Дев’ятнадцятирічна (інфантильна)

Була колись славна європейська держава – Чехословацька Республіка. У 1938 році їй так само сповнилося дев"ятнадцять. Ця успішна, і казали, що, наче, щаслива країна незабаром зникла. Вже мався в неї позаду Мюнхен і стояли на порозі двоє – Гітлер зі своїм пригодованим підручним Конрадом Генлайном (вождем судетських німців). Незабаром сталося найгірше. Так здається, що справа була не лишень у присутності Гітлера та більше трьох мільйонів невдоволених іншородців. Ці стіни потріскували й раніш, а вкінці пустилися помітними щілинами зсередини. Напевно, мешкали в тому гуртожитку ще й інші, напевно що "свої", і родинних кровей, генлайни. Якби не це, то невже впала б ураз фортеця без бою? Повтікали захисники, як смерклося, бо ж не фіни й не поляки. Ті опиралися.

Для ілюстрації тодішніх настроїв здасться маленький шмат зі спогадів мого батька (на ту пору простого державного "урядника" в Ужгороді). Описується робочий день дрібного чеського чиновництва в якійсь там конторі: "Від ранку – обговорення останніх світових новин. Незабаром усі переміщуються в закуток, де поставлений радіоприймач. Перемикаючи раз за разом радіохвилі, хвилюються й навісніють щобільш. Від початку говорило державне празьке радіо, потім черга мовлення з Лондона, затим берлінський пропагандистський рупор, що настановляв судетських німців. І так цілоденно, неперервним крýгом перемикали канали невтішної інформації. Зрештою вкрай напуджені чехи проймалися спільно нерозумною злостивістю. Робота? А що робота?!. Усім не до неї".

До чого ж я веду? Про це трохи згодом. Згадалося про давнішню розмову двох в"язнів з мордовського табору – знаних українських дисидентів. Лежачи на нарах, один спитав друга, чи погодився б той, аби отримати отак одразу та швидко тоталітарну, недемократичну, але незалежну Україну. Певно що так, – почув у відповідь, – бо мине час, держава зміниться на краще, щоб потім жити. Сказати б чесно, дати притомну відповідь на схоже питання мені не виходить. Це як – "живе Беларусь forever з бацькою Лукашенком" (он на що воно перекинулося).

Отож, говорімо краще про наших власних, вже цілком умовних генлайнів. Рідну землю усіма наче розполовинено на дві України – "свою"  та "чужу", де мешкають порізно "свої"  та "чужі" люди. Правда, хтось-таки каже, що цих Україн знайдеться в нас значно більше. Про "чужих" не казатиму, бо знаю недостатньо. Нехай бо інші обзиватимуть їх рослинним соціумом та електоральними "овочами" (начиталися, видко, політтехнологи-розумаки того Кена Кізі).  Тому мовитиму надалі лишень про "своїх".

Мені увижається, як тонка, ледь помітна червона лінія викроює, розбіжно окреслює дві цілком несхожі України. Обидві наче й одної української ідентичності. Тільки перша – посполита, станова і толерантна, з виразно окресленими простором та тяглістю культури, пов"язана чіткими вербальними й етичними кодексами. Не криклива, через те сьогодні слабо почута. Інша – "постмодерністська", голосно розхристана, тимчасова та непевна, зазвичай інфантильна й самоненависна. Перша толерує укорінення у собі,  самоповагу, навчена думати і діяти відповідально, інша оп"янилася хамським відчуттям безмежності свободи, руйнівною махновщиною, де майже кожен – безґрунтар з душею на продаж. Чинна біда останніх – нетерплячка, схильність хапатися за те, що на поверхні.
 
Спробую пояснити на прикладі одної поважної газети. Був колись такий львівський тижневик "Пост-Поступ" з Олександром Кривенком. З газетним тим феноменом легко римувалися поважні імена Івана Дзюби, Мирослава Мариновича, Ліни Костенко, Ярослава Грицака, Євгена Сверстюка, Тараса Возняка, Євгена Захарова, Семена Глузмана і всіх, всіх, всіх, хто складає справжню еліту моєї України.

Значно пізніше з"явився "відновлений" тижневик "Пост-Поступ" з Юрієм Винничуком. Збіглий час зростив для нас культурного антипода. Хоча в переродженій газеті й зосталися поодинокі впізнавані імена ще від старого видання. Наче тут і там позібралися інтелектуали, але геть несхожого способу мислення й різного етичного вибору. У колі Винничука зійшлися, здавалось би, непогані всі люди, але вкупі поробилася з них псевдоеліта. Звідти буйно проростала псевдоелітарна література з ущербним світосприйняттям. А молоді генії від літератури, начитавшись Чарльза Буковскі, Винничука з пізнім Андруховичем, наскоком бралися за власні нетлінні шедеври. Отак зайшлася буянням вітчизняна наша ювенальна література, що днесь є вагомою часткою укрсучліту. Швидка поросль напевно не встигала хоча б щось там прочитати від Віктора Домонтовича, ба навіть Валерія Шевчука, пропустила мимо вух Володимира Свідзинського та Євгена Маланюка, ще менше відаючи про Ґомбровича, Чеслава Мілоша чи Апполінера (список належить продовжити).

До речі, який інтелектуально захопливий фільм міг би скластися, якщо викроїти сюжет з реальними перипетіями з відомого і таємного життів В. Домонтовича-Петрова. Подібне можна сказати і про нашого Вікентія Шандора.

Аналогічна ситуація і з тим нещасним, більше схожим на фарс вітчизняним політичним життям. Ті ж самі дві наче свої України. Все та ж несправжня еліта нагорі. Хто гучніше гойкнув, хто вихлюпнув більше інтелектуальної істерії і проказав до всіх власну інфантильну гарячливість, той у нас на видноті. Сьогодні про таких не хочеться. Згадаю тільки слова В"ячеслава Липинського: "Вірність у серці, а не на язиці".

А про генлайнів? Так наче вже й сказано...

Що тепер? Залишається життя. Живімо в домі. І він не завалиться.

Теги: Чехословаацька Республіка, Гітлер, постмодерністький, інфантильний, Пост-Поступ, еліта

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати