав і ґарантій. Русофіли також переконували австрійський уряд у своїй лояльності, однак стояли осібно. Їм було не по дорозі ні з поляками, для яких Галичина була частиною Польщі, ні з українофілами, що виступали на об'єднання всіх українських земель (але лише українських!), ні з соціалістами, які також бавилися в друзів пригноблених націй. Так проросійський рух скотився на політичне узбіччя Габсбурзької монархії.
 
До пори до часу австрійська влада дивилася на цей рух доволі поблажливо. Однак у 1882 р. був організований перший політичний процес проти лідерів російського руху Галичини. Приводом до нього стали події в галицькому селі Гнилички. Мешканці села хотіли мати свою окрему парафію, але проти цього був парох у сусідньому селі Гнилищах, куди належали Гнилички, і львівська консисторія. Селяни пожалілися своєму поміщикові графу Делла Скала, що був, незважаючи на італійське прізвище, православним румуном. Він і порадив селянам перейти у православіє, пообіцявши привести православного священика з Буковини. Священик І. Наумович написав прохання про перехід у "віру наших батьків" до адміністрацій львівської греко-католицької та чернівецької греко-східної (православної) церков. Слід сказати, що православ'я в Австро-Угорщині мало своїх численних послідовників – переважно православними були Буковина, серби Воєводини. Однак – не Галичина, де цей випадок було використано для розкручування політичного судового процесу. Його розпочали проти найвідоміших галицьких русофілів, які підтримали прохання селян про перехід на православіє. Серед них – відомий угро-руський русофіл А. Добрянський (він тоді мешкав у Львові), його донька Ольга Грабар (дружина русофіла Еммануїла Грабаря, який на той час уже жив на еміграції в Росії), о. Наумович та ін. Їх русофільські погляди та контакти з російськими діячами було кваліфіковано як панславізм і намагання "відірвати Галичину та Буковину та Північну Угорщину від <...> австрійської держави та викликати небезпеку для держави ззовні та небезпеку громадянської війни зсередини". Обвинувач навіть вимагав для звинувачуваних смертної кари. У діяннях цих, однак, всі були оправдані, хоча присяжні все ж визнали кількох із них винними в участі в контактах, метою яких було викликати ненависть до австрійської держави. Це кваліфікувалось як поручення громадського спокою, і їм присудили кілька місяців тюрми. Після процесу Ольга Грабар назавжди покинула Австрію, переїхавши до Росії. Саме завдяки цьому і син її, відомий художник і мистецтвознавець Ігор Грабар, став російським живописцем, директором московської Третьяковської галереї. Слід визнати, що цілей своїх – скомпрометувати русофільський рух – влада не досягла. Навпаки, учасників процесу стали вважати мучениками, їх діяльність, доти досить-таки маргінальна, стала набагато популярнішою.
 
Іван Наумович також переїжджає до Росії, де, однак, не забуває про Галичину. Подібно до того, як чеська панславістська партія намагалась спрямувати еміграційний рух чехів, що доти виїздили до Америки, на Росію, так само і Наумович прагнув, щоб галицькі селяни переселялися "до рідної для них Росії". Для переселення він обирає землі в Новоросійському та Сухумському округах (під час останньої російсько-турецької війни місцеве черкеське та абхазьке населення було змушене покинути цю частину чорноморського узбережжя, переселившись до Туреччини, тому царський уряд запрошував сюди нових поселенців християнських віросповідань), домовляється про придбання для них землі за дуже низькою ціною – по 5 рублів за десятину, та ще й на виплат протягом кількох років. Наумович писав про цю землю як про "земний рай": "Зразу ж за Азовським морем простягається ця пуста земля від Анапи до Сухумі, і вона призначена для галичан, але в таких розмірах, щоб наша земля не потрапила до чужих рук". У 1891 році він особисто вирушив туди, щоб підібрати місця для поселення, однак на зворотньому шляху захворів і помер у лікарні в Новоросійську. Подейкують, що його отруїли...
 
Так галичанам і не довелось переселитися на лівий берег Кубані, як того хотів Наумович. І хто знає, яким би був подальший хід місцевої історії, якби план цей удався, і галичани зустрілись тут із своїми однокровними братами – кубанськими козаками, колишніми запорожцями...
 
І наприкінці – маленька, та характерна деталь. Один із найвідоміших угро-руських русофілів Адольф Добрянський, незважаючи ні на що, був похований у труні, обвитій синьо-жовтим прапором...
 
Використано книгу Н. Панаєвої "Очерки истории русского движения в Галичине XIXXXвв."
Володимир Пукіш, Закарпаття онлайн.Блоги
25 вересня 2011р.

Теги: русофіл, Галичина, русин

Коментарі

Spectator 2011-09-27 / 16:58:00

Автору:

Ваш допис мені дуже сподобався. Я справді чомусь навчився. Дякую.

2011-09-27 / 11:47:00

Коментар видалено через порушення "Правил коментування". Адмін

карпаторосс 2011-09-27 / 10:43:00
Для сорри, 27.09.2011 10:09.
Спасибо, прочитал.

Для Вас полезно будет почитать:
Украинские Страницы, http://www.ukrstor.com/

Узнаете для себя много интересного. Удачи!!!

2011-09-27 / 10:38:00

Флуд. Коментар видалено. Прошу повернутися до теми коментування. Адмін

сорри 2011-09-27 / 10:09:00
карпатороссе, читайте ці фантазії москвофіла Геровського своїм дітям на ніч замість казкок...)))

Ось ПОЛЬСЬКЕ дослідження про роль Бродія в тих подіях - http://zakarpattya.net.ua/ukr-news-21043-Hvardiia-obidrantsiv-i-Lom--proty-Karpatskoi-Ukrainy

карпаторосс 2011-09-27 / 09:47:00
"А тому "русскій фашист" Бродій зрештою мусив знайти іншого донора - в особі Модьорорсаґу, за що, зрештою, й поплатився посадою прем'єр-міністра".

Для сорри, 26.09.2011 23:11. о сыне карпаторусского народа - Андрее Бродие.

Слово участнику тех событий д-ру Алексею Геровскому, генеральному секретарю Карпаторусского Союза (США) - одному из членов делегации, посетившей в 1938 году Подкарпатскую Русь и внесшему один из решающих вкладов в обретении автономии нашего края в составе Чехословакии:

"На одном из первых совещаний нашего правительства, на котором я присутствовал, монсиньор Волошин сказал, что "треба бы поехати до Берлина", но Ревай не дал ему говорить больше о Берлине. Когда я через несколько дней уехал в Белград, генерал Сыровый арестовал Бродия и назначил на его место монсиньора Волошина. Украинствующие предали Бродия, договорившись с Берлином. Впоследствии я узнал, что генерал Сыровый арестовал Бродия по желанию немецкого правительства. На его место хотел сесть Ревай, но он был малообразованный народный учитель, немцы же хотели образованного человека. Они имели в виду д-ра И. Бращайко, как мне потом в 1939-м году рассказал сам Бращайко: у него тогда "не было ни одного зуба и вид у него был как у старой бабы. Поэтому его забраковали. Вследствие этого Карпатскую Русь возглавил, по назначению чешского генерала и по милости Берлина, монсиньор Волошин, который переименовал Карпатскую Русь в "Карпатскую Украину".
Бродия держали в тюрьме четыре месяца. То, что писали о нем чешские и украинские газеты и за ними повторяли и некоторые карпаторусские газеты в Америке, была ложь и клевета, которую придумал Ревай. Об этом мне говорил в 1939-м году д-р Баран, который присутствовал при том, как в президиуме пражского правительства советовались о том, как оклеветать Бродия. После четырех месяцев Бродий вышел из чешской тюрьмы с чистым именем. Он теперь со своим народом в Карпатской Руси. А "сполегливы" (благонадежные) "украинцы", члены чешских партий, клерикальной римокатолической и социалдемократической, Волошин и Ревай, помогают немцам в их противорусской и противочешской украинской политике.

Мы приехали в Карпатскую Русь во-время.
Наша делегация помогла создать первое автономное карпаторусское правительство.
При этом мы не должны забыть того, что в решительный час нас поддержали наши верные братья сербы, которые постоянно защищали русское дело в Праге и без которых, вероятно, не было бы даже нашего первого автономного карпаторусского правительства..."

KK 2011-09-26 / 23:51:00
Тобто, 30 срібляків! :-)

сорри 2011-09-26 / 23:40:00
Що "не вяжеться"? Хіба я не про теж: що "сельское население не было подготовлено к такому голосованию, тем более, что оно происходило в условиях ожесточенной агитации галицких украинских учителей и их воспитанников. Народу предлагалось часто выбирать между "русским" и "великорусским" языком обучения, причем под русскими учебниками подразумевались украинские (галицкие), а под великорусскими - учебники на литературном русском языке."?

Не зіпсуті міським москвофільством прості русини інтуїтивно відчували, що мова, співанки, загалом культура України і українців їм у стократ ближчі, по - суті - абсолютно свої, навідміну від всього російського. А тому вибирали підручники "руські" (українські), а не російські, мову і культуру яких вони просто не розуміли.

Ну а плачі різного роду геровських, фінансованих з Росії, зрозумілі точно так, як і ваші - якщо б вони не плакалися і не чинили ґвалт про утиски і обмани, ніхто би їм не платив зарплати рублями... :)))

карпаторосс 2011-09-26 / 23:18:00
"Общество ім. Александра Духновича існувало за прямого російського фінансування, але навіть при цьому не могло співвіднестися за впливом і народною підтримкою з "Просвітою"".
Для сорри, 26.09.2011 23:00

А.Геровский "Борьба чешского правительства с русским языком" :
Как относится само население Карпатской Руси к украинизации, введенной чешским правительством против его воли, видно лучше всего из народного голосования за язык учебников, которое происходило осенью и зимой 1937-1938 годов в селениях Карпатской Руси. Голосование это было допущено чешскими школьными властями (министерством народного просвещения в Праге) ради того, что само это министерство сочло невозможным держаться и впредь в отношении языка обучения насильственных мер и тем самим признало несостоятельность прежних стеснений русского языка. За русские учебники и за обучение на русском литературном языке высказалось 73% всех родителей детей, посещавших начальные школы, а 27% согласилось на сохранение учебников, бывших в употреблении до того времени. К сожалению, сельское население не было подготовлено к такому голосованию, тем более, что оно происходило в условиях ожесточенной агитации галицких украинских учителей и их воспитанников. Народу предлагалось часто выбирать между "русским" и "великорусским" языком обучения, причем под русскими учебниками подразумевались украинские (галицкие), а под великорусскими - учебники на литературном русском языке. Население часто не могло разобраться в этих тонкостях обозначений, пущенных в ход, ибо названия великорусский, малорусский, белорусский и т. д., хотя употребляются языковедами в ученых сочинениях и в печати, простому народу совершенно неизвестны, ибо он называет себя и свой язык просто русским. Нужно сказать, что за 20 лет работы чешских школьных властей на Карпатской Руси выпущено значительное количество учителей, воспитанных в духе украинизации и вражде к литературному русскому языку. Эти учителя сделали свое дело при упомянутом народном голосовании, допущенном ради волеизъявления самого народа. Все же за 20 лет упомянутой работы чешских школьных властей не удалось подавить у населения Карпатской Руси любовь к своей русской народности и к русскому литературному языку..."

Не правда ли, что-то не "клеится" с Вашими словами о популярности украинской "Просвіти" в Подкарпатской Руси???

сорри 2011-09-26 / 23:11:00
Моя репліка нижче є відповіддю на цитату з Духновича.

Чеський уряд ставився однаково як до українофілів, так і до москвофілів, і ви ніде не знайдете реальних доказів дискримінації москвофільства. Інша річ, що москвофільство, навідміну від українства, не мало у нас реального підгрунтя, а тому не знайшло на Підкарпатській Русі відгуку в широких народних мас. А тому "русскій фашист" Бродій зрештою мусив знайти іншого донора - в особі Модьорорсаґу, за що, зрештою, й поплатився посадою прем'єр-міністра. Еволюція Підкарпатської Русі в Карпатську Україну була природною і логічною, тоді як еволюція в якусь там ефемерну москвофільську "Карпаторусскую Республіку" не була можливою в принципі. Це добре розуміли навіть російсько-радянські "визволителі", котрі, попри слізні прохання марґінальних русофілів створити у нас "карпаторусскую" автономію, віддали перевагу створенню просовєтської Закарпатської України.

сорри 2011-09-26 / 23:00:00
Ця цитата загальновідома, а витоки "нашого"москвофільства частково описав пан Володимир Пукіш.

Москвофільство завжди було підфінансовуване з Росії і виключно на цьому трималося. В Галичині воно остаточно вмерло напочатку 19-го сторіччя, а на Закарпатті зійшло на марґінеси на якихось 20 років пізніше - Общество ім. Александра Духновича існувало за прямого російського фінансування, але навіть при цьому не могло співвіднестися за впливом і народною підтримкою з "Просвітою". Якби не масова різанина мадярами всього українського в 1939-му і потім добивання його ж у 1944-му новими "визволителями", нині на Закарпатті ні про русинство, ні про проросійські настрії ніхто би вже не згадував. Це при тому, що за нинішньої закордонної підтримки вони і так ледь животіють...

карпаторосс 2011-09-26 / 22:55:00
Для сорри:

1. А вот Вам яркий пример "антимосквофильства" из статьи А.Геровского "Мы и чехи":
"Вскоре после основания Чехословацкой Республики и воцарения в Праге Масарика, чешский писатель Ярослав Гилберт, ученик Масарика и близкий ему человек, опубликовал статью, которая появилась в нескольких чешских газетах в Праге под заглавием: "Мы и Русские".
В этой статье он сказал: "Русский народ - это низшая полутатарская раса, неспособная к высшей культуре. Все наши отношения к русским будут состоять только в том, что мы будем продавать им наши товары, если они будут за них хорошо платить, и покупать у них ихние товары, если они будут продавать нам дешево. Вот и все". Такого мнения о русских было большинство чехов, воспитанных Масариком и его учениками. Итак, они обращались с нашим русским народом в Карпатской Руси, как с низшей расой..."

И еще один из примеров того же автора (статья "Борьба чешского правительства с русским языком" ):
"Политическая борьба, которая велась вокруг украинизации, введенной на Карпатской Руси чешским правительством, представляется в следующем виде. Украинизацией и запрещением русского литературного языка в школах чехословацкое правительство преследовало троякую цель. Прежде всего тут была цель внутренне-политическая, которая, с одной стороны, сводилась к тому, чтобы внести раскол в среду местного русского населения и вызвать междоусобный бой. С другой стороны, в Праге полагали, что русский литературный язык сделал бы невозможным чехизацию или словакизацию, в то время как преподавание на разных диалектах и жаргонах, а также и на украинском языке, который находится еще только в стадии развития, облегчило бы чехизацию. В свое время министр народного просвещения, Вавро Шробар, заявил совершенно открыто некоторым своим знакомым, которые впоследствии пустили это заявление в газеты, что причина недопущения литературного русского языка в школы состоит в том, что местные русские, знающие русский литературный язык, никогда не поддадутся ни чехизации, ни словакизации, в то время как с украинским языком "мы можем конкурировать". Иностранно-политические цели пражского правительства были скопированы с австрийской политики в восточной Галичине. Как венское правительство создало в восточной Галичине обособление русского населения от России путем создания нового литературного языка и базы для своей попытки отторжения от России всего юга для создания независимой Украины, так же и чехословацкое министерство иностранных дел мечтало сделать из Карпатской Руси базу для украинской политики на востоке..."

карпаторосс 2011-09-26 / 22:37:00
"Але тут мова не про це, а про москвофільство"
Для сорри, 26.09.2011 22:02:

Ну, вот Вам яркий пример карпато-русского москвофильства:
А. В. Духнович так писал о встрече с русскими войсками: "Одна жизни моей радость восхитила меня, и то было 1849 года, когда я первый раз увидел славную русскую армию, пришедшую на покорение бунтующих мадьяр. Я не в силах описать, ни даже вдохнуть чувство радости, увидев первого на улице пряшевской казака; я восхищен был и плясал, и плакал, ронились тучею слезы, и я рек: ныне отпущаеши раба твоего, Владыко... То была верно скажу, первая, да быть может и последняя радость моей души, но она всегда в памяти. Я познакомился сейчас же с генералом: Сельваном, майором Петровым, Рубаном, Колачовым, Иванцовым, Мужайком и со всеми офицерами; я по силам угощал родных братьев, и прощался с ними навеки".

сорри 2011-09-26 / 22:30:00

E. Z.,


1) якщо в тебе хтось щось вкрав, то перевір, спершу, власну дружину - вона до тебе ближче, аніж я... :))


2) ти перейшов у русскоє православіє? :))


3) мадяри зберегли свою самоназву, бо їх не завойовувала Московія і не крала їхнє етнічне ім&apos;я. Хотів би я побачити, як би поводилися мадяри, якби їх завоювала якась більша країна, привласнила їхню історію і після цього назвалася Модьорорсаґом.. :))


4) НОРМАЛЬНИЙ історик - це МАДЯРСЬКИЙ історик, який святовірить, що турул приносив шаблю мадярам на поле бою?.. :)


А взагалі мова тут не про це. а про москвофільство...

E. Z. 2011-09-26 / 22:17:00
Человек на С: предлагаю тебе прочтать 10 заповедей. Особенно – пророк-мученник-святой – восьмую!

1.Да не будет у тебя других богов перед лицем Моим.
2. Не делай себе кумира и никакого изображения того, что на небе вверху, что на земле внизу, и что в воде ниже земли. Не поклоняйся им и не служи им; ибо Я Господь, Бог твой, Бог ревнитель, наказывающий детей за вину отцов до третьего и четвёртого [рода], ненавидящих Меня, и творящий милость до 4 тысячи родов любящим Меня и соблюдающим заповеди Мои.
3. Не произноси имени Господа, Бога твоего, напрасно; ибо Господь не оставит без наказания того, кто произносит имя Его напрасно.
4. Помни день субботний, чтобы святить его. Шесть дней работай, и делай всякие дела твои; а день седьмый — суббота Господу, Богу твоему: не делай в оный никакого дела ни ты, ни сын твой, ни дочь твоя, ни раб твой, ни рабыня твоя, ни скот твой, ни пришлец, который в жилищах твоих. Ибо в шесть дней создал Господь небо и землю, море и все, что в них; а в день седьмый почил. Посему благословил Господь день субботний и освятил его.
5.Почитай отца твоего и мать твою, чтобы продлились дни твои на земле, которую Господь, Бог твой, дает тебе.
6. Не убивай.
7. Не прелюбодействуй.
8. Не кради.
9. Не произноси ложного свидетельства на ближнего твоего.
10. Не желай дома ближнего твоего; не желай жены ближнего твоего, ни раба его, ни рабыни его, ни вола его, ни осла его, ничего, что у ближнего твоего.


П.С.: Венгры перешли пол Европы, были под игой Османской империи, под игой авсрийцев, под игой русских. Но как они были мадярами 1000-2000 лет тому, они мадярами и остались до сегодняшнего дня. Твои "исторические" размышления для настоящего и НОРМАЛьНОГО историка до одного места:)

сорри 2011-09-26 / 22:02:00
2карпаторос
А тепер прочитайте ще раз свої цитати з літописів і збагніть просту істину - "україна" в руській (українській) мові означає те саме, що в церковнослов'янській (з якої пішла російська мова) означає "удел" - частину належних князеві територій. І аж ніяк не "окраїну", як це хотілося подати різного роду загарбникам Русі-України.

2E. Z.
Вам уже пояснювали, але ви, мабуть, як справжній мученик мадярської історії ніяк не спроможні збагнути, що відсутність в угорській мові прізвища "за національністю" Українець якраз і свідчить про те, що всі нинішні українці це і є русини - орос, тоді як росіян (по-українськи - моск(в)алів) угорці називали аналогічно - муск(в)о. Русини взяли собі етнонім "українець" тільки після того, як московський цар Петро Перший, аби привласнити історію справжньої, історичної Русі, своїм указом перейменував Московію в Россію. Першими самоназву "українці", аби відмежуватися від новостворених "русскіх", перейняли русини, які жили в межах новоствореної Россії, тоді як для русинів в Польщі та Угорщині (пізніше - Австро-Угорщині) ця проблема не була такою актуальною. Але щойно Россія завоювала і західні території русинів, останні моментально захистили свою самобутність тим самим етнонімом "українці". продемонструвавши тим самим також єдність з рештою руського (українського) етнічного материка.

Русини (українці) - надзвичайно живуча нація, і на шляху свого національного виживання вони продемонстрували надзвичайно дієві способи реалізації свого права залишатися самими собою - від зміни національного імені до створення найбільшого в Європі Руху опору (УПА).

Але тут мова не про це, а про москвофільство.

карпаторосс 2011-09-26 / 21:35:00
Для E. Z., 26.09.2011 21:17

Со времени «вечного мира» России с Польшей 1686 года на правом берегу Днепра вырисовывается «польская украина», то есть пограничная провинция или область польского королевства. Автор писанной по-латыни около 1660 года истории казацко-польской войны Самуил Грондский объясняет:»Margo enim polonice kray; inde Ukrajna, quasi provincia ad fines regni posita», что значит: «Латинское margo (граница, рубеж) по-польски край, отсюда украина - как бы область, расположенная у края королевства». Слово «украина» в качестве нарицательного, в значении пограничья, пограничной местности или области, и в русском, и в польском языках вошло в обиход с очень давнего времени.

В Ипатьевской летописи оно встречается впервые под 1187 годом - в рассказе о походе на половцев, задуманном русскими князьями Святославом Всеволдовичем, Рюриком Ростиславичем и Владимиром Глебовичем. Половцы, предупрежденные черными клобуками, что «идут на ня князи Рустии», бежали на противоположный от князей берег Днепра. Между тем наступила весна, и лед на Днепре покрылся полыньями. Переправа сделалась невозможной. Русские князья вынуждены были возвратиться по домам. «На том бо пути разболеся Володимир Глебович болестью тяжкою, ею же скончался. О нем же украина много постона.» Смысл последних слов летописи совершенно ясен: смерть Владимира Глебовича оплакивала не вся Русь, а пограничная ее область, которую он, как пограничный переяславский князь, защищал от нападения половцев.

Под 1213 годом та же Ипатьевская летопись сообщает об отобрании Даниилом Романовичем, князем галицким, пограничных с поляками русских городов, покоренных перед тем польским королем Лешком Казимировичем. Даниил «еха с братом и прия Берестий, и Угровск, и Верещин, и Столпье, Комов и всю украину». Не может быть сомнения, что украина значит здесь пограничная от поляков область Руси. Таким образом, в приведенных местах Ипатьевской летописи имеем два пограничья тогдашней Руси: на востоке - от половцев - и на западе - от поляков.

Но вот место Ипатьевской летописи (1189 год), где говорится уже о границах Галицкого княжества: Ростислав Берладник «еха ис Смоленска вборзе; и приехавшю же ему ко украине Галичькой, и взял два города Галичькыи, и оттоле поиде к Галичю». Аналогичное употребление слова украина находим и в Первой Псковской летописи: «И пришед таино, и взяша с украины неколико псковских сел» (1271 год); «И посем Андрей с Полочаны из своея украины пригнавше, без вести повоевавше неколико сел Вороночской волости (1348 год).

От существительного украина - пограничье - прилагательное украинный - пограничный; житель пограничья - украинянин или украинник. Например: «Приказали есьмо своим украинным князем... и иным своим князем и наместникам и волостелем и всем своим украинником» (1503 год). «И почаша Ляхов воевати около Холма; и не взяша нячто же; избегли бо ся бяхуть в город,зане весть бяхуть подали им Ляхове украиняне» - то есть русские жители окрестностей Холма, предупрежденные жившими на пограничье поляками о наступлении польского войска, сбежались в Холм и, таким образом, избежали плена (Ипатьевская летопись, 1268 год).

Пересматривая сборники русских и польских актов за XV, XVI и XVII века, мы можем найти сотни примеров употребления приведенных слов в указанном смысле. В Московском государстве существовали украины (пограничья) мещерские, мордовские, рязанские, тульские, смоленские, литовские. В Польше были свои украины-пограничья. Очень часто там, где можно бы ожидать слова украина, стоят уграничье или пограничье, что ясно показывает значение слова. Стефан Баторий рассылает универсалы: «Всем вообще и каждому в отдельности старостам, державцам, князьям, панам и рыцарству, на украине русской, киевской, волынской, подольской и брацлавской живущим» или «Всем вообще и каждому в отдельности из старост наших украинных» (1578 - 1580).

E. Z. 2011-09-26 / 21:17:00
Народная память очень интересная.
я об этом уже писал, но должен повторить: в венгерском языке фамилии делят (как и в многих других народах) на разные группы:

1. большинство фамилий указывает на то, откуда в новом месте эта семя появилась: Мункачи, значит предки из Мункача, Илошваи (предки из Илошва, ныне: Иршава), Хомоннаи (из Хомонна, по-словацки Хумене), Арданхази (предки из Арданхаза, Арданово), Алфельди (они прибыли из низменности), Ердели (предки из Ерделя, Трансилвании) тд. тп.

2. они указувают на профессию: Ковач (Кузнец), Сабо (портной), Биро (Староста), Хегедюш (Склрипач) тд.тп.

3. дают какую внешнюю или внутреную характеристику человека: Киш (маленкий), Надь (большой), Вереш (рыжий), Равас (Хитрый), Шанта (хромающий) тд. тп.

4. укязывает на имя отца: или с суффиксом -фи, что обопзначает сын (это как русское -ов, -ев: Сидоров, Петров, сербское -ич Младич, Петрич): Палфи (сын Пала), Петерфи (сын Петера), Драгфи (сын Драга), Шимонфи (сын Шимона), или без -фи: Келемен, Петер, Калман, Ласло тд. тп.

5. Очень инетерсная группа: когда фамилия указывает на ту национальность человека, которую первый раз прилепили, или кем его считали в новой среде: Тот, Словак, Лендел, Поляк, Роман, Олах, Серб, Рац, Чех, Олас, Немет, Шваб, Сас, Венд (словен), Швед, Герег (грек), Жидо (еврей) Цыган, Мадяр.

Что интерсно: человека русского происхождения назвали Муска (с такой фамилией живут тысячи, даже у нас), а русинов: Русин, Руснак, Орос.

Но не знаю н НИ ОДНОГО человека, который носил бы фамилию Украинец! А это о чем то говорит, правда ли?!

KK 2011-09-26 / 21:17:00
Сорри - не знаю чи вам коли небудь трафилось прочитати цю цікаву статтю, про 'Покаяння перед угро-фінами' http://www.pravda.com.ua/columns/2010/10/15/5470776/. Думаю що вам буде вона цікава.

KK 2011-09-26 / 21:05:00
анонім - a чому 'вигнанець литовського походження Корятович не зараховується.'?? А дальше, уже на цю тему
багато розговорювалося на форумі: 'Герб Берегова - від князя Льва Даниловича' http://zakarpattya.net.ua/forum/viewtopic.php?f=21&t=14 Мабуть, пропустили? :-)







Володимир Пукіш
Публікації:
/ 5Закарпатський чернець – екуменіст і поборник Соборності
/ 4Венгры на Кубани
/ 1Українці, русини та росіяни Угорщини у дзеркалі офіційної статистики
/ 4У Криму презентують двомовну збірку угорської поетеси, видану за сприяння закарпатців
/ 6Інов. Закоханий в Закарпаття
/ 5Русини у всеросійських переписах 2002 та 2010 років
/ 5Перший гол угорського закарпатця в Росії
/ 3Виноградарство на Підкарпатській Русі
/ 12Багатоетнічна Росія у дзеркалі статистики
/ 3Маємо добре вино!
/ 8Він міг би бути імператором галичан, буковинців і закарпатців
/ 7Вулиці Мукачева. Логіка радянських перейменувань
/ 3Наше вино
/ 4Ірландія. Досвід для України
/ 2Як на Закарпатті ходить двічі Миколай
/ 4Золотий Отченаш із Мукачева
/ 8Закарпаття: Традиції відзначення Дня пам’яті померлих
/ 21Словацько-мадярська «мала війна» за Пряшівщину
/ 18Як лаялися предки закарпатців
/ 2Схиархімандрит Георгій (Савва) (1942 – 2011)
/ 63Остання читанка для угорських русинів
/ 13Південь призначено на другу годину пополудні
/ 15Русини на російському Кавказі сто років тому
/ 18Яке «вікно в світ» мали закарпатці в СРСР
/ 1Деякі зауваги до «кавказько-турецької» теми в творчості Духновича
» Всі записи