Єврей український – птах рідкісний. In statu quo ante

Як звали того єврейського хлопчика?... Згадав нарешті – Ґобі (Ґабріель) Гедайлович. Ми жили по сусідству, навчалися разом в одному класі. Ґабріелева сім'я уважалася зовсім бідною, навіть за тодішніми невибагливими сільськими мірками. Старший Гедайлович трудився кравчиком – заробляв дрібні гроші, перешиваючи та перелицьовуючи вживаний одяг.

Того дня Ґобі зайшовся гірким плачем – гучний рев чула чи не вся наша вулиця. Сімейство збиралося їхати в далеку Америку. Багатий американський дядечко покликав до себе родичів, щоб невдовзі їм жити та працювати на його приватній паперовій фабриці. Хлопець вторив мені слізно все ті ж слова: "Я нич не журюся. Дядя дасть мені много доларів, і лем за рік я вернуся до Білок".

З дитячим моїм другом ми більше не бачилися. Хоч не минуло й року, і замість нього доправили з Америки парадну дублянку міцної штучної шкіри, що довго пахла дивним чужинецьким запахом. Спершу виявилася мені завеликою, та за кілька літ врешт згодилася, а там і мода на схожі речі помалу допленталася до наших країв.

Трохи згодом євреї пощезли з білецького усесвіту. У селі не зосталося жодного. Подалися до своєї обітованої ще тоді, на межі сімдесятих.Чомусь здається тепер, що зі втраченим старожитнім єврейством мого українського села у мене б не вийшло гіркого відчуження, а з минулими тими земляками не важко було б і порозумітися.

Проте погодьмося: гнітючі тіні несприйняття та настороженості досі ще витають поміж українцями і євреями. Так було, і так є у теперішньому світі. Чому не минає?

Причину  шукаймо і в них, і в собі. Перше, до чого вчепиться думка, цілком схожі пристосуванство та сервільні життєві настановлення, що їх спостерігаємо нині в багатьох в Україні сущих – байдужих до всього українського малоросів та вкінець обрусілих євреїв. Звідки це взялося? Може з того, що переважно мешкали в зросійщених містах та містечках? Або ж манила їх довго "вища культурність" раніш панівної нації? Частково й так. Але є і щось інше, глибше.

Спершу одне спостереження. Навряд чи хтось заперечуватиме факт, що від моменту заходження в російську владу Путіна & Со ситуація у Східній Європі хутко змінилася. Одна імперія відкинула стару шкіру, щоб продовжити життя у звичному тілі. Інша, що на захід від нас, приросла новими тілесами й поки-що тішилася своїм прибулим здоров'ям. Обзираючи косим поглядом ту і іншу, ми не одразу помітили, як у "нульові роки" трапилися переміни з українськими ЗМІ. Там стало менше українського. Відчувши ситуацію, корпорація власників медіа, заводів, фабрик і футбольних клубів постаралася для власних вигод, розвівши глибоким проваллям свої та наші з вами інтереси. Можливо, нові господарі життя піддалися спільному рефлексу, звично підтримавши сильніших, упослідивши зневажених і слабших.

Згадаймо, що в не такі вже й далекі часи євреї нашої країни жили в трьох різних державах: Російській та Австро-Угорській імперіях, у Польщі. І всюди місцеве єврейство перш опановувало мову панівної нації. І була та мова російською, польською чи німецькою (угорською). У типовій єврейській родині, попри  безсумнівний авторитет батька, вихованням дітей найбільше проймалася клопітлива мати сімейства. Вона ж бо відала, що в цьому світі легше вижити, якщо приймеш сторону сильнішого. Ця житейська хитрість увіходила з молоком матері. Пізніше з її синами ставалося всяке-різне. З'явився у природі характер єврея-вихреста, згодом вигулькнув з пітьми тип єврея-атеїста (єврея радянського). Відомо звідки взявся, але чи згинув назовсім той незабутній єврей-комісар, чия голова тримала в собі стільки твердої старозавітної впевненості в правоті власної безжальної жорстокості? Виглядає так, що безбожний більшовицький комісар пережив чергову реінкарнацію, і нині впроваджує ревно декретом чи постановою підвладних йому органів "істинно українське" православ'я, аби тільки було "во славу русского мира". Хизується павич, що увесь він заквашений на довершеній російській культурі. Нам же важливо пам'ятати, як у недавній історії найгірші непорозуміння були в українства якраз зі схожим зденаціоналізованим типажем.

Що б не сталося, але з цими, до кінця ворожими українському світу, нам не зійтися ніколи. Не шукаймо з ними партнерства та узгодження кофліктних інтересів. Інших, спроможних для цієї справи, знайдеться мало, але ж і вони існують. Для мене, звісно, завжди зостається ближчим талановитий українець Мойсей Фішбейн, аніж, скажімо, патріот-нездара Яр Славутич.

А нам варто в євреїв дечому повчитися. Хоча б здоровому національному егоїзмові та солідарності. Ми ще не перебрали для себе їх старе та сакраментальне: "Свій до свого по своє". І збільшити б конкурентність українства в сучасному світі. Без цього українсько-єврейським взаєминам ніяк не вскочити в колію того "золото-серединного" шляху, про який колись мовив Мирослав Маринович. Пам'ятати б тільки, всякий можливий рух назустріч – рух кожної зі сторін. Відчужені світи вдавалося примирити тільки спільним доланням недовіри, терпимістю і толерантною співпрацею.

Опертя лишень на терплячість – хистке й ненадійне.

Теги: єврей, табу

11 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати