Так мало сонця

Існувала колись на Російському НТВ насправді весела телевізійна програма "Куклы". Де вона тепер?... Здається, колишній власник цього каналу перебуває у тяжкій опалі за розкрадання безмірного багатства великої країни. Отож, достопам'ятна телевізійна дія відбувалася на зорі правління ще мало кому відомого Путіна. Звична дозволена веселість зі смішними ляльками популярних російських політиків виходила в ефір мабуть востаннє. Героєм спектаклю зробили тоді самого прем'єра. Прем'єрне дійство звалося "Крихітка Цахес". Ні, не могли ми там зустріти дорогої та рідної Каші Сальцової, а вся сюжетна лінія була замішана на казкових походеньках одного літературного німця, змайстрованого руками великого Гофмана. Цей названий герой непогано шпрехав по-німецьки (певно, побувши тривало в Німеччині у якихось непевних справах). Далі все, як у класичному сюжеті – тільки набагато смішніше.

Кудись то все сплило. Вже і "Кукол" на НТВ давно нема, і про долю тодішнього володаря каналу цілком вирішено, і головний казковий герой майже до кінця відіграв сюжет (тільки ось знедавна він наче в очах двоїться). Гарного підібрали на кастингу актора для ролі Цахеса, сучасного, з оголеними самбістськими біцепсами, які не одним лиш гімнасткам подобаються.

А що ж наші вітчизняні герої? Їх чимало мигтіло поруч. Якесь колективне доробало, кимсь зліплений багатоликий Голем, що часто блукав поруч, і вже не лякає своєю присутністю. Певно, ми звиклися. Вже потроху й самі навчені вертітися у тому вертепі, не помічаючи блискучі тоненькі ниточки, якими припнуто зверху нас, маріонеток.

...Нам звично помагали цими днями, аби вийшло якось розвеселитися. Кому б закортіло вгледітися пильніше в захланне дзеркало телевізора, той зумів би спізнати там нас, недорікуватих і неналежних собі. Такими вони нас бачать – з ознаками дебілізму й недолюдськості. (Нещодавно пан Посол Ю. Щербак розділив українців на містян та селюків, розгледівши в них замало спільного, що могло б їх з'єднати в єдиний народ). Нині ж на телевізійних каналах пп. Коломойських і Пінчуків оселилося інше – позаукраїнська, безособистісна й безвартісна, відрекла від себе "містечкова" людність. Невже це і є те нове, на що ми здобулися в останні роки – проміжна, зависла між двома світами, гнучка постсовкова безликість? У ту звеселяючу вирву увергає багатьох. З цим можна не погодитися, але для мене одним із критеріїв придатності українського політика є його незасвіченість на концертах веселих хлоп'ят з "95 кварталу". Триматися б розумному й живому подалі від марнот світського життя. Поважаю тих, хто зумів поставити себе поза цим обманним світом.

У нас прийнято говорити про різні України. Ще, здається, Іван Дзюба увидів присутність України Бандери, України Петлюри, України Махна та Донбасу (мені б кортіло додати до цього списку ще й Україну Авґустина Волошина). У кожної з цих Україн власна історична тяглість та історія. Лишень Донбас зі своїм минулим майже весь улігся в період радянського існування. Там же прописана й уся наша нинішня чиновність – незалежно від того, хто де народжений. Тому воно так швидко твердне і бронзовіє на очах. Зламати цю твердь можливо, коли б поєдналися спільні намагання до потрібних змін хоча б у більшості Україн. Таке не відбулося з нами в післямайданий період. Може, через надмір сторонніх завад і флуктуаційного шуму, як говорять фізики.

Урешті, ще триватиме звична ситуація, котра нагадує мені таємничий острів Лапуту, що його придумав Дж. Свіфт. Там, позбавлені надійного ґрунту під ногами, володарі летючого начальницького оплоту щораз спрямовували свій велетенський повітряний дредноут до тих земель, які виказали нешанобливу здатність непокори. У зависанні цього острову, що позбавляв народ проміння сонця і благодатного дощу, бунтівники занепадали духом та упокорювалися. Бо як їм було довго протриматися в отій нападницькій тіні?

Теги:

6 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати