В обороні рідного слова

Відомому краєзнавцю й просвітянину Василю Піпашу-Косівському – 95.

В обороні рідного слова

Масштаб особистості визначають не прожиті літа, а все ж її діяння. Біблійне «за справами їхніми пізнаєте їх» дає чіткий код до розуміння сутності кожної людини і творить багатовимірну матрицю, на котру й накладається успіхом позначене чи намарно прожите  життя.

Одним побіжним позиром не  осягнути масштабність діянь многотрудних знаного фольклориста, поета-коломийкаря, просвітянина  Василя Піпаша-Косівського. Цей завзятий гуцул на довгому життєвому шляху-крутозламі жодного разу не спіткнувся, не впав під, здавалося б, непосильною ношею, що її добровільно взяв на свої плечі   бо властиво на таких, як він, і тримається українська справа в потоптаному захланними й агресивними  зайдами краї.  

Як не згадати Франкове: Нам пора для України жить! Під Украйни єднаймось прапор!

Кожен ювілейний спіч за давно усталеною традицією мав би містити згадку про першу зустріч з соленізантом. Скажу відверто – не пам’ятаю, оскільки мав тоді всього кілька місяців, і «познайомив» нас мій батько – закарпатський  журналіст Іван Масляник, який тривалий час працював з  Василем Піпашем-Косівським у тячівській та рахівській районних газетах. Їх долі-біографії тісно переплетені – обидва сповна відчули на собі «принади» кількох окупаційних режимів, служили в гортіївській армії і втекли на бік червоної, неодноразово були пресовані райкомівськими партопричниками.   

Як і Піпаш-Косівський, батько теж досліджував Закарпатську Гуцульщину, пішки обійшов усі полонини  Рахівшини, був знайомий з бокорашами, вівчарями, лісорубами. У нашій хаті неодноразово гостювали майбутні класики української закарпатської літератури Іван Чендей, Михайло Томчаній, Андрій Патрус-Карпатський. Любив спілкування з простими людьми, захищав горян від сваволі можновладців, чим виклакав їх невдоволення і переслідування. Своїм синам інфікував любов до України і внутрішній опортунізм та  несприйняття тодішньої брехливої комуністичної ідеології.  У лемківсько-верховинській родині з пошанівком ставилися до гуцульських традицій, ба більше – ті традиції стали родинними. 

Василь та Юлія Піпаши теж виховали своїх дітей у національно свідомому дусі – доньку Наталку і  сина Володимира  – нині знаного  історика, який нещодавно потішив загал ґрунтовною розвідкою «Закарпатська Гуцульщина».

З простої гуцульської родини походить Василь Піпаш-Косівський. Його мала  батьківщина – мальовниче високогірне село  Косівська Поляна (звідси й додаток до прізвища – Косівський),  на Рахівщині, яка у роки визвольних змагань нашого віку була П’ємонтом Українства в Карпатах, своєрідним центром боротьби за нашу незалежність, за українську державність. 

Гуцульщина –  саме вона стала його найбільшою любов’ю і покликанням… Невеликий за площею мальовничий куточок,   розташований в предковічних Карпатах, покритий зеленими лісами, оповитий білими туманами-гунями, а виглядає, немов писанка в лоні просторої України. Край смарагдових лісів, що навівають спокій і   тишу, зцілюють п'янкими ароматами, край дзвінких потічків і стрімких рік, що виблискують, немов коштовні перли. А найперш -  привітні люди,  які живуть у гармонії з навколишнім середовищем споконвіку і донині будують, творять життя в усій його красі, зберігають свої самобутні звичаї, традиції, обряди, культуру.

З досьє: народився Василь Піпаш 17 грудня 1922 року, дитинство та юність сільського хлопця проходили на фоні чарівної гірської природи серед гордих, працьовитих і вільнолюбних гуцулів. Це вони прищепили йому велику любов до рідної землі, свого народу, його мови й культури. Початкову освіту здобув у рідному селі, горожанську школу закінчив у Великому Бичкові, а гімназію о. Василіян – в Ужгороді.  Пластун.     Ще в юнацькі роки  почав захоплюватися збиранням фольклорних та етнографічних матеріалів, записував народні пісні, перекази тощо. Під впливом то веселої й жартівливої, як і сам народ, то сумної й бунтівливої гуцульської пісні-коломийки юнак і сам почав писати вірші та оповідання. З 1936 року свої вірші, оповідання й перекази та фольклорно-етнографічні матеріали друкує в часописі О. Маркуша «Наш рідний край», а в роки окупації – в «Літературній неділі», «Руській молодежи» та «Благовіснику».  У 1941році в Тячеві надрукував «Збірничок гуцульських коломийок», а в 1942 році – збірочку оповідань для молоді «Дві зірки…».  Як відомо, в роки окупації українська мова в Закарпатті була заборонена, мадяри насаджували своєрідний суржик – «угро-руський язик». Учасник тих подій Василь Марко (В. Маркусь) у своїх «Споминах»  стверджує, що «поява збірки оповідань В. Піпаша «Дві зірки…» стала подією в Закарпатті, бо то була ще «одна проба публічного вияву української літератури в Закарпатті в 1940 – х рр.» й вона «якось піднесла українську інтелігенцію, а зокрема молодь, й сповнила її новими надіями», вірою в невмирущість українського слова. 

Еволюція світоглядних поглядів Василя Піпаша-Косівського, як і кожної мислячої  людини,   тривала кілька десятиліть, він плавно переходить  від спонтанно рефлексуючої до професійно спрямованої творчості.

Василь Піпаш-Косівський сповна виконав високе покликання   сіяти на Закарпатській Гуцульщині зерна любові до усього українського й услід на нашим Пророком своє слово поставив в обороні рідної мови. Як і нині діючий голова  Рахівського  районного об'єднання Всеукраїнського товариства "Просвіта" імені Тараса Шевченка, багатолітній очільник міського осередку Народного Руху  не втомлюється мобілізовувати краян на захист маминої співанки і прабатьківської віри. Разом з сином – відомим істориком Володимиром Піпашем – досліджує історію Гуцульської республіки та Карпатської України. 

Власне етнологія, фольклористика, коломийкознавство, суспільно-політична діяльність на зорі відновлення української державності виокремили Василя Піпаша-Косівського, поставили його у першу шеренгу закарпатських просвітників, провідників. Залишимо літературознавцям творчі дискусії навколо поетичного доробку рахівського  журналіста й літератора – громадськості більш цікава й близька його політична діяльність як рухівця, лідера місцевої «Просвіти», гуцула-патріота, який прагнув повернути історичну правду, вирвати Срібну Землю зі смертельних обіймів сепаратистського спрута і услід за Духновичем («оставте свій глибокий сон») взявся будити земляків з летаргії безпам’ятства.

До будителів заколисаного лукавими баєчками  духу  адресував своє послання найсвітліший український ум 20 століття Іван Франко:

Кожний думай, що на тобі

Міліонів стан стоїть,

Що за долю міліонів

Мусиш дати ти одвіт.

З досьє: як фольклорист В. Піпаш-Косівський невтомно збирає й систематизує народно-пісенний матеріал. У 1962-1964 роках у видавництві «Карпати» в Ужгороді під назвою «Трембіта» він опублікував збірку коломийок, записаних у різних селах дорогої його серцю Рахівщини.  Написані і літературно записані Піпашем-Косівським коломийки уміщені також у книжці «Коломийки» (Київ, 1969) та в збірниках «Пісні Карпат» (1972), «Співанки – хронічки» (1972), «Від пиття – нема життя» (1987), народні пісні – у збірнику «Наймитські та заробітчанські пісні» (1975), легенди – в книжках «Легенди Карпат» і «Ходили опришки», а народні жарти - у книжках «Сміховинки» та «Добридень, сусіде». В його особі гуцульська пісня – коломийка має видатного збирача і популяризатора.   Перша збірка власних віршів  з’явилася лише у 1973 році, коли видавництво «Карпати» випустило в Ужгороді невеличку книжечку Піпаша-Косівського під назвою «Сінокіс», а у  1998-му - "Заспів з полонин". Не претендуючи на винятковість,  поет-коломийкар  у своїх віршах розповідає читачам про життя і красу Рахівщини,  про прожите й пережите.

Великою драмою сучасного політичного моменту є те, що не востребувані люди креативні та пасіонарні, інтелектуали та правдолюби - хіба потрібні вони нинішнім вискочкам з фальшивими атестатами, які за вкрадені у нас гроші купують собі партійки й громадські інституції з гучними назвами?!! Ініціативу в демосу спробував перехопив охлос -  проффессори з підробленими дипломами, псевдоінтелектуали, люди з викривленою психікою, а справжню інтелектуальну еліту випхано на маргінес, однак тільки вона – і ніхто інший! - володіє стратегічним масштабом мислення та багатомірним баченням цього вкрай ускладненого, взаємозалежного і хиткого глобального світу. Не до снаги   політичним пігмеям   осмислити цивілізаційний, геополітичний та глобальний сенс нашого українського історичного і політичного буття. І знову за Винниченком: новітню історію України неможливо читати без брому…

Поки-що за Джіласом – маємо «поневолений розум», чи за Грибоєдовим – «горе від розуму», проте  найближче до істини, як завше, наш національний геній Іван Франко:

«Горе вам,

Бо ведуть вас, неначе сліпих,

Ошуканці і дурні».

Суспільство ще не готове  замінити клептократів  на пасіонаріїв.

Не досягли ми тих висот,

Що сяють іншим в морі слави...

Бо помиляється й народ, 

Коли немає ще держави.

Це Володимир Сосюри з поеми "Мазепа":

Василь Піпаш-Косівський невтомно й послідовно прагне  розбудити краян з небезпечної дрімоти, розвінчує політичне русинство. Навіть „поза межами можливого” (за І. Франком) інтелектуальні еліти мусять подесятерити сили, щоб утримати  державну незалежність. Він на сторожі рідного краю  поставив Слово, добуте з глибин власного сумління, з щирого серця українського патріота. 

Його книги проектують у будучність  тисячолітню історію боротьби за рідну мову і державу, у широких лавах  її захисників без права на демобілізацію ось уже вісім десятиліть (sic!) перебуває  патріот-українець Василь Піпаш-Косівський. Його праця – будуюча, а твори – помітний внесок у скарбницю національної культури.

У святочному очікуванні Різдва Христового й нового 2018 року зустрів власне  95-ліття  глибокої душі людина – Василь Піпаш-Косівський, знаний просвітянин, літератор, етнолог і краєзнавець, сумлінний служитель у храмі Слова. 

З роси і води,  многая  літ!

 
Олександр Масляник, Закарпаття онлайн.Блоги
16 грудня 2017р.

Теги:

Коментарі

Володимир 2017-12-21 / 19:57:36
Нехай сумлінна праця щирого патріота-українця згуртовує нас, дає нам сили, мудрості, наснаги у розвитку та збагачені рідної мови.

Володимир Піпаш 2017-12-20 / 08:25:29
Щиро дякую Сашкові Маслянику за чудовий, добрий, зворушливий есей про тата.

Ольга 2017-12-19 / 10:43:19
Не можу налюбуватися мелодійною мовою автора, який у простих, буденних речах вимальовує прекрасні пейзажі.