Чи є Бог? НЕатеїстичний погляд НЕпереконаного егоїста

Мій дитячий досвід спілкування з релігією обмежується в пам’яті лише кількома дотепними картинками. Чомусь дуже яскравим залишилося враження від вперше побаченого священика. В уяві, як зараз пам’ятаю, одразу виринув улюблений новорічний гість усіх радянських дітлахів. У конфлікт з образом щедрого дідуся з Півночі на якусь мить вступила чорна борода священика. Адже вона мала бути білою! Однак, сумніви щодо чоловіка, який з’явився  біля олтаря, остаточно розігнали золотаві ризи. Їх могла носити лише якась незвичайна, несхожа на інших людина і на всю церкву я впевнено вигукнула "Дивіться, який гарний Дід Мороз!"

Далі йдуть приємні спогади про жовто-рожеві "пацьорки" (не знаю, чи ще й досі їх продають на свята біля церкви), які мені з села передавала бабуся. Я одягала це чудернацьке печиво на шию, як намисто. І, попри мамині протести, тихенько відгризала по шматочку.

В школі цей короткий естетичний досвід доповнив досвід ідеологічний. Щоправда, здебільшого негативний. В цьому зв’язку школа залишила в моїй свідомості два уроки.

Перший – якость в класі ми самостійно поставили сценку про українське давнє весілля. За логікою жанру, над весільним столом, прямо над класною дошкою і головами наречених причепили іконку з рушниками. Постановка пройшла на ура. Але розпочати нам дозволили лише після того, як… ми зняли іконку. Це був перший мій внутрішній конфлікт. Не релігійний, а чисто літературно-режисерський. Бо, як відмінниця, я точно знала, що в хатах давніх українців "образи" були. При чому, висіли на найпочеснішому місці.

Другий доторк до релігії стався під час екскурсії до Львова, де нас провели по музеям та храмам. Розповідати на шкільній лінійці про подорож  – звісно, по наперед написаним кимось текстам - довірили найсумліннішим учням класу, в тому числі і моїй скромній особі. З того свого виступу я запам’ятала лише одне: чужими словами я мала сказати, що всі релігійні персонажі, в тому числі і Христос та Діва Марія – це звичайні люди, такі, як ми. А надлюдськими властивостями їх просто наділили "темні" вірники у стародавні часи.

А вже через якісь кілька років релігія стрімко почала входити в життя українців. Церкви – з колишніх колгоспних складів та музеїв атеїзму – знову перетворилися на сакральні споруди. Богослужіння вийшли з підпілля. Колишні переконані атеїсти вмить стали переконаними вірниками. Змінивши портрети вождів на ікони. Біблійні образи знову набули – в суспільній свідомості – надлюдських властивостей, в які колись так беззаперечно вірили мудрі давні українці. Куди правди діти, ходити в церкву стало навіть модно.

І лише я (а може, не лише я) залишилася сам на сам з тисячами запитань та чотирма дитячими спогадами про релігію і релігійність. Нарешті зрозумівши, чому все таки нас тоді примусили зняти ікону в театральній постановці.

Днями героїня одного з моїх сюжетів сказала: "…християнство не робить наше життя простішим. Але, повіривши в Бога, перестаєш бути егоїстом." Такого зрозумілого і простого пояснення змісту віри я ще ніколи не чула.

Отже, вірити – це не просто відвідувати Богослужіння. Не просто повторювати за священиком часто автоматично слова. Не просто машинально хреститися. Не просто розглядати церковні розписи. Не просто слідувати традиціям. Не просто казати молитви. Не просто збирати пасхальний кошик, врешті-решт. І навіть навпаки – сенсу робити все це заради "моди" нема.  

Вірити – це важка праця. Над своїм Я. Над слабостями. Над лінню. Над зверхністю. Над невір’ям.

Це навчитися прощати. Жертвувати. Любити. Розуміти. І тих, хто щиро вірить, і тих, хто ще вчора наказував зняти іконку зі стіни…

І це ой як нелегко. І це, можливо, праця багатьох-багатьох років.

І, все-таки журналістам найпростіше повірити в Бога. Вони ж бо щодня пишуть. І цей прекрасний талант ПИСАТИ – чи не найкраща це відповідь на запитання: а чи є насправді Бог?

Теги: релігія, суспільство

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати