Любов зла

Спектакль дуже непростий. В якомусь сенсі це класична антична трагедія: поки дивишся, на тебе давить звідусіль, а найбільше зсередини, зате насамкінець переживаєш справжній катарсис. Щасливий з того, що все скінчилося, але й гордий з того, що пережив усе те. Розумієш, що воно все про тебе самого, але цього разу якось пронесло.

Реалістично-побутові сцени перетікають у театр абсурду, тонкий символізм а-ля Е.Метерлінк і А.Тарковський – у відверту буфонаду, психологізм – у соціально-політичну сатиру. Творці вистави ніби спеціально прагнуть змішати в одному вінегреті максимум несумісних компонентів і подивитися, що з того буде. Найбільше у тій гримучій суміші екзистенціалізму (персонажі опиняються у критичних, переломних житейських ситуаціях і ніяк не можуть з них виборсатися, тільки загрузають все глибше і глибше), причому цей екзистенціалізм можна сприймати і як релігійний, богошукацький, і як атеїстичний. Віра віддзеркалюється у сумнівах, відточується у них.

Типажі твору – ніби простіше не буває: батько (о.Ярема), син (Р.Ясиновський) , три сестри (І.Мірошніченко, І.Ткаченко, Х.Федорак). І ще дві ролі, які виконує один актор (А.Соловей)  – медіум і цвинтарний копач. Може  то навіть один персонаж у двох іпостасях. Але на цьому вся простота, тільки зблиснувши, зразу закінчується, натомість починається суцільна містика.  

Узято кілька вічних тем, котрі в принципі неможливо вирішити – тільки вивертати їх щоразу на новий лад (типу “куди дірка дівається, коли бублик з’їдається?”). Найрозумніше просто відмахнутися від таких софізмів, що ми зазвичай і робимо. Але тут нас вперто, мов шкодливе кошеня мордочкою все туди і туди.   

Ідеться про взаємини між батьком і дітьми, про те, що лишається у сухому результаті, коли розривається зв’язок поколінь, і чи є він взагалі – отой зв’язок?  Що ніжніше єднає сестру і брата – любов чи ненависть, що  сильніша за любов? Чому коли чоловік і жінка говорять те саме, це зовсім не те саме? Але цієї психоделіки виявляється недостатньо, і спектакль переходить від неї до проблема матеріальної спадщини (що чинити із домом, з якого виріс, але він пахне твоїм дитинством?) Який відсоток нашої сутності продовжує жити у наших нащадках, а який зникає назавжди? Де межа між психічною нормою і патологією, якщо вона взагалі існує? Що таке фінанси – чи це відкладена, пригальмована реалізація насущної людської потреби (приблизно так формулював Маркс), чи якась матеріалізація життєвої сили, людської енергетики, чи взагалі – цілковита умовність, знак, за яким нічого не стоїть? 

Досить швидко глядач заплутується, що відбувається наяву, що уві сні, що взагалі – в якихось мареннях, де чий сон, і навіть який актор яку роль грає. Все переплутується, як у дитячій грі. Психотерапевт виявляється зі ще більшими проблемами, ніж його пацієнти. Прагматичніші родичі виявляються безпораднішими за романтиків. Вчителька молодших класів – цинічнішою за колишнього мента, що так і не зміг стати поліцейським.

Якоїсь миті ловиш себе на думці, що розбиратися в усіх перипетіях отієї “шведської сімейки” просто немає сенсу. Треба просто усе сприймати, як власний сон, де логіка зовсім необов’язкова, де важливі тільки емоції. Хоча і вони не суть, головне – просто вчасно прокинутися.

Спектакль є напрочуд музичним за своєю структурою. Та сама тема обіграється у ньому кілька разів, щораз в якійсь новій варіації. Виявляється, що ролі батька і сина – це дві іпостасі чогось того самого, вони легко замінюють одна іншу. Точнісінько так цей світ і потойбічний виявляються тільки частковими випадками чогось більш загального. Наші уявлення про самих себе матеріалізуються і підпорядковують собі реальність.

На сцені постійно сперечаються про природу родинних почуттів. Автори і актори самі не знають відповідей на питання, які ставлять, тому вони не впадають ні у банальності, ні в дидактизм – просто живуть серед тих клятих питань. Неодноразово під час перегляду згадується сакраментальне з Апокаліпсису: “Іди і дивись!” Мовляв, все одно нічого не з’ясуєш до кінця, але це якось більш гідно, ніж жити з заплющеними очима. Персонажі намагаються заглянути у вічі нескінченності, від того голова у них паморочиться. Вони втрачають орієнтацію у часі і просторі. А може, навпаки, заново знаходять себе в якійсь свіжій системі етичних координат.  

Твір перенасичений символами. Найбільш сугестивним з них є образ колодязя, копання у землі. Ніби чим глибше занурюєшся туди, тим ближче стаєш до неба – щось подібне ховається між репліками батька і сина.

У казці Андерсена скалки з розбитого чарівного дзеркала, потрапляючи у серця людей, робили їх холодними і злими. Цей спектакль теж глибоко застряє у серці, продовжує там кров’янити. Злішим він не робить. Швидше, навпаки.    

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати