Кілька слів про бібліотеку укр літератури в Москві

На допиті на свіжому повітрі на зупинці

В неділю 13-го березня 2011 року десь о 10-й ранку мені подзвонили із поліції Центрального адміністративного округу Москви, представились і ввічливо запропонували зустрітися у мене вдома, щоб зробити допит і задати декілька питань у зв'язку з кримінальною справою, відкритою по роботі бібліотеки української літератури в Москві по вулиці Трифонівська. На запитання, проти кого справа і в якому статусі я, відповіли, що слідство установить, проти кого, а я виступаю як свідок. До речі, до сих пір невідомо, проти кого відкрито справу. Я уникнув зустрічі у себе вдома. Зустрілись в метро. На мою пропозицію зайти в кімнату поліції, що є на кожній станції метро, пан майор категорично відмовився. Вийшли на вулицю, знайшли лавочку на тролейбусній зупинці і стався допит мене як свідка. Він представив своє посвідчення і попросив мій паспорт, всі дані якого занотував у протокол. Постанови чи якогось наказу не пред'явив. Питаю пана майора від поліції Іщенка Євгена Вікторовича, чи він випадково родом не з України, бо, кажу, прізвище українського походження. Ні, відповідає. Народився в Москві, але дуже любить Україну і навіть там довго проживав. Де, питаю. У Сімферополі і Севастополі, відповів. Просто безкорислива любов до України.

Потім майор поліції дав мені список літератури, яка, на думку когось там зверху, кваліфікується як екстремістська (це на думку когось там; адже не було ніякої ні постанови, ні, що найголовніше, суду; про це говорить і директор української бібліотеки пані Шаріна Н.Г.) та список свідків (із числа відвідувачів бібліотеки) з прізвищами та ініціалами. Список забороненої літератури немалий, десь приблизно 70 періодичних найменувань. Всі книги не пронумеровані, а через тире. Не пам'ятаю всіх, та ішлося там про Бандеру, Шухевича, Дмитра Донцова, ОУН-УПА. Мене вразило, що серед заборонених авторів є і вельмишановний український поет Дмитро Павличко. Виходить, що славнозвісну пісню про два кольори – "червоне – то любов, а чорне – то журба", якою захоплювався і зараз захоплюється весь світ, співати в Росії не можна, вона екстремістська? І хіба російське, та й українське суспільства доведені про це до відома? І де про це можна узнати? В цьому списку значаться дві газети, це "Українське слово" та "Нація і держава". "України молодої" не було в списку, яку я іноді листаю. І "Літературної України" теж не було. Дивно. Бо я її передплачую. Та я про це промовчав, думаю, не питає, то для чого висовуватись.

Пан майор з Управління по боротьбі з екстремізмом МВС Росії спитав, чи я брав і читав якусь хоча б одну з книг або якийсь номер з двох газет цього списку. Я дійсно жодної книги зі списку навіть у руках не тримав, як і газет теж. Кажу, не читав. На моє єхидне запитання, чому так нераціонально перелічені номера однієї з газет від 1-го номера до останнього, 47-го підряд (на весь рядок, цебто 1, 2, 3, ... , 46, 47) і хто це так зробив, ласкавий пан майор від поліції трохи розгубився, а потім відповів, що не він складав цей список. Та його можна зрозуміти, він лише добросовісно виконує свою роботу. Кажу, можна ж було надрукувати 1 – 47. А потім він уважно подивився і каже: "А Ви ж бачите, що там пропущений номер 15?". Що було абсолютною правдою, я не догледів. Від здивування я завмер. Може, випадково пропущений 15-й номер, а може, там дійсно з їх точки зору немає нічого екстремістського. І цей номер газети можна безбоязно читати? І сміх, і гріх. На моє прохання зробити ксерокопію цього списку для мене, бо я всього не можу запам'ятати і тому користуюсь коми'ютером, мені все-таки 76-й рік стукнуло, пан майор від поліції відповів, де ж її, ксерокопію, тут на вулиці можна зробити. Та при бажанні можна було б. Згодом я узнав, що і директора бібліотеки немає цих списків.

До речі, навіть в голову не прийшло спитати, чи повинен бути адвокат присутнім. Правда, я не був затриманим. Це, мабуть, правомірно. А якби я відмовився? Тоді б мене затримали. Один читач із списку свідків (із числа відвідувачів бібліотеки) знаю точно, відмовився від допиту. Згодом мені люди сказали, що адвокат повинен бути.
Було ще декілька запитань. Одне ось яке. З ким я зустрічався в бібліотеці, кого я знаю із списку свідків, про що розмовляли, чи хто-небудь пропонував читати щось із списку екстремістської літератури. Кажу, ні. Та це правда. Ніхто мені не пропонував подібного. А що Ви читали в газетах, питає. Відповідаю, я просто не пам'ятаю, бо я не пам'ятаю навіть, що вчора було. Про те, що відбувалося 50 років назад, добре пам'ятаю. А що Ви думали про прочитане, питає. Відповідаю, що це вже занадто. Він трошки розгубився і згодився. Я можу думати і про секс, коли читаю. Вибачте.

В бібліотеці майже щотижня влаштовуються зустрічі з видатними діячами української діаспори в Росії, з діячами з України. Запрошують всіх, вхід вільний. Ще до діючої директриси Шаріної Н.Г., при директрисі Слюсарчук Валентині, була зустріч з Люциною-Електрою (їй зараз 84-й рік, проживає в пансіонаті для людей похилого віку по вул. Островитянова в Москві), дочкою Валер'яна Поліщука, українського письменника, одного з більше як тисячі української інтелігенції, що були злочинно розстріляні большевиками в урочищі Сандормох у Карелії, куди їх привезли усіх на розстріл із "славнозвісних" Соловків в тридцяті роки минулого століття. Неодноразово були концертні зустрічі зі співачкою Великого театру пані Чернобою і її вихованцями. А 26-го березня гість з Києва археолог пані Лаврухіна протягом 3-х годин дуже цікаво розповідала про Трипільську культуру з показом слайдів про матеріальну культуру наших предків семитисячної давнини. Зал був переповнений. Багатьом відкрився якийсь новий незнаний і до кінця ще не пізнаний світ. А це наводить на роздуми. Та й ще маса різних заходів. До концерту можна почитати газети, журнали, подивитись виставки книг, присвячених якійсь даті. От зараз, наприклад, вже втретє була зустріч з паном Сергієнком із Києва, учнем славновідомого Довженка, з демонстрацією фільмів. І все це організовується безкоштовно. То чому мені заборонено обмінюватися думками з тими, хто сидить поруч?

У кожного в житті є своє хобі. У мене теж є хобі – збираю прізвища українського, російського, білоруського походження. У мене база прізвищ – декілька десятків тисяч. Для обробки цієї великої бази в системі Clipper складено немало програм, якими можна користуватись в інтерактивному режимі. Так от, коли я щось читаю, то я перш за все вишукую, мов гриби, прізвища, яких у мене ще немає, і занотовую їх. У мене в голові неначе фільтр вмонтований. А потім уже зміст прочитаного. Тобто мені ніколи читати не те що небезпечні націоналістичні книжки і газети, а й будь-які взагалі. До речі, коли бібліотека української літератури ще знаходилася по вул. Велозаводській як філіал однієї з російських бібліотек, я брав два томи книги "Герои Советского Союза" (там приводяться прізвища всіх 12628 Героїв) і "Реєстр Війська Запорізького 1649" . В ній велика статистична вибірка – 40 тисяч прізвищ козаків. Останньою книгою, між іншим, користуються москвичі професор Горбаневський і директор фірми "Фамилии" Максимов як надбанням Росії, представляючи ці прізвища як "південноросійські". Де ще, в якому збірнику в 1649 році є таке аналогічне зібрання прізвищ?! Брав ще книгу Л.Д.Кучми "Україна – не Росія". Все це записано в формулярах. До речі, вони забирали всі формуляри для вивчення. В формулярах не записано того, чого не брав. Так для чого допит? Щоб щось зайве ляпнув?

У забороненому списку немає Тараса Григоровича Шевченка. Може, це буде наступна справа? В історії подібне вже було. І дісталося б за екстремізм йому, Тарасові Григоровичу, ще раз, посмертно, наприклад, за поему "Кавказ", де орел (правда, одноголовий, осмілюсь добавити від себе) "щодень божий довбе ребра й серце розбиває". Це Прометеєві діставалося таке. Та ще й дивний сон Тарасові приснився... Поживемо – побачимо. Може, іще раз буде заборонений, принаймні через три роки, через 200 років після народження. Зараз якось не на разі. Та вже не прийдеться йому на засланні в солдатських чоботах кращу частину свого життя топтати оренбурзькі і казахські степи, а от його слово... На сторожі буде стояти вічно.
Питаю пана поліцейського, чи вже був хто на допиті і який я по порядку. Виявляється, я другий. А всього десь приблизно 12 свідків. Забігаю наперед і скажу, що майже всі, хто був у списку свідків, допитані, як сказали в бібліотеці. Між іншим, це все люди похилого віку. Потенціальні екстремісти...

Я підписався під протоколом, мабуть, разів 5 поставив свій підпис, в тому числі, що я попереджений, що за дачу неправдивої інформації я буду нести карну відповідальність згідно з відповідною статтею карного кодексу. Допит тривав приблизно 45 хвилин.
І скільки ж часу і нервів у багатьох людей, хоч якесь відношення маючих до цієї справи, втрачено безглуздо, без будь-якої користі для суспільства!

І це все відбувається в епоху інтернета і нанатехнологій. До речі, якби я або хтось інший захотів, то і в інтернеті зміг би прочитати те, що є в списку забороненої літератури. Аби тільки був час і бажання. Та тільки питання без відповіді, ким забороненої? Слово поета чи письменника може запалити Тихий чи Льодовитий океани разом з водоростями і рибою?

Значить, я дарма згодився в 1959 році поїхати за розподіленням у Москву після закінчення ракетного факультету (на той час був секретним) Дніпропетровського університету. В Москві працював на одному місці на режимному підприємстві 48 років. Після закінчення університету я йшов у числі перших на засідання державної комісії, яка визначала, куди їхати випускникові на роботу. Було почесно залишитися в Дніпропетровську, але навіть гуртожитка не давали тим, хто приїхав на навчання із села. Абсолютна більшість випускників була направлена в Росію. І так було кожного випуску за радянських часів. Не дивуйтесь. В той же час випускників з московських вишів тих же спеціальностей або близьких (Московський авіаційний інститут, Бауманка і ін.) направляли на роботу в Дніпропетровськ і давали гуртожиток. Правда, спочатку поселяли в готелях в центрі міста, проживання в готелях оплачувало потужне підприємство, а через декілька років забезпечували житлом. Що це? Всі про це знали і знають, всі мовчали і мовчать до сих пір.

Приміщення української бібліотеки, єдиної на всю Росію, дуже-таки привабливе, бо знаходиться в центрі Москви, поруч зі станцією метро. Можливо, хтось хоче його "прихватизувати"? І закон про екстремізм у цьому випадку може дуже пригодитися. Правозахисні організації попереджали під час прийняття цього закону, що його можуть використати в своїх меркантильних цілях, а причину завжди можна знайти, підтасувати, зачепившись за надумане і фальсифіковане.
Чому затримався з дописом? Дуже хотілося зустрітися з директором бібліотеки пані Шаріною Н.Г., яку після зустрічі в своєму кабінеті з дев'ятьма панами з поліції швидка допомога забрала в лікарню. Один із панів поліцейських —підполковник, так штовхнув жінку на її робочому місці при виконанні службових обов'язків, що знадобилась швидка. Довгі дні і тижні на лікарняному. Тільки днями вийшла на роботу. І от сьогодні у мене відбулася з нею зустріч. Дуже радий від зустрічі. Уже декілька разів навідувалися пани від поліції, та нічого кримінального не можуть знайти. Дуже в незручному становищі опинилися, уже відкрито справу, а як викарабкатися з цього, не знають пани поліцейські, що затіяли оцю катавасію. Замість того, щоб справді вести боротьбу з екстремізмом. Певно, ніхто до пуття не проінструктував панів поліцейських, що означає термін екстремізм.

Ісаєнко А. Ф. 30.03.2011 

Теги:

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати