„Мені пощастило знати одного з найрозумніших українців”

Петро Яцик (1921 - 2001)

29 січня в Україні відбувся завершальний загальнонаціональний етап ХІ конкурсу знавців української мови ім. Петра Яцика, який проводить Міністерство освіти і науки з Лігою українських меценатів. Це одне з наймасовіших вітчизняних інтелектуальних змагань. Про його витоки, тенденції розвитку і засади існування, – розмова з головним координатором конкурсу, виконавчим директором Ліги українських меценатів, письменником і громадським діячем, директором київського видавництва "Ярославів Вал" Михайлом Слабошпицьким. А також про Петра Яцика, який у 2001 році був визнаний володарем міжнародної премії в галузі благодійництва та меценатства за великий внесок у справу збереження самобутності української нації як в Україні, так і за її межами.

  

– Батьком я себе не назвав би. Батько –­ Яцик, бо він народив цю блискучу ідею. А я справді той, хто був поряд. Петро Яцик передоручив мені всі організаційні питання, тому почуваюся відповідальним за цю справу. І якби я не вірив в те, що це – динамічна, прекрасна ідея, я б, звичайно, ніколи за це не взявся. Вірячи, як громадянин і письменник, що з цього буде пуття, опікуюся цим конкурсом. І тому я голова координаційної ради і людина, яка в силу обставин змушена бути найближче до конкурсу і його проблем. Саме тому багато хто мене ототожнює з цим конкурсом. Але загалом це справа дуже важлива, і, до речі, ми нічого не вигадали. Петро Яцик у той час цікавився, як такий конкурс проводить громадськість в Америці. Я був у Польщі і бачив там радіодиктант єдності. Як молодий, щойно обраний президент Александер Кваснєвський, писав диктант з польської мови. І ми свій варіант виробили в Україні. Багато людей звертаються: „Я хочу, щоб моя дитина взяла участь у конкурсі." Доводиться направляти за місцем навчання у школі, до вчителя української мови та літератури, в якого є цей весь сценарій.

 

– Для школярів є чотири етапи: спочатку в школі, потім районні, обласні етапи, а переможці областей змагаються на національному рівні. В діаспорі конкурс відбувається у 20-27 країнах світу за окремим сценарієм. До речі, діаспора не конкурує з Україною, вони самі між собою змагаються. Звичайно, що ми не такі наївні і свідомо того, що стан української мови в Китаї чи Японії не вплине на стан і статус мови в Україні. Але для наших школярів, та й загалом для української людності це справді дорогоцінне, як свідчення якоїсь української солідарності. Нам важливо звернути увагу дитини на те, що українці живуть по всіх паралелях і меридіанах. Що там, де вони живуть, звучить українська мова... В десятому конкурсі долучилися Китай, Фінляндія, ще раніше – Польща, Румунія, Канада, Австралія тощо. Важливо показати, що українська мова, не зважаючи на цю складну ситуацію, яка є в Україні, – світова мова.  

 

Студенти змагаються в рівних акредитаціях в системі різних навчальних закладів: філологи, виші технічні і військові. Мені дуже подобається, як це у військових відбувається. Вони кажуть нам: „Це не наш „бізнес". Дайте нам два-три вчителя, щоб розробили завдання, тестували". Для нагородження просять допомогу, і так процес іде, вдосконалюється.

 

– Вже з Другого конкурсу, лік пішов на мільйони учасників, оскільки статистика брала до уваги всіх, хто брав участь у першому етапі. Дев'ятого листопада, коли щорічно стартує конкурс в День української писемності та мови, завжди було 3-5 мільйонів. За ХІ конкурс ми ще не маємо даних, оскільки конкурс відбувався в інших умовах за погодженням з Міносвіти. Є області, які тільки частково представлені в конкурсі. Школярі Харківської і Сумської областей нинішнього року не змагалися, а тільки студенти. Таким чином врятували честь області. Ми будемо мати приблизні цифри все одно, хоч і сувора статистика не велася. Головне, що конкурс масовий, престижний, популярний. І не тільки тим. Як і раніше, переможець в номінації „11-ий клас" отримує премію 7 тисяч гривень, рекомендацію на філологічний факультет чи в Інститут філології.

 

– Справа у тому, що доволі несподівано для Ліги українських меценатів, та й узагалі для української громадськості, Міністр освіти і науки не видав наказу про початок чергового конкурсу у визначені строки. Ми вдарили на сполох, оскільки відмовчувалися міністр Дмитро Табачник, Інститут інноваційних технологій і змісту освіти. Потім з'ясувалося, що МОН відмовляється від участі, від ролі співорганізатора конкурсу ім. Петра Яцика. Це було просто некоректно зроблено з юридичного боку. Адже конкурс зареєстрований у Мінюсті у такій ролі, і якщо „розлучення", то повинна бути витримана відповідна процедура. І тут несподівано оголосили, що Міносвіти започатковує інший конкурс, імені Тараса Шевченка, і ним опікуватиметься. Але ж чому один інтелектуальний захід повинен відміняти інший? Ми навіть про це писали в листі до Президента України Віктора Януковича. Ставили конкурс імені Петра Яцика в ряд з іншими, як ефективний засіб, аргументуючи  складною ситуацією з української мови у нашій державі. Вважаю, що нині не зайвими будуть і сто подібних конкурсів та відповідних заходів, сто всяких мовних марафонів, олімпіад для піднесення соціального престижу рідної мови.

 

Ми розпочали діалог із владою про збереження конкурсу. Окремі політичні  сили спекулювали на цьому, мовляв, то „помаранчевий" конкурс. Однак, це – елементарні незнання. Конкурс починався ще за Президента Леоніда Кучми, який особисто із Петром Яциком нагороджував переможців першого змагання. Конкурс не має забарвлення, це справді загальноукраїнська акція, дорогоцінна ідея, яка має одну мету: створити державу української мови.

 

– Ні, тільки взяти участь у такому заході, як преамбула до конкурсу – Диктанті національної єдності на Українському радіо. І в нинішньому році був цей диктант для всіх, незалежний. Це була моя ідея, позичена з Польщі, а оприлюднена на радіо. Здається, найстаршому учаснику було 98 років, а найменшому – 7. Але це не формат конкурсу. Однак тільки в такий спосіб можна засвідчити своє ставлення до української мови, і цим можна сказати, що непрямо взяв участь у заході, який заримований із конкурсом ім. Петра Яцика.

 

– Головний меценат конкурсу фармацевтична фірма „Дарниця". Її очолює президент Ліги українських меценатів Володимир Загорій, якому Петро Яцик свого часу передав президентство. Бувають роки, що фірма до півмільйона жертвує. Крім того, сотні меценатів – юридичні і фізичні особи, з різних країн – Росії, Канади, Америки. Відрадно, що більшає українських меценатів конкурсу. 

 

– Психоза українська – рівнятися патріотизму, звинувачувати одне одного в провині якійсь. А  добром треба і в добрій вірі щось добре робити. Як ото за сентенцією Конфуція: можна нарікати цілий вік на темряву, а можна просто засвітити свою свічку, – і вже видніше буде. І от в кінці 90-х у Петра Яцика виникла ідея, щоб зробити олімпійські ігри чи змагання з української мови, і дітям за це платити гроші. Щоб дитина зрозуміла, що українська мова не менш важлива, ніж англійська чи інформатика. 

 

– Маю особисте враження, що мені пощастило знати одного з найрозумніших і найвиразніших за характером українців. Петро Яцик володів даром навпрошки іти до істини. Не випадково він такий успішний став у бізнесі. Він сам характеризував себе: „Бог нагородив мене вмінням вирощувати п'ять помідорів там, де інші вирощують один". Це, звісно, образно. Але характерно, що саме він у 1949 р. прилетів до Канади, і, стоячи в Монреалі на літовищі із 7 доларами в кишені, казав: „Я буду мільйонером, тут будуватиму Україну". І з часом став офіційно найбагатшою людиною Канади, українцем світу в ті роки. Але не тим він нам цікавий, хоч це теж – креатив мислення. Він нам цікавий тим, що є найбільший український жертводавець другої половини ХХ століття. Ще з кінця 50-х років він почав направляти значні кошти на реалізацію різноманітних наукових і культурних проектів української діаспори. Він став першим меценатом багатотомної „Енциклопедії українознавства", що видавалася у повоєнні роки. Одним з найбільш відомих проектів є видання англійською мовою „Історії України – Руси" М. Грушевського, переклад і друк якого становив 15 млн. доларів. Ми знаємо, що український Гарвард поставав на пожертви Петра Яцика, Інститут українських студій при Альбертському університеті, в Токіо, Лондонський університет в Британії, центри української науки в Торонтському університеті. Уявімо собі, це – будівельник, не історик чи гуманітарій, який зрозумів: здатен панувати світом той, хто на вершинах інтелектуальних. Він будував Україну тоді, коли ще її не було. Петро Яцик це той чоловік, з яким зналися президенти держави і загалом український політичний істеблішмент.

 

– Народився Петро Яцик 7 липня 1921 року в селі Верхнє Синьовидне, нині Сколівського району на Львівщині. Залишився сиротою в 14 років, і, як старший син, взяв на свої плечі відповідальність за всю сім'ю Дмитра та Марії Яциків. Життєвий шлях завершив у Торонто 1 листопада 2001-го, де і похований на цвинтарі в Гай-парку.