Родина Поповичів з Богдана

У даній публікації я хочу зупинити свою увагу на одній такій інтелігентній родині з села Богдан, а саме - родині Поповичів.

Ірина Йосипівна

Кожна людина в людській свідомості іншої людини асоціюється з певним психологічним якорем, тобто яскравим змістовим емоційним образом. Так, в моїй уяві Попович (Пентій) Ірина Йосипівна сформувала декілька таких психологічних якорів. Найперше, як самовіддана вчителька. Мене вона вчила з 4 по 8 клас математику. Враження від її викладання однозначні. Більш наполегливого вчителя-ентузіаста в своєму житті я майже не зустрічав. ЇЇ характеризувала особлива відданість, самопосвята дітям, предмету, який викладала. Хоч я особисто тоді відносився до неї трохи з острахом, позаяк відзначався чітким гуманітарним нахилом. А її старання, наполегливість, контроль не завжди сприймалися мною на ура. Світ математики від природи не був дуже близький мені. Часто-густо приходилося вчити цей предмет, навіть і без особливих здібностей та любові до нього. Ірина Йосипівна домагалася, щоб базовий рівень знали всі.  А з тими, які мали схильність до природничих дисциплін, планка вимог, зрозуміло, була набагато вищою.

Загалом, в її педагогічній практиці, яку я пам’ятаю персонально, ніколи не було роздратування, образ – навпаки, вона ставилася до учнів з повагою, гідністю, але з вимогливістю як до себе, так до учнів і колег по роботі, адже тривалий час була завучем з навчально-виховної роботи початкових класів.  Це її особливо вирізняло. І відповідно вона отримала заслужену повагу і суспільне визнання; нагороджена багатьма грамотами та подяками, їй також було присвоєно  звання відмінник народної освіти УРСР. З досягненням пенсійного віку вийшла на пенсію. Проживає з дочкою Мариною.

Друге моє враження про Попович Ірину Йосипівну як про людину надзвичайно патріотичну. Завжди, коли я прихожу до них додому, вона намагається у всіх подробицях розпитати про суспільну ситуацію в Україні, розпитує моє ставлення до подій і виражає своє глибоке занепокоєння станом справ в державі, боляче сприймає всі негаразди і кожного разу повторювала запитання: «Що буде з Україною?». Можливо, в цьому і не має чогось особливого, таких родин багато. Але до зазначеного треба додати, що Ірина Йосипівна не просто богданка (народилася і прожила  життя в Богдані), але й етнічна угорка. І тому такого українського патріотизму як в Ірини Йосипівни бракує багатьом моїм односельчанам українського походження.

Богданський зять

Більшість богданців середнього і молодшого покоління, навіть і не здогадується, що Попович Василь Іванович, чоловік Ірини Йосипівни (на превеликий жаль уже покійний) був не місцевий. Так він вріс фізично і духовно в це село.  Якщо не рахувати служби в армії, з нього він стартував у доросле самостійне життя, в ньому і завершив свій життєвий шлях. В Богдані він прожив 70 років А в цілому був він дуже поважною, скромною, інтелігентною, гуманною, високоавторитетною людиною. Вирізнявся підвищеною відповідальністю, пунктуальністю, тактовністю. Одним словом, був справжнім інтелігентом.

Перш, чим розкрити біографічні відомості цієї людини, які заслуговують уваги, позаяк уже, навіть, одні вони проливають світло на важливі деталі історії краю, долю людей в складну епоху тоталітаризму, спочатку зупинимося на творчих доробках цього скромного і заслуженого чоловіка. Ці творчі доробки за життя ним ніде не афішувалися, не рекламувалися. Бо творив він у вільні від роботи хвилини для себе, для заспокоєння своєї душі. Реалізація закладеного  творчого потенціалу просто виривалася у нього на верх, на зовні.

Головним його творчим доробком є колекція картин, намальована ним у різні часи, а особливо після виходу на пенсію, яка зберігається у колекції родини, родичів, та і частина у приватних колекціях односельців (фотокопії картин, звичайно не всіх, додаю, правда зняті вони на звичайний смартфон, тобто непрофесійним фотоапаратом і не зовсім професійно, тому і якість не найкраща. Але краще щось чим нічого). Написані вони майстерно, професійно, глибоко і з позицій виконання, композиції, підбору кольорів, і тому заслуговують на  популяризацію, загальне визнання.  Але спочатку треба хоча б оприлюднити написані ним роботи. Для цього я відвідав спеціально помешкання Поповичів, заздалегідь домовився про мету мого візиту з Іриною Йосипівною та її дочкою Мариною Василівною. А завітавши до них додому, в мене склалося перше враження, що я потрапив не в приватну оселю, а в картинну галерею.  Скрізь картини, відчуваєш як теплі їх кольори просто зігрівають тебе. Відразу зав’язалася доброзичлива невимушена розмова, в якій мені розкрили об’ємний матеріал з життєвого шляху Василя Івановича та родини, якого вистачає не на одну публікацію. Про його мистецьку творчість розповідь повела його дочка Марина. Вона говорить, що покійний тато любив світлі, теплі кольори. Тематика його творів була широка. Левова частина картин присвячена Богдану, його околицям. В своїх пейзажах Василь Іванович змальовував багаті краєвиди богданського ландшафту, силу природи, побут і архітектуру гуцульського села, традиційні заняття його мешканців. І передав він це з такою любов’ю, такою силою, з якою, здається, не справився би корінний богданець.   Є в нього картини українських пейзажів та перемальовані твори  класиків малярського мистецтва. Інший важливий напрям – твори на релігійну тематику. Тут теж тематика широка: Святе сімейство, Богородиця, Ісус Христос та інші. Покійний Попович народився і виховувався у дуже релігійній сім’ї і тому тематика біблійних сюжетів, життя церкви йому була дуже близька. Про це говорить Марина Попович наступне: «Перша батькова картина, яка вразила всіх дорослих, була ним написана ще в дитячому віці. Намальована вона була ним з натури. Він сам її назвав «сповідь». На картині були зображені маленький хлопець, який сповідається на колінах перед священником. Тут вперше на всю силу проявився його хист. Картина передавала всю атмосферу святості, психологічний аспект дійства; дотримані всі пропорції зображення, переходи кольорів (світло-тінь). І все це без жодних наставників, вчителів.

Вже ази малярської справи почерпнув він у армії. Служив у морфлоті в Севастополі чотири роки в частині морської піхоти. Тут йому пригодилися малярські навики. Його вміння відразу помітили і направили на навчання в художню студію Чорноморського воєнно-морського флоту. Навчання було, зазначає оповідач, дуже якісне. Він там пройшов все: всі ази техніки, всі важливі тонкощі образотворчого мистецтва, жанри і напрями малярства. Рівень викладання відповідав університетському. А у військовій частині, звичайно, він оформлював всю документацію, все унаочнення, дизайн військової частини. І вже тоді почав малювати перші полотна, портрети, зокрема, на замовлення командирів. 

Повернувшись із війська Василь Іванович не пішов стезею професійного митця пензля, а вибрав шлях вчителя, педагога, історика. Але й малярської справи не занедбував. Тим більше, його малярська освіта в армії була визнана і він поряд з викладанням уроків історії вів і уроки малювання. Серед його учнів особливо відзначився дизайнер, художній оформлювач книг краю Микола Дем’ян. Василь Іванович, а тільки так його в селі всі називали, ніколи не полишав улюбленого заняття чи хобі, по – сучасному. Старався краяти вільну хвилину, щоб помалювати. В радянський період було сутужно з малярським полотном та й із професійними пензлями, фарбами. Полотно, говорить родина, він виготовляв собі сам. Грунтував його, наносив білило і так давав собі раду. З виходом на пенсію ще активніше зайнявся улюбленою справою. Однак варто зауважити, що цей поважний і одночасно дуже скромний чоловік ніколи, не те, що не вип’ячував свої здобутки, напрацювання чи намагався отримати з свого таланту матеріальний зиск,  а навпаки, творив як своє, маловідоме, майже інтимне захоплення. По-іншому можна сказати, що творив для шухляди. І от настала пора відкрити цю шухляду для пошановувачів мистецтва, як і наново відкрити саме ім’я Василя Івановича Поповича, як митця для ширшої громадськості району та Закарпаття в цілому.

Епізоди життя

Як уже було сказано вище, що сама біографія Василя Івановича Поповича заслуговує уваги, позаяк проливає світло на історію краю, долі людей. Тим не менше не будемо тут описувати усі, хай і цікаві подробиці життєвої біографії, а зупинимося на її окремих, особливо значимих подіях, віхах біографії цієї людини.

Найперше зауважимо, що Василь Іванович, як і його дружина Ірина присвятив себе освітній ниві, школі, дітям. Вчитель-методист, відмінник освіти УРСР та СРСР. Працював в богданській школі, за виключенням невеликих періодів, коли він працював в інших навчальних закладах району, з 1949 року. Викладав історію, малювання. Певний період, близько семи років, був завучем школи з навчально-виховної роботи. Заслужив величезну повагу в односельчан, себто богданців, освітян району, але особливо його любили діти.

Народився Василь Іванович Попович в селі Лохово Мукачівського району за Чехословацького періоду в житті Закарпаття в заможній родині теслі, родині, що вирізнялася глибокими релігійними почуттями, яка належала до греко-католицької релігійної громади. Тонка дитяча натура впивалася чарами садів, гаїв, пагорбів і просторих долин рідних околиць. Все це формувало тонку, схильну до мистецтва душу хлопця. До школи у перший клас пішов ще за угорського режиму. У рідному селі отримав неповну середню, а в Чинадієві вже середню освіту. А далі вчительські курси, позаяк тоді не вистачало вчительських кадрів і направлення на роботу на Рахівщину в Богдан. І від тоді його доля пов’язалася з цим краєм. Звідси пішов до армії, сюди і повернувся, звідси пішов на навчання до вищого навчального закладу, тут знайшов свою суджену. Цьому краєві віддав свій хист, працю; в цьому краєві прожив усе своє життя, в цьому краєві знайшов і свій спочинок.

Один з його яскравих юнацьких спогадів є подія пов’язана зі знищенням єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії Теодора Ромжі. Він був присутній у храмі на тій останній службі владики, бачив як відправлялася бричка з єпископом де далі по дорозі біля села Іванівці МГБісти наїхали на неї автомобілем студебекер та намагалися добити уцілілих від аварії учасників поїздки, а в першу чергу Ромжу. Тільки зустрічна поштова машина помішала завершити тоді свою чорну справу. Про цю подію йому розповіли безпосередні її очевидці. Та й усе село про це тоді говорило. Цей факт тоді дуже його вразив і тому далі до «радянської» церкви більше не ходив.

На цій основі здружився згодом з директором школи села Богдан періоду 1969 по 1974 роки Степаном Йосиповичем Гаргою. Постать світла, період його керівництва по праву належить до золотого віку богданської школи. Згодом директор Закарпатського машинобудівного технікуму в смт. Дубове. Син греко-католицького священника, батько якого лишився вірний присязі, офіційно полишив сан священника, став світською людиною, але проводив підпільну (катакомбну) церковну діяльність. Але про їх діяльність мали б написати самі дубівчани.

В радянський період, як історик, мусив виконувати низку «громадських» доручень. Одне з них, читати лекції політпросвіти для колгоспників. Система мобілізовувала всіх, а тим більше вчителів історії. Його вивчали, придивлялися і тому як здібному лектору настирливо рекомендували вступити в ряди компартії. Як міг відбивався, апелюючи на недостойність такого високого звання, але згодом припинили. Відповідні органи добре вивчили його родинне походження і попустили. Син «куркуля», активістів греко-католиків виявився таки недостойний «почесного» звання комуніста. А йому тільки цього й треба було.

І ще один яскравий приклад. В кінці 90 – х початку 2000 – х, коли в селі почала відроджуватись греко-католицька громада Василь Іванович був у її основі. Тоді в селі стався конфлікт. В результаті бездіяльності тодішнього керівництва  корпус початкової школи присілку Квасний більше трьох років не функціонував. За версією народних слухів її спеціально вивели із навчання задля прихватизації і відкриття в будівлі ресторанного закладу. А коли його власник, громадянка Шіпош І. Ф. подарувала його греко-католицькій громаді, шкільне та районне керівництво вдарило на сполох, почали переслідувати учасників громади, звичайно, кого можна було. Тоді один із районних керівників дорікнув і Поповичу, що він не туди ходить на молитву. На що останній  лаконічно відповів, що він ходить в церкву. І якщо його церква буде в лісі під дубом, то він і туди піде і буде там справляти молитву.

 Загалом Попович В. І. прожив продуктивне, творче і по своєму щасливе життя. Можливо в його біографії і немає якоїсь особливої героїки. Але вірність принципам, працелюбність, відданість своїй справі, людям це вже велике благо, бо творив вічне, добро, мудре. А його творчий доробок окремо заслуговує на професійне вивчення і належну оцінку та популяризацію

Діти

В родині Поповичів народилося і виросло двоє дітей - дочка Марина і син Василь. І, як в багатьох подібних випадках, діти пішли стежками батьків, а саме, вибрали шлях освітян. Так, дочка Марина за фахом психолог, спеціалізація загальна та дитяча психологія. Працювала в богданській школі, але коли стався конфлікт,  описаний вище, вона була піддана відкритій травлі з боку керівництва школи, за те, що відвідує греко-католицьку церкву. Як зазначено вище, богослужіння тоді відправлялися в занедбаній будівлі початкової школи присілку Квасний.

Не витримавши морально-психологічного тиску, Марина Попович розраховується з роботи і їде шукати роботу в світ. Вона говорить, що була певна, що знайде роботу, бо вважала себе потерпілою за віру і Бог допоможе їй в цьому. І так дійсно, вона її легко знайшла в Львові.  Влаштувалася практичним дитячим психологом в дитячому комплексі школа-садок. Там працювала з понеділка по п’ятницю. А у вихідні дні  читала лекції із загальної психології в східноєвропейському інституті економіки і менеджменту філіалу Черкаської академії управління. За Львів і львів’ян в неї склалися якнайкращі враження. Вона говорить, що там знайшла те, що шукала: «Високу культуру, взаємоповагу, гуманне відношення до особистості, цінування твоїх інтелектуальних здібностей». Вигнана із загумінкового села гірської Рахівщини, Марина Попович знайшла притулок у західній столиці України, де її знання, професійні здібності виявилися затребуваними.

На даний момент вона вже на пенсії, вийшла по вислузі років у 2015 році, коли був хворий її батько, який потребував постійного догляду.

Син Василь також вчитель. Вчитель музики і співів у загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів с. Косівська Поляна. Здобув у цьому селі повагу і визнання. Невістка Людмила, вчитель історії цієї ж школи. ЇЇ учні, неодноразові призери районних та обласних олімпіад з історії.

Онуки Ірини Йосипівни та Василя Івановича Поповичів є їх гордістю. Один з них кіборг, захисник Луганського аеропорту, пройшов пекло оборони Дебальцева. Але це окрема сторінка і окремого часу. Хай спочатку закінчиться війна. А  відповідь на питання Ірини Йосипівни Попович: «що буде з Україною» дамо наступну. Все буде добре, Україна вистоїть, адже в неї є такі захисники як її онук.

Дружня родина Поповичів. Світлина  90-х років

Ірину Йосипівну Попович попросили вийти в школу на заміну. Урок фізики. 90 – ті роки

Василь Іванович Попович з дочкою Мариною в санаторії Карпати

Попович В. І. серед родичів з Мукачівщини

Василь Іванович в армії, але за любимим заняттям, малюванням

За роботою

Василь Іванович малює картину (ікону) єпископа Теодора Ромжі

Теги: Богдан, родина, Попович

13 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати