Котлета по-БіБіСівськи

Пацієнт оглашенно волав світові улюблену свою мантру, слухати яку помалу призвичаюють нас численні "українські" телеканали. Згодом почувся скрежет зубовний – цей дідько з радіо міцно-бо вчепився в гранітний постамент Шевченкового монументу. Отут вже і я змушений був відсторонитися подалі од приймача. Хто ж бо знає, чи не отруйна та слина, що нею він так  густо плювався і бризкав навсібіч. Ну, а що BBC? Комусь-таки довелося вступати у швидкий діалог з Бузиною? А нічого схожого. Тиша повна. Не чутно було більше ані словечка навздогін порушеної теми.

Гарненьке в БіБіСі святкове привітаннячко.

Друзі! Нехай мені хтось скаже, коли це все сталося, що так несподівано померло інформаційно витончене і врівноважене, занесене давно на скрижалі світової історії радіо, колись знамените  та славне BBC? Ці похорони ми геть проґавили.

Трохи дрібних спостережень. Ними зацікавляться хіба що знавці вітчизняної демонології. Здається мені, що знедавна місцеві вурдалаки та всяка інша нечисть все більше полюбляють вилазити на білий світ ополудні, і нема їм діла до крику наших полохливих півнів. Якщо це продовжиться, то незабаром усі осикові кілки здадуться лишень для дитячої гри в цурки-палки.

Поміж тим, можливо угледіти в цьому і дещо серйозніше. Я про наше місце у світі (кому ми потрібні і чи потрібні взагалі).

1 серпня 1991 року, Буш-старший у своєму виступі в Українському парламенті усіляко віднаджував, щоб не мали жодного помислу про якусь там свою незалежність (ця  історія стала відомою як котлета по-київськи). Пережили.

Потім настав день, коли в одному європейському органі найвищої демократії усі зараз повдягали помаранчеві шалики. Чого не уробиш з собою задля мінливої політичної моди. Назавтра вони прокинулись і почалося в нас з європейцями жорстке та вимогливе кохання у стилі Realpolitik. Десь о тій порі, а саме на початку 2005 року, непомітно позникали враз з ефіру усенькі короткохвильові україномовні передачі від зарубіжних радіостанцій. Казали, що для економії коштів. Таке в один день не планується і надто швидко не чиниться. Отже, вирішувалося про нас головне трохи раніш, не співвідносно до вітчизняних політичних несподіванок.

Отут недалеко до питання: чи не зручніше тій Європі мати нас як якусь там державу-государство (термін від Тараса Возняка), котра завмерла в розкарякуватій позі "паралітика на роздорожжю"? Чи скоро вже дійде до того, щоб усякі їхні саркозі розпочали масові депортації на батьківщину також і українських нелегалів? При цьому багато ще хороших слів буде сказано про свободу, рівність та демократію.

І нині видиш, як усім їм стало легше розходитися широкими білозубими усмішками, стоячи поруч з невимогливими та м'якими українськими перемовцями. Ну, і що годні наші в них попросити? Якусь там асоціацію, спрощені візи, пільги для власного бізнесу? Чому б не уважити трохи.

То чого ж чекати? Кінця нашої Історії? Напевно – ні. Далі завжди буде...

Теги: БіБіСі, незалежність, Бузина

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати