Порт вейн

Саме так, окремо. Бо разом – це "Портвешок".

Пійло радянського пролетаріату та "творчої" інтелігенції. Коротше, маргіналів. Тоді в Союзі було багато чого кумедного і недолугого "под Запад". "Вермут", який влучно називали "Вермуть". Лікер "Бенедиктин" – звідки монахи цього ордену на тій грішній землі? Був навіть мій улюблений (тепер, не тоді) "Кальвадос" – сумнівного походження рідина з гнилих яблук. Чого-чого, а гнилі тоді було вдосталь. І не лише на прилавках. А справжній "Порт Вейн", вірніше, "Порту" – це щось зовсім інше. Густий, тягучий відбиток океанічного сонця у смарагдовій лозі. Дитя солоного повітря і червоної, як вечірнє небо, землі. 

Португалія. Нещодавно – найбідніша країна Європи. Ну, насправді, колись потужна метрополія, володарка морів (ще задовго до Британії), колиска великих мореплавців. Але доля таких цивілізацій гірка. Рим, Індія, Китай (лише тепер він потужно відвойовує втрачене). Не кажу вже по інків, ацтеків, єгиптян. Від ганьби аутсайдера її врятували неофіти Європи – Болгарія з Румунією. Колишні "наші". Я згодний, щоби моя Україна потіснила їх з останнього місця. 

Ми пили "Порту" чи не щовечора. Потроху, зі смаком. Милуючись цією надзвичайною країною. Її щирими, відвертими, завжди усміхненими людьми. Їх день починається вдосвіта. Зранку незчисленні кафе повні люду. Сидять, смакують каву. Читають вранішні газети. Ще раз, газети! Не смартфони – газети. Стелиться димок цигарок. Здається, палять там усі. Вони вітаються з незнайомими перехожими, посміхаються, запрошують присісти. Спробуй на вулиці спитати, як кудись пройти. Одразу ж тебе оточує юрба, люди, перебиваючи один одного, пояснюють тобі дорогу. Англійська практично у всіх, на відміну від вальяжних Парижа та Рима. Нарешті, хтось не витримує першим, бере тебе за руку і проводжає до місця. Плескає по плечу – зустрінемось! 

Лісабон – це просто перлина. До речі, саме так, "Перлина", називався наш готельчик у самому серці столиці. Не знаю, скільки там мішленівських зірок сяяло на його вивісці (її просто не було), але єдине у нашому номері віконце виходило у внутрішній дворик, геть завішаний білизною. Ці португальці і досі сушать її зовні, так само, як у Італії. Як і у нас років 40–50 тому. Але посмішка єдиної на весь готель покоївки (вона ж портьє, прибиральниця та, здається, і охоронець) затьмарювала все. Ніколи не думав, що на мигах і жестах можна спілкуватися так вдало і вичерпно. Ізабелла (так її звали) знала лише португальську, але ми "поговорили" про все. Я пообіцяв повернутися за рік. Хто його зна? 

"Рим – місто на семи пагорбах". Брехня. Жодного пагорбу там і не помітиш. А ось Лісабон – геть увесь на них. Хоча ніякий він не Лісабон, а Лішбоа. І "с" у них "ш" (не завжди, але це вже дрібниці). А "о" – це "у" (і, знову, не завжди). І великий Пеле ніякий не Арантес до Насіменто, а Арантеш ду Насіменту. І грав він не за "Сантос", а за "Сантуш". А "Бенфіка" – не тільки перший клуб Крістіано Рональдо (пардон, Кріштіану Роналду), а ще і передмістя столиці. А місто – суцільний парк. Дрібна, відполірована мільйонами ніг, чорно-біла мозаїчна бруківка. Дерева – зовсім не такі, як у нас, жителів суворої (у їх розумінні) Півночі, і тим привабливі. Маленькі трамвайчики, що пнуться у гору вузесенькими вуличками, де, крім трамвайної колії, знайшлося місце лише для кількох столиків кафе. Білі фасади під червоними дахами. Здебільшого невеличкі костели (ну, Базиліку де Ештрела не рахуємо, вона велична), у яких орган не одразу над входом, а перед олтарем, внизу. Поєднання старовини і сьогодення, а то й майбутнього. Район Оріенте ("Схід") – це просто хай-тек, не знаю, де таке ще побачиш. І аеропорт прямо в місті. Зійшов з трапу, сів у метро. 

А Сінтра, старовинне містечко зовсім поряд зі столицею! Маленька, чистісінька, охайна електричка. Як і уся країна, ніде не знайдеш викинутої на газон пустої пляшки чи навіть сигаретної пачки. Якийсь дядько у солом’яному брилі грає на акордеоні. Одну мелодію впізнав – "Bésame Mucho". Здалося, він грав не за гроші, а так, для себе. Зібрався та вийшов. У Сінтрі – замок маврів (точно знаю – Отелло був не афро-американцем, а саме мавром) на вершині височезної гори, якої ми дісталися випадково. Просто прогулювалися парком біля її підніжжя і пізно схаменулись, що пройшли вже більше половині шляху до вершини. Спускатися вниз вже було безглуздо. І обід з акулячим супом та "frutti di mare" – дарами моря. Вони на пляшку вина одягають спеціальну холодну "панчоху", і воно не гріється навіть у цю неповторну португальську спеку. 

Вже на океані, у колись невеличкому рибальському селищі а нині – розкішному курортному містечку, ми щоранку ходили на рибний ринок – "Меркаду де пейше" (не можу втриматись, настільки я закохався у цю мову, сповнену шиплячими. Так говорив Каа із "Мауглі"). Усе, що раніше бачив лише на "Animal Planet", лежить перед тобою на кришталиках льоду. Вночі воно ще плавало в океані. Ми щодня готували щось нове, не повторюючись. Смажену червону барабульку та паелью з молюсками вже точно не забуду ніколи. А сардінья! Для португальців вона – це їхнє все, як у нас сало. Є ще тріска – величезні засолені брили білого риб'ячого м'яса. Їх треба вимочувати у воді 12 годин. Який дурень буде стільки чекати, якщо є лула та карапау? Тунці – як поросята на фестивалі різників. А запивати це все слід зеленим португальським вином – "Вінью верде". "Божоле" – виноградний сік з пакета порівняно з ним. Воно навіть не те щоби молоде, воно просто ще не зовсім збродило, і надолужує згаяне якраз у вашому бокалі, граючи на сонці. 

А вже ввечері – "Порту". Густе, тягуче. Вино, що дало ім’я країні. Ну, насправді, зовсім навпаки, але яка різниця? Скуштуйте, раджу від душі. 

 
Олександр Снігурський, Закарпаття онлайн.Блоги
19 жовтня 2017р.

Теги:

Коментарі

коллєга 2017-10-20 / 16:19:39
а ще там є неперевершені тістечка "Pastel de Nata".