Павло Богдан: «Українцям Словачини завдано найбільшого за останні 15 років удару»

– Пане Павле, зі Словаччини останнім часом надходять тривожні вістки про становище тамтешніх українців. Що трапилося?..

– Після торішніх парламентських виборів у Словаччині змінилася влада. До владної коаліції, крім інших, увійшла партія  "Мост". Її заснували колишні члени мадярської партії СНК разом із представниками словацьких, можна сказати, інтелектуалів. Вона мала зіграти роль захисника прав національних меншин. Після виборів справи, що стосуються нацменшин, які раніше були у віданні Міністерства культури, перейшли до віце-прем'єра уряду Словацької республіки Рудольфа Хмела, який якраз є представником цієї партії.

Перехід з  Міністерства культури в адміністрацію віце-прем'єра затягувався. І всі дії,  пов'язані з грантовою системою проектів нацменшин, з їхньою оцінкою, схвалюванням і так далі, значно перейшли встановлені терміни.

Тож, якщо раніше ми одержували гроші на проекти у першому кварталі, то цьогоріч перші кошти ми отримали лише в середині серпня – уже після проведення багатьох акцій. Наперекір тому, що на зустрічі після виборів із віце-прем'єром ми говорили про те, як поліпшити становище нацменшин, насправді дійшло до погіршення. Тому що формування комітету у справах нацменшин тривало майже рік і за такими критеріями, що представник нашої організації до нього не потрапив. Перехід не був добре підготовлений.

Найбільше нас болить те, що комунікація із представниками уряду є дуже важкою. Деколи не відповідають навіть на офіційні листи, не зважають на наші пропозиції при зустрічі. Результатом цього є те, що ми дотепер не знаємо, чому нам було скорочено бюджет на Свидницьке свято культури приблизно на одну третину, а на видання єдиної української газети "Нове життя" на цілих 50%. Це ключові наші проекти. І тому ми це вважаємо навмисним кроком для ослаблення українців Словаччини.

– І як мотивує свої дії словацька влада?

– Це ми би хотіли вияснити на зустрічі з Рудольфом Хмелом, яка ніяк не може відбутися.

Комісія, що була складена із представників нацменшин, ухвалила нам ці проекти майже у такому вигляді, як ми подали. Однак зміни у скороченні бюджету настали після втручання віце-прем'єра. Тому ми хочемо знати, на підставі чого він прийняв такі рішення. Адже на інші, не такі ключові проекти, гроші виділили.

За такої ситуації ми не можемо далі видавати газету "Нове життя", тому що виділеної суми вистачає якраз на одне півріччя. Замість планованих 24-х номерів ми можемо за ті гроші видати тільки 12. 

Це несерйозно і з того огляду, що це рішення було прийнято в середині року, а не на початку, коли ми могли би пристосуватися і перейти на інший режим виходу часопису. Це приносить ускладнення у стосунках з передплатниками, з агенцією, що поширює пресу. У Міністерстві внутрішніх справ тепер треба змінювати реєстрацію газети і так далі. Вважаємо це безвідповідальним кроком по відношенню до нас.

– Що буде далі з газетою?

– Грантова система підтримки культури і преси нацменшин Словаччини є поганою. Представники  інших меншин теж її двадцять років критикують, але нічого не змінюється. Тому що вона не уможливлює планомірну і системну працю. Бо  проекти схвалюються пізно, по-друге, ми не знаємо, котрі будуть підтримані взагалі і на яку суму. Так що нам важко планувати наші центральні заходи і видання преси. Вже не кажу про те, що нам взагалі не виділяють гроші на існування організації, на приміщення, на телефон і так далі. Так само на зарплату редакторам, експедицію преси. Тільки на друк і невеличкі гонорари.

– "Нове життя" завжди вважалася одним із кращих українських часописів Європи. Воно вирізнялося зваженістю і конкретикою.

– Хочу підкреслити, що призупинення виходу єдиної української газети Словаччини є порушенням рамкового договору про права нацменшин і Європейської хартії про меншинні та регіональні мови. Щодва-три роки здійснюється моніторинг їхнього виконання в кожній країні. І після останньої перевірки у 2009 році комісія Ради Європи констатувала, що взагалі слід подумати, чи  "Нове життя", яке виходить вже десять років у двотижневій періодичності, можна вважати газетою? Тому що, на думку європейців, газета нацменшини має бути щоденником чи хоча би тижневиком.

Словацька держава зобов'язалася, що буде підтримувати видання хоч би однієї газети для кожної нацменшини. Насправді бачимо, що воно не так.

Окрім того, Словаччина зобов'язана міжнародними документами дотримувати стандарти культури і преси нацменшин на рівні останніх років. Тобто, не знижувати їх. А тут пішло виразне зниження.

– До того ж, цього року газеті "Нове життя" виповнюється шістдесят років.

– Так, і ми планували провести міжнародну конференцію до 60-річчя  "Нового Життя" та іншої періодики.  Адже це одна із найстаріших газет  національних меншин Словаччини. У рік ювілею ми одержали такий "подарунок" від Словацької держави. Завдяки спонсору з України вийшло число, присвячене 20-річчю української незалежності. Незадоволені способом фінансування й інші нацменшини. Ті ж самі угорці.    

– А що буде із Фестивалем українців-русинів Словаччини, який проводиться вже півстоліття у Свиднику?

–  Ми довідалися про скорочення його бюджету на третину через два дні після його проведення. А ми провели фестиваль у тих рамках, які запропонувала комісія. Ясна річ, ми заборгувалися. Адже всі акції, пресу ми видавали у борг. Бо гроші через грантову систему нам завжди надходять пізніше. А тут їх ще й радикально урізали.

Ми позичили гроші, щоби можна було провести акції, котрі  проводимо у першому півріччі. Я не знаю, що буде наступного року, бо явно дійшло до порушення ділових  контактів. Декотрі партнери не будуть нам вірити, що ми заплатимо в такому-то часі і в повному обсязі. А в наших умовах у невеличкому Свиднику чи Камйонці, де проводимо фестиваль, не маємо великого вибору партнерів. Там є лише один інтернат чи готель, де можна поселити учасників чи гостей.

– Чи був уже подібний удар по українській меншині Словаччини?

– Велике скорочення фінансування українських проектів відбулося відразу після 1989 року. Але там ще це питання можна було врегулювати через федеральний уряд, який дещо нам виділяв. Але й так дійшло до великого скорочення українських культурних працівників. Потім велике обмеження настало у 1996 році, коли нам фінансування скоротили на 40%. Але в останні 15 років наш бюджет коливався приблизно  на однаковому рівні.

– Тобто це  найбільший удар по українській меншині за останні 15 років?

– Так.

– Нещодавно в Ужгороді відкрився Центр словацької культури. А що чути про центр української культури у Пряшеві? Адже вони повинні були запрацювати на паритетних засадах.

– Про ці центри говориться на засіданні міжурядової українсько-словацької комісії з питань культури, освіти і науки уже 15 років. Нарешті в останньому часі дійшло до того, що в Ужгороді відкрито центр словацької культури. До нього багато інвестувала як словацька держава, так і українська. А також місцева влада на Закарпатті.

На жаль, для центру української культури у Пряшеві досі ніхто не виділив ні копійки. Єдине, що з доброї волі голови Пряшівського самоврядного краю Петера Худіка крайова влада дала нам у безкоштовну оренду на 20 років будинок, де би міг такий центр запрацювати. На жаль, ця будівля потребує великого ремонту. Є там зал засідань, що для нас дуже важливо. Бо тепер, наприклад, за кожне зібрання мусимо платити оренду. Там могли би розташуватися наші редакції, офіси Спілки українських письменників Словаччини та Союзу русинів-українців Словаччини.

Але на ремонт грошей не виділяють і все зупинилося.  
Мені здається, що фінансування і відкриття обох центрів треба було розробити на основі паритету: певну частину грошей слід було дати на один бік – до Ужгорода і на другий – до Пряшева, а потім на другому етапі повторити знову. А тут все зосередилося на одну сторону. У підсумку – словацький центр культури відкрився в Ужгороді, а український у Пряшеві – ні.

– Справді дивний паритет...

– Та й узагалі -- що це за співпраця двох країн, коли з одного боку відкривається Центр словацької культури в Україні, а дії словацької сторони у відповідь абсолютно інші? Маю на увазі не тільки закриття єдиної української газети, але й двох  україномовних шкіл на Пряшівщині. (Із десяти існуючих).

Уже кілька місяців добиваємося зустрічі з віце-прем'єром Рудольфом Хмелом, який мав би опікуватися нацменшинами. Бачимо, що йдеться про політичні питання, а не економічні.

Теги: русини-українці, Словаччина, Павло Богдан

39 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати