Як стати солдатом Чонків

Моя родина живе в свалявському житловому мікрорайоні Табли з 1989 року. Саме в той час ця околиця міста почала інтенсивно забудовуватися, і помешкання в дво-, чотири- та п'ятиповерхових будинках тут отримало в ті роки чимало сімей. З часом Табли ще накраяли й на вулички, і нині там вже обживаються кількадесят родин, яким вдалося стягнутися на спорудження власних будинків.
Але ще раніше, наприкінці 70-х років минулого століття, над Таблами, в урочищі Чонки, було облаштовано міське сміттєзвалище. Виритий котлован, з якого глину брав тоді цегельний завод, хтось з начальства вирішив використати для захоронення побутових відходів. На початках смітник був невеличким, та вже в період горбачовської перебудови становив загрозу довкіллю. Тож питання про потребу його ліквідації та рекультивації земельної площі, яку воно займало, неодноразово піднімалося і на всіляких нарадах в органах місцевої влади, й на тогочасних екологічних мітингах. Скільки штиків поламано в дискусіях, скільки чужих кар'єр стрімко з того часу злетіло увись. Але штики залишилися вкриватися іржею на тому ж сміттєвому полігоні, а кар'єр вже й новий, екскаватором та бульдозером виритий, поряд зі старим, переповненим ущерть сміттєзвалищем, з'явився. Я обстежила його і зняла на фото наприкінці травня цього року.

Одверто кажучи, мене "запасний" кар'єр вжахнув. По-перше, він величезний, немов марсіанський кратер, і сміття в ньому вміститься ані трохи не менше, ніж на старому. Тобто, ще років на двадцять, не менше, нашому мікрорайонові отруюватиме життя нова рукотворна клоака. По-друге, цей кар'єр вирито значно нижче рівня першого, старого. А це означає, що відходи, які скидатимуться тут, набагато раніше почнуть забруднювати поверхневі та ґрунтові води місцевості. При цьому слід зважити й на ту обставину, що сучасні відходи на порядок чи й більше токсичніші за ті, які потрапляли в довкілля тридцятиліття тому. Старе сміттєзвалище періодично чадить унаслідок самозаймання. Тож, по-третє, і нове, за всіма ознаками, також коптитиме небо. Але до неба від нього відстань буде дальшою, аніж до житлового кварталу. Їдучий, наповнений леткими отрутами дим, за тієї рози вітрів, яка притаманна Чонкам, буде регулярно накривати ядучою хмарою помешкання, що знаходяться нижче.

Сміттєзвалище на Чонках, немов чиряк, який ніхто не хоче лікувати ні консервативно, ні оперативно, радикально, – він розповзається, вражаючи здорові тканину й отруює токсинами розпаду, гниття не тільки навколишнє середовище, а й менталітет людей, які живуть поблизу нього.  Вулиця Олександра Тацея з її мешканцями вже десятиріччя потерпає через відсутність упорядкованих дворових чи вуличних збірників для сміття. Так, останнім часом двічі на тиждень сюди приїжджає трактор комунального господарства, і на нього закидаються клунки з непотребом, що назбируються в кожній оселі. Однак прибуває техніка для вивезення сміття нерегулярно, і на місці, куди жильці мікрорайону складають свої пакунки з відходами, по кілька днів панує райська насолода для бродячих псів та смаглявих збирачів пластмасових пляшок та  іржавих залізячок.

Мені соромно запрошувати гостей до себе додому – йти до нас повз цю, вічно смердючу захаращену "ляпку", на якій вовтузяться, роздираючи пакети з гнилими рештками харчів, собацюри невідомого походження й страхітливого  вигляду – скуйовджені, немиті й нечесані, з лишаями по тілу, – навряд чи комусь приємно. Минулого літа до мене приїжджала молода письменниця з російського Орла. Загалом, їй сподобалася Свалява. За винятком "підступів" до нашого мікрорайону. Змушена була їй пояснити, що собацюр мимоволі розплодили "підгодівлею" самі ж мешканці нашого мікрорайону, які виносять сміття поза всякими графіками, встановленими комунальною службою. Тобто в будь-який день і час доби, а не у визначені ранок вівторка та четверга. Однак довелося мені змовчати про те, що сама ж комунальна служба "виховала" так жильців, нехтуючи своїми графіками, економлячи на бензині для транспорту та здоров'ї тих, хто регулярно платить за централізоване вивезення сміття і прагне жити в чистоті.

Надзвичайно спекотно було цього літа. Люди шаленіли від неможливості вдихнути свіжого повітря. А воно в нас поряд – на смарагдових Чонках. Там можна на порослих березою та глодом плато прийняти сонячну освіжаючу купіль під вітром, що настояний на світанкових росах. Там можна сховатися від суєти й байдужості сірого асфальту в соковитих травах, назбирати повні пригорщі ожини й кошик грибів. Там можна пірнути в прохолодний грот, де заховані скарби щонайчистішої струмкової води. Там можна знайти рослину, яка прикрасить кертик і альпійську гірку не згірше за ті, що пропонують нам в квіткових магазинах по ціні кількадесят гривень за чахле стебло. Там так багато всього того, що потрібно людині для життя й задоволення, що просто не перерахувати. Але щоб потрапити на Чонки, треба йти повз смітники. Смітники нашої байдужості, захлання й нехлюйства.

Мені доведеться продовжити цю тему. Принаймні, задля самої себе. Бо маю намір і далі відвідувати Чонки, і вести з собою туди своїх дітей та онуків. Але проходити строєм крізь сміття і по сміттю – це було б неприродно.

...Щоквартала чи двічі за квартал до нас навідується жіночка з місцевого комунального господарства, яка збирає гроші за вивезення сміття. Дзвонить, відчиняєш двері, вона каже: "Сміття. Будете платити?". Звісно, платити по рахунках треба. І ми платимо. Тепер щокварталу за п'ятьох "виробників" сміття, які проживають у нашій квартирі, - 49 гривень 5 копійок, тобто майже по 10 гривень за людину. Квартир у нашому мікрорайоні (без урахування індивідуальних будівель) 140. В середньому це щось із півтисячі люду, а отже – п'ять тисяч гривень щотри місяці і 20 тисяч на рік. Чи можна за такі гроші, як мінімум, встановити на нашій вуличці сучасні контейнери для тимчасового зберігання сміття? Гадаю, можна.

Однак мені можуть заперечити наші комунальники: мовляв, цих грошей бракує навіть на те, аби регулярно забезпечувати рейси сміттєвозів на нашу, віддалену від гаражу комунальників, вулицю. Та мушу на їхнє заперечення відповісти іншим: а чи не вигідніше в такому разі тримати в мікрорайоні одного двірника, який міг би, попри прямі обов'язки, – слідкувати за дотриманням чистоти довкола майданчика для тимчасового складування побутових відходів, - заразом виконувати за сумісництвом ще й роль контролера з оплати мешканцями вулиці послуг комунального підприємства? Гадаю, претендента на цю роботу нескладно було б знайти безпосередньо на вулиці Тацея, серед мешканців є совісні й охайні люди, які погодились би мати додатковий заробіток до пенсії абощо.

На жаль, ми досі живемо за "совковою" системою розподілу і коштів зосібна, і будь-яких інших набутків у цілому. Не вміємо їх заробляти і не вміємо з користю витрачати. Цим самим не вміємо їх заощаджувати, накопичувати задля розвитку, на перспективу.

Показовою в цьому плані є і доля урочища Чонки, до якого повертатимуся знову й знову.

Наприкінці 80-их років землі цього урочища, пісні і зарослі чагарниками, міська та сусідні сільські ради дрібними ділянками – по чотири-шість сотин - масово роздали у постійне користування сотням сімей. Коли на схилах доволі крутих пагорбів ранньої весни починалася велика ораниця "під крумплі", наш житловий масив, що знаходиться нижче, потопав у куряві практично аж до першого снігу. З найвищої точки Чонків Сваляву або неможливо було побачити крізь стіну порохняви, що здіймалася в повітря, або ж можна було спостерігати, як коричневе марево пласко висіло над східною околицею міста в дощову, вологу погоду.  Сякі-такі врожаї картоплі радували новоявлених господарів хіба перші три роки по підняттю цієї цілини. А далі з родючістю Чонків усе пішло на спад, що й не дивно, адже розорані схили з року в рік позбувалися тонкого плодючого шару ґрунту – їх змивало в долину дощами, зносило вітром аж до того часу, поки нові сходи картопляного огудиння чи квасолевого павороззя не скріплювали ораницю.

Дуже скоро лише поодинокі городні діляночки на Чонках виглядали охайними, доглянутими, зовні врожайними. І це також було закономірністю, яку можна було передбачити – незвичний до праці на дарабі люд з числа інженерно-технічних працівників, учительства та інших прошарків населення, підготовлених до роботи за письмовим столом, втомився дбати про підживлення кожен свого клаптика. Ба, й бракувало того, чим землю можна було утримувати в "робочому" стані, адже щосезону доставляти дорогу органіку по бездоріжжю було ще складніше, ніж нести туди на "горбах" посадковий матеріал. Вже за десять літ незаліснена частина Чонків перетворилася на масив, густо порослий одноманітними бур'янами та пирієм. Рельєф урочища після невдалого людського втручання в екосистему також змінився – поверхня його зробилася купинковатою і в ті пори року, коли на ній не було трав"яної рослинності, нагадувала чи то марсіанський, чи то місячний пейзаж. Чималої шкоди людьми було завдано й кільком зворам, що ділять суцільну плащаницю Чонків на "рукави" - наявність струмків принаджувала сюди охочих відвоювати в природи новий клаптик землі. Вирубували, випалювали, розкорчовували, змінювали русло потічків...

Та ось минуло 20 років. З сотень городів на Чонках залишилося хіба з десяток, та й ті – впритул до заселеної околиці міста. Природній добір зробив свою справу – вигнав людську завойовницьку масу, яка не по-господарськи, а нахрапом намагалася освоїти материзну Чонків, зняти, так би мовити, вершки і не вкласти й дещиці.

...Починаючи з минулої осені, як ніколи раніше, часто, практично щотижня, мандрувала Чонками. За цей час сотнями мегабайтів поповнилася моя фототека довколишніх пейзажів та природних раритетів, домашня комора – насушеними на зиму цілющими травами, консервованими та сушеними грибами, перетертими з цукром ягодами. Ноги перестали боліти, натренувавшись у багатокілометрових походах по пересічній місцевості, зміцніло серце, розправились на повний вдих легені. Звісно, порівнювала Чонки двадцятилітньої давнини з нинішніми. Після стихійного експерименту з екстенсивного господарювання на цьому окремішньому клаптику околиці Сваляви з'явилися виразні ознаки змін його екосистеми: побільшало агресивних заростей дроку та терену, суттєво зменшилося – фітонцидоносного ялівцю, трав'яниста флора поповнилася польовим маком, але й колись майже знищений запашний чабрець знову займає своє місце на схилах. Багатолітнє картоплярство завдало шкоди ранньовесняним, які тепер на Чонках цвітуть не килимами, а лише поодинокими екземплярами, як ось, наприклад, первоцвіти, шафрани Гейфеля чи рідкісний представник орхідей – еритроній собачий зуб. Утім, є надія, що й ці квіти повернуться на Чонки, як це сталося, скажімо, з купиною лікарською, яка цього річ буйно розрослася на колишньому згарищі серед самосіву берези. Навдивовиж показовим для мене було відкриття цієї оази з ефемероїдом, що зовні нагадує велику конвалію, а всередині себе таїть не менше цілющих скарбів, аніж відома нам садова квітка. Знову загніздилися в лісових заростях куріпки, фазани та одуди, гасають зайці, шурхотять у перезволожених місцинах вужі й навіть полози.

Утім, і нині ще Чонкам дошкуляють люди. Мешканці поближніх сіл несанкціоновано заготовляють в лісовій частині урочища дрова – всередині лісових масивів можна надибати кількагектарні площі суцільних вирубок. Везуть паливо по вщент розбитих ґрунтових дорогах. Баюри в них вже перетворилися на справжні водні мініекосистеми – з притаманною їм фауною та флорою. Однак це ще півбіди. Значно гірше, що з Чонків (з боку сіл Неліпина та Тибави) є можливість дістатися до справжніх лісових угідь з буком та смерекою. Ось де починається й триває в страхітливих обсягах нищення лісу. Вся деревина, яку "самодіяльним" лісорубам не вдається вкласти на гужовий чи автотранспорт, залишається висіти поміж вцілілими деревами, захаращує дорогу, гниє на крутосхилах. Зрубаних, знищених дерев у буковому лісі над Неліпином стільки, що його стачило б на побудову не одного Ноєвого ковчегу. Та чи замислюємося ми, що він колись нам знову знадобиться?!

Нещодавно, повертаючись з грибного промислу, понад Неліпином зустріла двох дебелих дядьків, які гаратали по хребту худу коняку, що не годна була витягнути з колобані на дорозі воза. Везли деревину, з вигляду, - на крокви для будівлі. В голові одразу зринула торбина, що висіла на зламаній гілці вище в лісі поблизу свіжого варварського порубу – отже, мають намір ще повернутися туди, аби забрати те, що на воза не вмістилося. Та навряд, чи порядкуватимуть там після свого нашестя. Хотілося спитати: "А сміття? Платити будете?"

...Вузлуваті дороги на Чонках після провалу ВГЕ – Великого Городницького Експерименту – потрохи розпростуються. Однак тільки на нелісистій частині урочища. А що ближче до заліснених ділянок чи перелісків, то глибшими стають ритвини. Деякі з них і пішому мандрівникові доводиться долати в обхід. Нинішнього дощового літа в кількох відомих мені баюрах утворилися справжні озера, щоправда, більш схожі на звичайні замулені колобані, але вже з повним набором усілякої гідрофлори, пуголовками та жабками. Завважте, це не в низині, не в ярузі поміж гранками, а на гірському плато, де споконвіку не було й натяку на якісь стаціонарні водні джерела.

Моє всевидюще око якось завважило, що одне з новоявлених озерець знайшло собі вихід назовні – униз по схилу, в який впирається людськими городами село Мала Мартинка. В зливу озерце, вочевидь, переповнюється, і вода шукає собі шлях долі горою. Протікаючи при цьому... під чималенькою купою цивілізаційного сміття, що невідь-як і видерлося сюди по крутосхилу. До колобані якісь сподвижники "чистоти біля власної оселі" її довезли й скинули в густий лісовий самосів, а та калюжа стала їм перепоною до подальшого – в непрохідні нетрі – отакого, з дозволу сказати, сподвижництва. Які відчуття здатна викликати така картина? Насамперед, бридливості. Але, чи й ще не більше, – здивування: це ж до якого глупства треба докотитися, аби везти в гори мало не самоскид побутових відходів, якщо нижче по прямій асфальтівці це сміття можна було без будь-якого аварійного ризику завезти на офіційне сміттєзвалище?!

Однак, якщо ще прискіпливіше розглянути цю ситуацію, то можна завважити такі подробиці-першопричини виникнення локального стихійного смітника в горах: до нього призвели обмеження для фізичних осіб (тобто звичайних охайних газдів) прийнятних способів позбуватися накопичених на обійсті побутових відходів. Прийнятні – це відсутність перепон для вивезення сміття власним чи винайнятим транспортом на функціонуюче поблизу Сваляви звалище. А перешкоди справді існують – на під'їзді до цього об'єкту встановлено шлагбаум і певний час було навіть оголошення: за несанкціоноване скидання сміття на звалищі – штраф. І сума немаленька, з двома нулями, пригадується, була прописана. Це ж виходить, що наші управлінці від комунальних служб пропонують чинити електорату, який, на їх думку, нічого не продукує, окрім сміття, геть чисто як у відомому шлягері: крок вперед і два – назад. Ставаймо до диких танців на сміттю!

Не перебільшую, знаю, про що веду мову. Нещасні, багатостраждальні, розтерзані бездоріжжям Табли (а саме: вулиці Тацея, Старолюбовнянська та інші, що з'явилися на околиці Сваляви в 90-х роках минулого століття) багато літ потерпали не лише через відсутність чітко визначеного місця для складування побутових відходів, а й через кількарічний колапс комунальників, які взагалі залишили цей мікрорайон на самовиживання серед еверестів з нечистот. Мешканці ж змушені були давати собі раду зі сміттям хто на що вдатний. Одні поночі виносили пакети з ним у бур'яни за гаражі, інші нагромаджували клунки з мотлохом у підвалах багатоквартирних будинків. Сміття в цокольних приміщеннях горіло двічі за моєї пам'яті. Гаразд, що не згоріло житло й люди хіба трохи вчаділи. Та кажуть, що СО2 у невеликих дозах навіть стимулює процес дихання.

Людина запрограмована на те, аби жити в чистоті. Принаймні, у природному для неї середовищі. ОБМП – особи без постійного місця проживання, які туляться по смітниках, – це виняток, вимушений збій у ДНК. Чому вимушений? Бо такий збій, виявляється, в нас програмують ті, котрі отримують зарплатню в бухгалтеріях комунальних служб, ті, котрі на муніципальних депутатських сесіях обстоюють своє право на отримання для перманентного животіння своєї фірми солідних сум бюджетних коштів – тобто коштів платників податків, кожного з нас. А попри бюджетну годівницю, ми ж ще й підгодовуємо їх регулярно, сплачуючи за кожну окремо надану й загалом не надану нам послугу. І щось я вже за два десятиліття не пригадаю випадку, аби на сесії рад виносилося питання про надання комунального житла якомусь безпритульному. Та це так, якось невчасно вихопилося, не зважайте.

То що ж виходить? Платимо двічі? Саме так, причому дотуємо нехлюйство й ледарство, бюрократію і паразитування, безлад і зажерливу стихію.

...Можливості природи самооновлюватися майже невичерпні, однак і не безмежні. Коли люди завдають їй не одного, а поспіль багатьох ударів, вона починає захищатися тим, що продукує надмір агресивних компонентів своєї матерії. Згадайте густі самосіви усілякого чагарниччя, ожини на вирубаних або випалених площах – це саме отакий приклад самозахисту природи від знищення. Та якщо ми важезними возами чи тракторами, щоразу везучи нові крокви для ремонту особистого даху над головою (чи деревину для модних нині атракціонів та гойдалок для дітвори, або ж омріяної альтанки в дворі, чи й ідеї фікс – затишної хижки зі смерекових колод), будемо поглиблювати колію на путівцю, який до того був непримітним пішачком, то доріжка та виявиться в близькому часі глибоченною яругою. І повернути площу її пролягання до попереднього стану буде майже неможливо. Жоден ґазда при своєму розумі не візьметься своїм тракторцем навезти в неї нового ґрунту чи гравію – бо звідки та й за які кошти?! Не візьметься за лопату, аби нагорнути в неї вирвані наживо кимаки з дерном, не засадить бодай узбіччя саджанцями берези, заготовленими з того ж самосіву, що вже розрісся неподалік, аби не дати далі поширюватися ерозії ґрунту.  То ж і спостерігаємо, як на крутих схилах в широких смугах-ранах – колишніх дорогах, що стали вже непроїзними і непрохідними навіть для пішохода, - з-поміж рудої глини стирчить оголене каміння – кістяк наших гір.

Допитливий подорожній повинен звернути увагу на те, що камінне дно таких ярів вже не заростає самостійно, не вкривається ані травою, ані кущами. Воно стає "трубопроводом" для води, яка за потужних злив несеться цими ярами в долину до наших осель з неймовірною швидкістю, зносячи й далі шарами ґрунт, відриваючи його пластинами від "тіла" землі, чимдалі розширюючи русло для знавіснілого руйнівного потоку. Зносить вона й дерева, якщо такі трапляться на її шляху, підмиваючи їм коріння. Забере шалена вода й будь-яку будівлю, якщо така постане на її "маршруті". І це прописні істини, яких ми не хочемо знати, до яких не приглядаємося задля того, аби засвоїти науку важливої дисципліни - як уберегтися від стихії. Ми воліємо не помічати, як захворює наша земля, як вона розривається від болю на шматки, як корчиться в потугах припинити цей біль. І скидає на нас тисячі тонн намулу, родючого намулу. Та тільки що проросте в ньому?! Новий ужинок агресії чи, все ж, дбайливо доглянуті паростки нашого прозріння?

Не маю ні права, ні повноважень давати порад щодо того, як зберегти Чонки від подальшого варварського втручання людини в їх екосистему. Та й кому ті поради адресувати? Адже урочище не є ані заповідною зоною, ані заказником місцевого значення – в такому випадку можна було б покладатися на дотримання вимог природоохоронного законодавства самоврядними органами та екологічними структурами. Втім багаторічне спостереження за Чонками спонукає шукати відповідь на запитання: в чому ж може полягати реальна допомога урочищу? Як ми можемо припинити його деградацію? Що слід зробити невідкладно, аби запобігти дальшому нищенню цього по-своєму унікального куточка нашої землі?

На мій погляд, оживити, не дозволити здичавіти цій землі здатне садівництво та виноградарство. Не городництво, а саме садівництво, ймовірно, і з такою його вузькою спеціалізацією, як вирощування лісових порід плодових дерев та кущів – глоду, калини, аронії, горобини, черешні, сливи-аличі, груші-дички. На Чонках добре себе почували б і невеличкі оази-шкілки з декоративними видами деревної флори – ялівцем, самшитом, різновидами кипарисників, ялинки та сосни. Прижилися б тут і культурні, більш вибагливі породи плодових дерев та виноградна лоза.

Скажете: утопія. Аж ніяк.  Міні-експеримент з засаджування подібних площ продуктивною корисною флорою ось вже кілька десятків років проводить самотужки (останнім часом з допомогою внуків) в околицях Поляни мій батько. Садить аронію, сосну, модрину, каштан їстівний, шишину коричну, йошту на схилах, вирощує на власному городі з кісток персики та абрикоси-дички, роздаючи саджанці сусідам, укріпив виноградом та горобиною крутий берег, що прилягає впритул до житлової п'ятиповерхівки.

І один у полі воїн здатний зробити багато для цього цілинного поля. А коли збереться когорта таких воїнів – не агресорів у природі, а її щирих захисників! 

Примітка. Чонки - це човник.

 

Минулорічний травень на Чонках

 

Симетрія

 

Рядовий Чонок

Геодезичний знак на чонківських верхах

Рожева галявина з кострубатими чічками

Незабудки

Клен польовий

Могуча купка. Купена лікарська на згарищі.

Сонячний глід

Мурашник у фіалках

осінній тетр тіней

березове обрамлення

Патріарх в золоті

Новий "запасний" котлован для сміттєзвалища

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати