Готельчик

Театральний фестиваль у Мукачеві “Зірковий листопад” завершився спектаклем Єви Якубовської і Олени Лоїк “Майнц”, який показав неформатний львівський театр “Склад 2.0”

Готельчик

Молодіжному львівському колективу усього пару років, але він буквально приголомшив нашого глядача. Виставу створено у жанрі саспенс (улюблений в Альфреда Хічкока) – постійне нагнітання ситуації, накручування глядача, гра на його нервах, обіцянка чогось страшного попереду, а натомість – все нові і нові натяки, в результаті яких глядач вже втрачає відчуття межі між реальністю, власною уявою і фантазією авторів.

Формально вистава про невеликий готельчик (улюблене місце дії багатьох детективів) у повоєнному Майнці  1947 р., де ще всі підозрюють усіх, шантажують одне одного, де ще ніхто не визначився остаточно на чиєму він боці, яким чином особисто він буде виживати у цьому мирі, який виявився складнішим і драматичнішим за війну. Незрозумілі відносини між персонажами. Часто неясно навіть, чи грають різні актори різних персонажів, чи це просто різні іпостасі того самого персонажа. Один персонаж може виявлятися то нареченим певної героїні, то її батьком, потім з’ясовується, що батько давно помер. Відтак виявляється, що і з героїнею зовсім не все так просто, як уявлялося спершу. Словом, дещо нагадує класичний серіал “Твін Пікс”, де межі між реальним і містичним так само розмиті.

Але вистава не тільки заради того, щоб шокувати глядача, чи примусити його довгого ламати голову (а твір, дійсно, довго не відпускає). Вона про серйозні  речі, які незабаром можуть постати і перед українським суспільством. Вона про війну і мир, про відносність життя і смерті, про те, що усередині кожної людини живе багато сутностей, в тому числі успадкованим нами від предків, набутих нами від наших близьких. Жодна війна не закінчується після її офіційного завершення. Вона продовжується у далі в душах усіх тих, хто її пережив.  Строго, кажучи, вона не закінчується ніколи – тільки переходить у все нові і нові форми. Після формального завершення АТО ми, схоже, усі це відчуємо.

Є у творі і ряд вічних тем. Це споконвічне супереництво двох сестер, боротьба жінки за чоловіка і чоловіка за жінку, тема ідеологічного фанатизму, котрий аж ніяк не припиняється навіть після розгрому відповідної армії.

Актори грають, що називається, на розрив аорти. Відповідно до жанру вони то матеріалізуються із темряви, то туди ж розчиняються. Часто приходять з-за спини глядача, вриваються на сцену по-суворовськи, звідки не чекали. Але головне – усе на нервах, недомовках, на максимальній емоційності.       

Окремо – про музику вистави. Джазові композиції написали спеціально для спектаклю музиканти з Кошицької консерваторії. Вони добивають вже остаточно, вносять повне сум’яття у душі глядачів.    

Чесно кажучи, якогось катарсису, якогось уроку з вистави не здобудеш. Це зовсім не та прогулянка, про яку можна сказати “с удовольствием и не без морали”. Ні, завдання акторів – розбурхати глядача, дати адреналіну, примусити думати. Театр принципово не розважальний, але десь психотерапевтичний.  

Дуже несподіваний, але стильний і пронизливий за своєю естетикою театр гідно завершив майже місячний театральний марафон, який тривав у Мукачеві, коли там пройшли три фестивалі (дитячих, молодіжних і класичних театрів), було показано майже сорок вистав. Це цілковитий рекорд для Закарпаття, а можливо і в цілому для України. 

04 грудня 2017р.

Теги: вистава, театр