МОСКВА. СОЮЗ КОНАВ У МЕНЕ НА ОЧАХ

Серед іншого, знав я й про те, що Михаїл Горбачов з Гельмутом Колем на одній з тет а тет зустрічей уже узгодили план дій на предмет того, – коли б у разі Україна брикалась, чи то пак оголосила про свій вихід з Союзу, то в Криму й у моєму рідному Закарпатті запалали б братовбивчі вогнища, й Західна Європа на те міцно заплющить очі, як і 1933 року...

Десь після Ніжина я задрімав у надто швидкісному потязі Київ-Москва, що ним так страшенно колисало, наче востаннє поспішав доправити в метрополію сараків з вірнопідданої колонії. Прокинувся я після Калуги, й з вікна милувався в світанковій імлі рідколіссям з розкиданими то тут то там скудними полями матушкі Росії. "А, що – гарно, – казав я собі, – тільки, все те не моє, чуже". Вперше тьохнуло в мене серце, коли на залізничній платформі встиг прочитати табличку "Внуково" та побачив удалині відоме летовище, де набирав висоту авіалайнер. Ось-ось нарешті побачу грандіозно-парадну Москву, що ще з "Букваря" та "Читанки" запам'ятав на кольорових малюнках...

Але, коли потяг прибув на "Київський вокзал", і я вкмітив некошені бур'яни помежи колій, якось насторожено сприйняв свою першу зустріч з Москвою. Потому в кількаярусному метро нарешті розшукав потрібну мені лінію й добрався до станції "Барикадна". Тут, у майже самому середмісті, посеред шпилясто-зірчастих хмарочосів відчув себе я не те, що малоросом, а геть до крихти мікроросом. І на Садово-Кудринській вулиці, на порозі колишнього приміщення Вищої партійної школи, подав суворо-зверхній вахтерці свої "бомаги" на поселення. Через хвилю-другу опинився в "тюремному" дворику, звідки на мене, схарапудженого, зирило з усіх боків безліч великих вікон з давно нефарбованими рамами та немитими шибками. М-да...

Гуртожитки – моя стихія. З ким тільки не поселяли мене колись у студмістечку. Від ідеологічно-нарваних корейців з КНДР до нарвано-ідеологічних прорадянських ангольців. І завжди знаходив спільну мову з дітьми трудового народу з будь-якого континенту або меридіану. Так що люб'язно познайомився і сього разу з моїми сусідами по кімнаті. Костянтином Смородіним з Саранська, Юрієм (з якимось – не пригадаю – українським прізвищем, що закінчується на -ко, та явно був не українець) із Ташкента.

Тарлан (етнічний азербайджанець, не пригадаю його прізвище) з Баку та викапаний киргиз (забув його як ім'я, так і прізвище) з Фрунзе (нині Бішкек) учащали до нас. І кожен з присутніх був трішечки поетом, трішечки видавцем і, безумовно, охочий перехилити чарку-другу оковитої.
(До слова, з України на тих курсах були ще дві мої колеги: одна з київського в-ва "Будівельник" і моя землячка з ужгородського в-ва "Карпати" Єва Павлик). Та кого тільки не було на тих курсах: від ру(з)ькоязичної Естонії до вузькоокої Бурятії...

Так ось: ми, коли збирали чоловіче закадичне коло в нашій інтернаціональній кімнаті, то першу пили за знайомство, другу за дружбу між братніми радянськими народами (що вже було очевидно, дихав на ладан), а третю – за вічну Літературу... Й після третьої спорожнілої чарки в нас розпочинався міжнародний розбрат, позаяк у запальних світсько-інтелектуальних розмовах великорос К. Смородін мав підтримку тільки в (назвемо його так) Юри Ташкентського... Та дуже бісило його й те, Костика, що я, немовби представник "матері городов руських", мусив би його підтримувати у всьому, одначе – вперто в тверезо-хмільних розмовах ставив на перше місце в російській літературі Сергія Єсеніна та Івана Буніна, а Олександра Пушкіна й Михайла Лермонтова називав лише ру(з)ькоязичними поетами з другої полиці. До поножовщини наразі в нас не доходило, але бувало за карк хапали один одного... Другодні – мирилися! Під неймовірні звуки з усього світу, що долинали з розчиненого навстіж вікна. Неподалік прокидався собі й зоопарк... А ген на видноколі стриміла вгору сталево-сіра Останкінська телевежа.

Найдужче подружив я з Тарланом. Азербайджанець свого часу закінчив Львівський поліграфічний інститут і спілкувався зі мною (можна сказати – добре) тільки українською. Звісно, що те наше спілкування з Тарланом українською ще й як дратувало великоросів і затятих ру(з)ькоязичних на кшталт Юри Ташкентського.

Киргиз і Костик Смородін як випускники Літературного інституту ім. Горького знали, порівняно з нами, Москву краще, й часом водили нас на екскурсії. Якось киргиз пропонує мені послугу:

– Аксакала хочешь увидеть?

– А хто се такий? – здивовано  запитав я.

– Как... Ты не знаеш, кто лежит в мавзолее?!.

Й потупцювали ми з ним найближчими старими московськими двориками на Красну площу. Проте, тоді чи черги були великі, чи мавзолей закритий, але заскленого праху вождя світового пролетаріату й бідного селянства я так і не побачив. А приглянулося мені на площі лобне місце, де Петро І відсікав за виграшки голови стрільцям... І впала у вічі вишукано зроблена робота – собор Василя Блаженного, справжній азійський витвір мистецтва! Та й більше нічим не примітна тая хвалена-перехвалена Красна площа... Хіба ще зубчастими мурами кремля та Спаською баштою. Й охопив мене смуток за втраченим ілюзорним світом... А там, за стінами кремля, другий день тривав – насправді історичний – перший і останній з'їзд СРСР.

Раз узяв мене з собою Костик Смородін у Сокольники на зібрання національно-патріотичних сил Росії. Там письменник Олександр Проханов і ще якийсь генерал-полковник у відставці (запасі) закликáли присутніх (як для такої величезної країни – зібралося незначне число) боронити матушку Росію від... чорти батька зна кого. Звичайно, я не переймався щиро почутим, але задумався!..

Мав я й несподівану – ніс у ніс – зустріч на порозі молочарні з відомим коміком Юрієм Нікуліним. Добродушний і скромний чоловік з полотняною торбинкою в руці справив на мене приємне враження. Привіталися... Хоч, коли сам пішов на футбольний матч "Динамо" К. – "Торпедо" М., то сидів тишком-нишком, як сіра мишка, бо тамтешні уболівальники могли й надавати мені по кумполу, коли б довідалися, що я з країни затятих салоїдів, любитель сирої (вудженої) почеревини... 

– Сало!.. Сало!.. – зазвичай кацапи вигукують на стадіоні, коли там відбувається футбольний матч за участі будь-якої з українських команд.

Помалу призвичаївшись до Москви, я облюбував собі на Арбаті книгарню "Украинская книга", куди часто вчащав. І там, на одвірку, з оголошення, я довідувався: де відбуваються заходи за участі українців. Так я побував на мітингу в Лужниках, де випадково зустрів у вишиванці свого однокурсника Костянтина Климента, який тоді працював у газеті "Московский комсомолец", і чув та бачив виступи Андрія Сахарова, Бориса Єльцина, від української громади виголосив слово Лесь Танюк. Повсюдно майоріли малюсінькі національні прапорці Естонії, Латвії, Грузії, та, на превеликий жаль, тоді ще ніхто не спромігся принести нашого, синьо-жовтого (жовто-блактиного) стяга...

А на Арбаті день у день під пекучим сонцем навколішки били поклони кремезні греко-католики, випрошували в Горбачова легалізувати УГКЦ... А на другому кінці Арбата, в Грузинському (з мармуру) домі, продавали завбачливі кавказці на розлив дуже смачний прохолодний "Тархун"...

Якось на вихідні приїхала до мене з Києва дружина й устигли побувати з нею на виставах у МХАТі, театрі Моссовета та в музеї Пушкіна відвідали виставку Ґоґена...

Найбільш вражаюча зустріч відбулася в приміщенні Московського обласного комітету комсомолу, де на правах його секретаря зустрічав у вишиванці на подвір'ї охочих взяти участь у засіданнях "Українського клубу" Юрко Кононенко: народних депутатів СРСР від України, – здається, Володимира Черняка, Сергія Червонописького та ще вчорашніх політв'язнів Левка Лук'яненка, Степана Хмару... Там уперше я побачив, як запальний Степан Ількович зчепився був, звісно, словесно з тоді С. Червонопиським на предмет українських інтересів... Як не згадати й Павла Романовича Поповича, з яким там я познайомився, і вдруге зустрілися вже з першим українським космонавтом у Києві.

Є про що мені згадати, коли тоді, десь такої літньої пори, як сьогодні, в Москві конав на моїх очах Союз, а за зубчастими мурами кремля збігав до кінця перший та й останній з'їзд СРСР!

Теги:

7 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати