Закарпаття під Угорщиною

Цю широку тему звузимо до трьох головних питань, відповідь на які кине світло на цілу проблематику Греко-Католицької Церкви.

Закарпаття під Угорщиною

Закарпаття під Угорщиною. 1938-1944 / Упорядкування і передмова Василя Мар­­куся та Василя Худанича – Ужго­род: Кар­па­ти-Ґражда, 1999. – 232 с.

ISBN 966-7112-23-3

Пропонована праця є спробою викладу ук­ра­­їнського бачення проблеми дослідження пе­рі­о­ду перебування Закарпаття під угор­ською оку­пацією 1938-44 pp., не порушуючи об’єктивного стану речей. Автори прагнули дати повну кар­ти­ну розвитку політич­них, культурних, еко­но­міч­них та ідеологічних процесів краю, не­залежно від того, як вони сприяли чи гальмували при­род­не праг­нення закарпатських українців до само­ви­значення.

Окремий розділ видання присвячено становищу греко-католицької церкви в умовах угорської окупації Закарпаття. Автор – о. Атанасій ПЕКАР, ЧСВВ (Нью-Йорк, ЗСА; 1917-2011)

 

о. Атанасій ПЕКАР, ЧСВВ 

ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА ПІД ЧАС ОКУПАЦІЇ ЗАКАРПАТТЯ 
(1939-1944 рр.)

Цю широку тему звузимо до трьох головних питань, відповідь на які кине світло на цілу проблематику Греко-Католицької Церкви. Ними є:

1) ставлення угорців до єп. Олександра Стойки;

2) їх ставлення до Отців Василіян як носіїв національної свідомости;

3) призначення монс. Теодора Ромжі єпископом.
 

1. Ставлення угорців до єп. О. Стойки

По несподіваній смерті єп. Петра Ґебея (1924-31) кермо Мукачівської епархії перебрав Олександер Стойка. Було це саме в розпалі економічної кризи, коли голод почав уже заглядати під стріхи бідних, головно ж – на Верховині (єп. О. Стойка управляв Мукачівською епархією в 1932-1943 рр. Його біографію подав А. Пекар, Нариси історії Церкви Закарпаття, Рим, 1967, с. 205–206. На стор. 151–53 описана його доброчинна акція для бідних). Вихований у мадярському дусі та захоплений пропагандою «мадярського добробуту», він став прихильником ревізіоністської політики Угорщини, яка після Тріянонського договору старалася за всяку ціну  повернути собі бодай Закарпаття з його природними багатствами.

Вогнищем ревізіоністської політики на Закарпатті була підтримувана Угорщиною політична партія «Автономний Земледільський Союз», що її заснував у 1924 році дяковчитель Іван Куртяк, прихильник угорської політики. Популярно цю партію звали куртяківською, а її послідовників – куртяківцями. По смерті її засновника 1933 року керівництво партії перебрав редактор партійної газети «Русскій Вѣстникъ» – Андрій Бродій.

Куртяківська партія, під прикриттям боротьби  за автономію, насправді боролася за поновне приєднання Закарпаття до Угорщини, за що й була оплачувана Будапештом. Тому й не дивно, що майже всі старші священики-мадярони Мукачівської епархії стали членами куртяківської партії, або бодай приховано її підтримували, як і сам єпископ Стойка (А. Ільницький, «Єпископ Александер Стойка (1890-1943)», некролог у Зоря–Hajnal, Ужгород, 9–10, 1943, С. 145). Можна припускати, що закарпатське паломництво на Всесвітній Євхаристійний Конґрес у Будапешті 1938 року під проводом єп. О. Стойки і кан. О. Ільницького мало теж політичне значення і було використане для остаточного визначення боротьби за приєднання Закарпаття до Угорщини. В паломництві до Будапешту взяли участь 64 священики і біля 750 вірних (див. Душпастырь, Ужгород, 9–10, 1938, С. 145).

Духовним вождем чи ідеологом куртяківської партії був не хто інший, як канонік Олександер Ільницький, який після окупації Карпатської України угорцями став головним міністерським радником і досмертним членом Вищої Палати угорського парламенту. Зв’язковим між куртяківцями й угорцями був віцеректор Духовної Семінарії о. Юлій Марина. Тому під час воєнної адміністрації в Карпатській Україні він фіґурував як «губернатор», а відтак як шеф шкільництва т. зв. Підкарпатської території. Також і Марину мадяри призначили членом Вищої Палати парламенту, а одночасно змусили єп. Стойку піднести його до гідности каноніка катедральної капітули (Після приходу совєтів Марина переховувався якийсь час в Угорщині, а відтак 1949 року йому пощастило виїхати до США, де душпастирював у закарпатській Пітсбурській епархії до 1971 року, коли подався на пенсію. Помер у Періополіс, Па. 1983 року.

Хоч єп. Стойка в душі був мадяроном і тайкома підтримував проугорську політику куртяківців, все ж таки угорці вже від моменту окупації Закарпаття не злюбили його і всяко намагалися усунути його з єпископського крісла. Головними причинами неприхильного ставлення угорців до владики Стойки були:

– упродовж чеського режиму в Закарпатті єп. Стойка занадто вихваляв чехів, що йшло врозріз із куртяківською політикою, диктованою Будапештом;

– єп. Стойка публічно, хоч тільки про людське око, вітав призначення монс. Авґустина Волошина прем’єром Карпатської України, і не протестував проти ув’язнення його попередника, посла Андрія Бродія, керівника куртяківської партії;

– під час подячного Молебня з нагоди призначення о. Волошина прем’єром, що його він сам відправляв у катедральному соборі, єп. Стойка наголошував великі заслуги Волошина для Закарпаття і публічно назвав його «батьком народу»;

– 10 листопада 1938 року єп. Стойка не взяв особисто участи в урочистому привітанні угорської армії в Ужгороді, відрядивши для цого тільки кан. О. Ільницького.

Після Віденського арбітражу Владика Стойка, враз з капітулою, залишився в Ужгороді аж до того часу, поки сама Апостольська столиця не вирішить з урядом Чехословаччини й Угорщини справу дальшої долі Мукачівської епархії. Однак Апостольська столиця, на наполегливу просьбу прем’єра Волошина, негайно призначила Апостольським Візитатором Карпатської України Крижівського єп. Діонісія Нярадія з Юґославії, а справу єп. Стойки вирішила обговорити з угорським урядом. І тут відразу виявилося, що угорці не мали наміру залишати єп. Стойку в Ужгороді, але домагалися його усунення. До Ужгорода вони бажали повернути архиєп. Антонія Паппа, через промадярські переконання якого Апостольська Столиця в 1924 році усунула Папа з Мукачівського владицтва і призначила Мішкольцьким адміністратором в Угорщині. Так угорці хотіли позбутися єп. Стойки, а до Ужгорода повернути відданого їм патріота архиєп. Паппа.

Тут також розходилося про матеріяльне забезпечення єп. Стойки і капітули в Ужгороді, бо епархіяльні маєтності, що знаходилися у Теплиці біля Мішкольця, по першій світовій війні залишилися на території Угорщини і угорський уряд віддав їх для користування архиєп. Паппа, як Мішкольцького Апольського Адміністратора. Невеличкі епархіальні добра біля Середнього, що їх набув ще єп. Петро Ґебей (1924–1931), залишилися в кордонах Карпатської України і їх призначено для вжитку Апостольському Візитаторові в Хусті. Тож у випадку, коли б єп. Стойка залишився в Ужгороді, угорський уряд був зобов’язаний постаратися теж про його відповідне утримання. Однак угорці не були занадто щедрими, навіть і для своїх прихильників. Тому й задумали остаточно позбутися єп. Стойки.

Щоб скомпрометувати єп. Стойку перед Апостольським Престолом, угорці витягнули на світло аферу колишного професора богословія, священика авантюриста Стефана Фенцика, якого Стойка ще 1934 року суспендував за непослух, підозріння у схизмі та негідну для священика поведінку. Тож під натиском угорської влади владика був змушений звільнити Фенцика від усіх церковних цензур і привернути йому всі священицькі права, хоч той і надалі займався політикою, а про душпастирську працю і не думав. А слід згадати, що Фенцик також співпрацював з угорцями, за що вони винагородили його кріслом в угорському парламенті як представника «угро-русинов». Саме через цю аферу угорська влада наполягала, щоб Апостольський престол відкликав єп. Стойку до Риму, а на його місце до Ужгороду повернув ахиєп. Антонія Паппа.

Саме тоді, коли єп. Стойку вже було покликано до Риму, щоб остаточно полагодити справу єпископської катедри в Ужгороді, дійшло до розвалу федеративної Чехословаччини, і Угорщина силою зайняла цілу територію Карпатської України. Тоді Апостольський Престол відкликав єп. Діонісія Нярадія з Хуста, а Мукачівське владицтво повернув єп. Олександрові Стойці. Так єп. Антоній Папп і надалі залишався в Мішкольці. Однак угорська влада не хотіла прийняти такого рішення Апостольської Столиці і, на основі права патронату, домагалася повернути Мукачівське владицтво Паппові (Право патронату чи ктиторства, виникло у Візантії за цісаря Юстиніяна (527–565). Воно давало право фундаторам церков чи монастирів, як і їхнім спадкоємцям, висувати кандидатів на становище пароха чи настоятеля монастиря).

На основі патронатського привілею угорський король, тобто угорська влада, мали право ставити своїх кандидатів на епархіальних єпископів-ординаріїв. А що угорський король забезпечував окремі епархії церковними добрами (бенефіціями), то він уважав себе наче «фундатором» даної епархії і з бігом часу присвоїв собі право призначувати кандидатів на єпископські крісла. Коли ж 1867 року між Австрією і Угорщиною дійшло до т. зв. порозуміння (Ausgleich), то право патронату перебрало собі угорське міністерство кульури і освіти. Апостольський адміністратор мав усі права єпископа, однак його можна було усунути зі становища в будь-який час. Оскільки єп. Стойка походив з селянської родини, то угорці з погордою називали його «paraszt pьspцk», тобто єпископом-простаком. Однак цей привілей не поширювався на призначення єпископів-помічників чи апостольських вікаріїв. Оскільки ж угорська влада не хотіла визнати Стойку Мукачівським єпископом-ординарієм, то Рим найменував його Апостольським Адміністратором епархії, на що не потребував згоди угорського уряду. Так єп. О. Стойка таки повернувся до своєї Ужгородської резиденції. Хоч уже тільки як «Апостольський Адміністратор». І цього угорці вже ніяк не змогли пробачити «єпископові-простакові», як його з погордою прозивали.

Угорська влада не визнавала за єп. Стойкою титулу Ексцеленція, хоч Папа Пій ХІ признав цей титул усім єпископам, навіть помічним. Угорці титулували єп. Стойку тільки – Всесвітліший, яким титулують папських прелатів. Вони також не привернули єп. Стойці доходів з дібр архимандрії в Теплиці, що юридично належали до Мукачівської епархії, однак фактично надалі залишалися в руках архиєп. Паппа. Через якийсь час угорська влада була змушена призначити єп. Стойці державну допомогу, але йому виплачували її тільки в міру його співпраці з урядом.

Згідно з угорською конституцією, кожний католицький єпископ фактом свого становища, як звичайно, ставав членом Вищої Палати парламенту. Але тому, що єп. Стойка був повернений на єпископський престол без згоди влади, то угорці не визнали йому цього права, бо він, мовляв, тільки Апостольський Адміністратор. Зате влада надала це право архиєп. Паппові, хоча й він був тільки Апостольським Адміністратором, при чому – всього лише незначної Мішкольцької адміністратури з 30 парафіями. По довгих переговорах угорська влада нарешті апробувала рішення Апостольського Престолу, й у половині червня 1939 року єп. Стойка присягнув на лояльність угорській владі, яка остаточно визнала його Апостольським Адміністратором Мукачівської епархії.

Отож, вже із самого початку окупації Карпатської України угорці намагалися захопити у свої руки контроль над церковними справами, щоб так, як і колись, використовувати Церкву як засіб для своїх політичних задумів. Тут слід згадати, зокрема, що існувало підпорядкування Мукачівської епархії наглядові угорського примаса (тобто – Остригомського архиєпископа) вже від 1771 року, коли Мукачівська епархія була канонічно створена як самостійна епархія. Хоч як наполегливо Мукачівські владики домагалися створення греко-католицької митрополії на території Угорщини або – підпорядкування Мукачівської епархії Галицькому митрополитові у Львові, угорці до цього ніяк не допускали, бо за допомогою Остригомського архиєпископа вони цілковито контролювали церковне життя закарпатських українців.

На основі «Modus vivendi» між Апостольською Столицею і Чехословаччиною, межі окремих епархій не могли сягати поза кордони держави і жоден церковний достойник з-за кордону, крім Апостольського Престолу, не мав права поширювати своєї влади на територію Чехословацької республіки. Цей пункт договору був узгоджений з дійсністю щойно 1937 року, коли Апостольська Столиця подала остаточну зміну епархіальних кордонів на території Чехословаччини. Тоді обидві закарпатські епархії, тобто Мукачівська і Пряшівська, були виведені з-під нагляду Остригомського архиєпископа і підпорядковані безпосередньо Апостольському Престолові аж до того часу, коли коли буде створена «окрема митрополія для католиків східного обряду в Чехословаччині».

Для реалізації цього задуму планувалося створити окрему Марамороську епархію з осідком у Хусті, єпископом якої мав стати заслужений ректор Духовної Семінарії, кан. Олександер Хіра. Західна частина Мукачівської епархії мала творити т. зв. Ужгородську архиєпархію на чолі з митрополитом, що ним мав стати єп. О. Стойка. Таким чином закарпатська митрополія мала включати Ужгородську архиєпархію і дві підпорядковані їй епархії, тобто – Хустську і Пряшівську. Тим самим закарпатські українці-русини були б знову об’єднані, бодай на церковному полі. На жаль, друга світова війна перекреслила здійснення цих багатообіцяючих планів, і Закарпаття так і не дочекалося створення своєї власної митрополії.

Угорщина зразу після окупації Карпатської України 1939 року домагалася, щоб Апостольська Столиця наново підпорядкувала Мукачівську епархію наглядові Остригомського архиєпископа як митрополита. Апостольський Престол погодився, але тільки з тією умовою, що угорська влада пристане на повернення єп. Стойки до Ужгорода. (Після окупації Закарпаття угорцями біля 50 парафій Мукачівської епархії залишилося в кордонах новоствореної Словацької республіки. Апостольська Столиця створила з них окрему Апостольську адміністратуру, правління якої доручила Пряшівському єп. П. Гойдичеві, ЧСВВ). Хоч остаточно угорці погодилися на повернення єп. Стойки до Ужгорода, все ж таки вони старалися різними способами обмежити його діяльність. Саме тому владика Стойка опинився під постійним моральним тиском угорського уряду.

Перша спроба тиску на єп. Стойку проявилася вже влітку 1939 року, зразу після того, як він присягнув на лояльність угорському урядові. Під час ректорства кан. О. Хіри (з 1934) обов’язки віцеректора Духовної Семінарії в Ужгороді виконував о. Юлій Марина, якому, крім навчального процесу, була повірена також економія семінарії. Коли ж кан. Хіра довідався про його потаємну розвідницьку працю на користь угорців, то звелів Марині негайно винести з будинку семінарії нелеґальну радіостанцію. через яку він підтримував контакти з угорцями. Тоді Марина, без відома єпископа, переніс свою радіостанцію до крипти кафедрального храму. Й одночасно розпочав приховану кампанію проти кан. Хіри, стараючись усіма способами підірвати його авторитет.

З приходом угорців о. Марина «поріс у пір’я». Під натиском угорської влади єп. Стойка був змушений піднести його до гідности каноніка. Нарешті у Марини з’явилася нагода помститися й на ректорові. Ось так, на звинувачення Марини, що о. Хіра співпрацював з монс. Волошином, угорці взяли о. Хіру під домашній арешт і домагалися, щоб єп. Стойка усунув його з посади ректора семінарії та пригрозили, що в іншому випадку вони не будуть фінансово підтримувати семінарію. Не було ради. Без єпископських дібр і без державної допомоги епархія не була спроможною утримати семінарію. Тому єп. Стойка був змушений звільнити кан. Хіру із посади ректора, зате призначив на його місце іншого щирого народовця, монс. Людовика Міню, який в час Карпатської України виконував функції канцлера владики Д. Нярадія в Хусті. При допомозі Апостольського Нунція в Будапешті, єп. Стойка домігся однак, щоб о. Хіра й надалі залишався професором морального і пасторального богословія, оскільки він мав професорський диплом Будапештського університету.

В той час о. Марина був звільнений з семінарії і став шефом шкільництва окупованої території. Щоб примусити професорів Духовної Семінарії викладати по-мадярськи, окупаційна влада вже у вересні 1939 року перевела до Ужгорода всіх семінаристів з угорської Гайду-Дорозької епархії, які до того часу навчалися в Будапешті.

Важливою проблемою угорської політики на Закарпатті було питання автономії, за яку куртяківці на чолі з Бродієм так завзято боролися і яку угорці облесно обіцяли надати. Коли ж Бродій, уже як член угорського парламенту в Будапешті, домагався здійснення обіцяної автономії, його висвистали у депутатському залі і навіть не дали змоги закінчити промову. Єп. Стойка також підніс свій голос у справі обіцяної автономії. Угорці злякалися і швидко запрягли своїх відданих колаборантів, тобто кан. О. Ільницького, кан. Ю. Марину і вже «реабілітованого» С. Фенцика, щоб вони як члени Вищої Палати угорського парламенту постаралися за всяку ціну припинити кампанію за автономію. Після «гучних» промов у парламенті всі троє підписали т. зв. Маніфест, в якому заявили, що «угоро-русини» цілком задоволені угорським правлінням, і тому не домагаються жодної автономії чи створення якогось окремого автономного краю. Це довело Бродія до резиґнації з угорського парламенту, а єп. Стойці нарешті відкрилися очі і він з гіркотою серця визнав, що «Волошин мав правду!» (У своїх Споминах Марина признається, що в парламенті Бродій публічно напав на нього  й Ільницького. Назвавши їх «зрадниками»,  бо вони не домагалися автономії для Закарпаття). З того часу єп. Стойка, неначе бажаючи надолужити заподіяну ним кривду своєму народові, почав, де і як тільки міг, помагати всім свідомим народовцям, переслідованим угорцями.

Про це «навернення» єп. Стойки відомо авторові цього розділу з кількагодинної розмови з ним перед від’їздом на студії до Риму в січні 1941 року, коли Стойка доручив авторові інформувати Апостольську Столицю про становище епархії. Його батьківське серце проявилося вже при т. зв. «виправданнях» державних учителів, коли п’ятичленна комісія, очолена шефом шкільництва (кан. Ю. Мариною), звільнила з праці понад тисячу свідомих учителів за їхнє українство. Не допомагали жодні протести чи апеляції. Щойно енергійне втручання єп. Стойки, який ще втішався прихильністю деяких впливових осіб у Будапешті, причинилося до того, що більшість звільнених учителів таки виправдано, хоч вони й були змушені перейти у літньому таборі «перевиховання» (Про інтервенцію єп. Стойки пише теж В. Шандор «Карпатська Україна й Мадярщина», стаття у Сучасності, Мюнхен, 12, 1974, С. 89).

І саме тоді дійшло до явної сутички між єп. Стойкою і кан. Мариною, який відтоді разом з авантюристом Фенциком почав публічно виступати проти свого владики. Але єп. Стойку підтримали кан. О. Ільницький й архидиякон Євген Ортутай, що теж став членом Вищої Палати парламенту і мав добрі зв’язки в міністерстві освіти і шкільництва, якому підлягали також церковні справи.

Набрала широкого розголосу афера масового ув’язнення сотень закарпатських середньо-шкільних студентів (між ними трьох молодих священиків і кількох семінаристів) влітку 1942 року, коли-то угорська жандармерія розкрила «протидержавну сітку українських націоналістів». Однак на «інтервенцію церковних властей» (тобто єп. Стойки) ще того самого року прийшла для всіх учнів середніх шкіл амнестія від реґента Міклоша Горті – з нагоди його імянин.

Але на тому не скінчилося. Як шеф шкільництва кан. Марина скликав усіх випущених на волю учнів до своєї канцелярії та проголосив, що вони «виключені з усіх середніх шкіл Угорщини» та що їм «заборонений вступ до якої-небудь державної праці». Відтак ще й розкричався: «Ви, що мадярський хліб їсте, лише компромітуєте добре ім’я угро-русинів!». Але й тут єп. Стойка перекреслив «засуд» Марини. Він домігся в міністерстві шкільництва, щоб усі учні середніх шкіл могли нормально закінчити свої студії, хоча й вони мусіли перед тим перейти через табір «перевиховання» в глибині Угорщини.

Подібним чином ставився єп. Стойка й до ОО. Василіян, яких угорці також інтернували.  

 

Отці-василіяни Гліб Кінах та Севастіян Сабол (Зореслав)
 

2. Ставлення угорців до ОО. Василіян

На початку січня 1921 року на бажання Апостольського Престолу галицькі отці розпочали реформу закарпатських ОО. Василіян. Новоприбулі галицькі Василіяни одразу ж зіткнулися з великими труднощами, що походили як із сторони змадярщеного клиру на чолі з єп. А. Паппом, так і з сторони чеських урядових чинників, що на той час підтримували москвофільство і православний рух. Та найбільше далися їм взнаки все ж таки монахи-мадярони, що з усіх сил противилися реформі, звикнувши до вигідного життя. Тож галицьким Василіянам від самого початку пришили ярлик «українства» тільки за те, що вони почали вести серед народу працю на самоусвідомлення. А тоді в очах чеських владних кіл бути українцем означало бути ворогом держави.

Головна кампанія мадяронів і москвофілів проти ОО. Василіян розпочалась 1925 р., звинуваченням їх у «протидержавній діяльності». Жертвою тієї запеклої акції став прославлений уже на Закарпатті галицький місіонер о. Степан Решетило, ЧСВВ, якого урядові чинники просто викинули з території Чехословаччини, як «небезпечного чужинця». На думку о. Решетила, кампанію за його видалення вів не хто інший, як тогочасний єпископський секретар, О. Стойка, який боявся впливу о. Решетила на єп. Петра Ґебея. Тож пізніший єп. Стойка вже тоді фіґурував як мадярон, і став противником ОО. Василіян від самого початку. Не інакше він дивився на ОО. Василіян і згодом, ставши вже єпископом, хоч про людське око вдавав їхнього прихильника.

Оскільки ОО. Василіяни причинилися не тільки до пожвавлення релігійного життя вірних, але й до їхнього національного і культурного відродження, то угорці також вважали Василіян своїми ворогами, особливо ж, коли вони в грудні 1938 року, на домагання карпато-української влади, видалили з Хуст-Боронявського монастиря до Маріяповчі двох старших нереформованих ієромонахів-мадяронів (В. Мотринця і К. Голиша), бо ті продовжували вести між народом угорську пропаганду. Угорці пообіцяли помститися. і зразу після окупації Карпатської України почали нагінку на ОО. Василіян.

Вже 18 березня 1939 року відділ угорських вояків, при помочі танка, наїхав на василіянський монастир в Імстичеві біля Білок. Танком завалили входову браму до монастиря, а відтак кулеметом і крісами обстрілювали з усіх боків монастир, повибивали всі вікна і понищили стіни монастиря. Мовляв, вони шукали за січовиками… Монахи скрились у пивниці. Коли ж їх звідтіля витягли, то один з вояків сильно вдарив крісом старенького ігумена, о. Петра Котовича, що той повалився на землю. Інших монахів теж били і копали, допитуючись, де вони скрили січовиків і їхню зброю. Розуміється, що в монастирі вони не знайшли ані січовиків, ані зброї. Зате вони позабирали з монастиря іншу «зброю», тобто шинку, ковбасу, конфітури, літургічне вино тощо.

Коли ж трус скінчився, то жовніри пігнали старенького о. Котовича і ще двох монахів перед танком через ціле село, аж до сусіднього села Білок на слухання. Їм не дозволили навіть відповідно одягнутися, хоч було досить холодно. Люди по дорозі накидували на них теплішу одежу, щоб по дорозі не померзли. З Білок всіх трьох монахів відвезли до Мукачева і замкнули їх у військовій казармі. Старенького о. Котовича ще й там сильно побили. По трьох днях о. Котовича, на інтервенцію деяких впливових людей, випустили з військової в’язниці, але інтернували його в монастирі на Чернечій горі, а інших двох імстичівських монахів відвезли до концентраційного табору біля Ніредьгази.

23-го березня прийшла черга на Святомиколаївський монастир на Чернечій горі біля Мукачева. Наочний свідок наїзду угорської солдатні на Мукачівський монастир, о. Гліб Кінах, ЧСВВ, описав такими словами: «Перед полуднем біля 11-ої години перед монастир приїхало тягорове військове авто, а з нього висипалися угорські жандарми і жовніри, які облягли цілий монастир і почали обстрілювати його з кулеметів і крісів. Відтак розбили клавзурову браму, вдерлися до монастиря і, стріляючи по коридорах, силоміць витягали монахів з їхніх келій і ставили їх під стіну. Всі монахи мусіли тримати свої руки догори, заки вояки перевіряли їхні кишені. Шукали ніби-то за зброєю, а в дійсності забирали від монахів годинники, ножики, пера тощо. Під час обшуку наставили на монахів наладований кулемет. Всі вже приготовлялися на смерть, і тому о. Кінах дав усім спільне розгрішення. За це його скували ланцюгом…

Коли вже всіх монахів докладно «перевірили», завели їх до їдальні, поставили вряд під стіною і знову наставили на них кулемет. Поки монахи стояли під стіною з піднесеними руками, частина жовнірів розбіглася по монастирі і почали собі господарювати, розбиваючи двері, столи і скрині, і все награбоване добро виносили до свого тягарового авта. Коли вже так добре «загосподарювались», на коридорі поставили три чеські кріси і 23 ручні гранати, мовляв, це знайшли в монастирській пивниці. Тож монахів по одному виводили на коридор і випитували, хто що знає про скриту зброю. Коли вже всіх випитали, а ніхто не вмів щось сказати, то ще раз усім погрозили розстрілом, сіли на авто і від’їхали… Це сталося за білого дня, з 11 години ранку до 3:30 по обіді, у т. зв. «католицькій державі» і то вже тиждень після окупації Закарпаття, під проводом трьох офіцерів. А все ж таки військова команда в Мукачеві про це «нічого не знала і не могла дослідити», хто це все накоїв» (Світло, Мондер, 13 р. (1939), ч. 3 і 7). Подібний опис наїзду на монастир подав інший очевидець, послушник В. Петрушка, «Чернеча гора під монастирською окупацією», (стаття у Карпатській Зорі, Нью-Йорк, 2–3, 1952).

Спричинена шкода – біля 100,000 чеських корон. Та на тім не скінчилося, бо три дні пізніше, саме в неділю, коли всі монахи були в церкві на утрені, знову приїхали жандарми з наїженими штиками «на ревізію». Згаданий о. Кінах далі описує: «Монахи саме докінчували утреню, коли мадярський жандарм увійшов до церкви з насадженим баґнетом на крісі перед самий іконостас і наказав, щоб усі монахи негайно вертались до монастиря. В монастирі знову відбулася ревізія, шукали за зброєю січовиків. Вони не позволили, щоб для людей або бодай для монахів відправити св. Службу Божу, бо ж була неділя. Вони також не позволили братові кухарові приготовити для монахів снідання, чи якийсь обід. Переслухання тривало від 7:30 годин ранку, аж до 2-ої години по обіді. Всіх монахів переслуховували, і то кожного окремо. Кожного питали, чи він не знає, де захована зброя, протимадярські летючки, якісь тайні плани тощо. В той час всі інші монахи стояли під стіною в їдальні під наглядом жандармів. Після переслухання, нічого не довідавшись, жандарми від’їхали з порожніми руками. Монастир на Чернечій горі ще довгий час був під строгим наглядом угорського війська та жандармерії, які часто погрожували монахам розстрілом чи шибенецею» («Світло», 13, 1939, С. 7).

Опісля угорці взялися розганяти з монастирів монахів. Перш за все, усі монахи, що не були народжені на окупованій угорцями території, мусіли чимскоріш забиратися, бо їхня присутність «загрожувала спокоєві і безпеці держави». Так 21 квітня, біля 1:30 по обіді, до монастиря на Чернечій горі приїхало більше жандармів і цивільних, і домагалися списку усіх монахів. Тоді вичитали імена всіх монахів, що не народились на території тодішньої Угорщини, списали їхні дані і виголосили, що протягом одної години всі вони мусять покинути Угорщину. Ніхто з вирахованих монахів уже більше не може вернутися до монастиря, бо інакше буде строго покараний. Проти цього розпорядження не було жодної апеляції. А між тим жовніри вже окружили ввесь монастир» («Світло», 14, 1939, С. 7).

Тоді до військового вантажного автомобіля посадили 8 молодих монахів (словацьких громадян) і під баґнетами вивезли їх на словацький кордон за Собранцями, біля села Гайдош. Але поки вони переступили кордон, то угорська погранична сторожа ще встигла відібрати від них документи вигнання. До другого автомобіля жандарми посадили двох польських громадян, а саме – о. Г. Кінаха та брата В. Навроцького і вивезли їх на польську границю при Веречанському перевалі. Але поляки відмовились їх прийняти. Тоді монахів знову вантажним автом через Мукачево й Ужгород вивезли до словацького кордону (недалеко села Убреж), де уже попівночі їх викинули серед густого лісу. Тільки завдяки тодішньому убрезькому парохові, о. Іванові Чекану, який особисто знав о. Кінаха, обом монахам-вигнанцям пощастило добратися до Пряшева, де ними заопікувався єп. Павло Гойдич, ЧСВВ. Відтак з Ужгородського монастиря вивезено 8 монахів. Таким чином угорці прогнали тоді на Словаччину 17 Василіян, не враховуючи о. Кінаха та брата Навроцького, які згодом теж опинилися на Словаччині, бо поляки відмовились їх прийняти.

Того самого дня (21 квітня 1939 року) у Хусті угорці ув’язнили директора епархіального гуртожитку, о. Севастіяна Сабола, ЧСВВ. Його також як словацького громадянина викинули на словацькому кордоні.

В половині травня 1939 року угорці ліквідували василіянський монастир у Великому Бичкові, бо його було засновано вже за час Карпатської України. В ньому були приміщені василіянські ченцістуденти, котрих після Віденського арбітражу привезено туди з Ужгородського монастиря. Між ними було й 8 пряшівчан, яких угорці 14 травня також викинули на словацькому кордоні.

Позбувшись «монахів-чужинців», угорська влада наказала угорським василіянам у Маріяповчі взяти під свою управу всі закарпатські монастирі, навіть не чекаючи розпорядження Апостольського Престолу. А ті як «правдиві патріоти» радо прислухалися до веління влади, яка не мала найменшого права втручатися у справу правління монастирів. Отож, угорські Василіяни незаконно перебрали керівництво усіма закарпатськими монастирями, крім Малоберезнянського. (Після ув’язнення ігумена Й Завадяка в січні 1941 року, також і Малоберезнянський монастир перебрали угорські василіяни, призначивши туди ігуменом о. М. Сабова). Але після протесту головної управи ОО. Василіян у Римі Апостольська Столиця своїм розпорядженням підтвердила, що угорським василіянам належать тільки монастирі в Маріяповчі, Гайдудорозі і в Дедові біля Берегова. А всі інші монастирі (тобто в Ужгороді, Мукачеві, Малому Березному, Імстичеві і в Хуст-Бороняві) належать закарпатським українським василіянам і вони перебувають під їхнім управлінням.

Але угорці так легко не піддалися. Вони почали нагінку на закарпатських Василіян за їхню, мовляв, «українську політику». Першою жертвою став ігумен Мукачівського монастиря о. Антоній Станканинець, котрий знав угорську мову і завзято боронив своїх монахів від насилля. Щоб забезпечити прихід до Мукачівського монастиря ігумена-угорця, о. Станканинця призначено провінційним секретарем до Маріяповчі, а ігуменом до Мукачева призначено угорця о. Теофіля Мазева. Однак угорці не забули, що о. Станканинець відважився протестувати проти насильних ревізій Мукачівського монастиря та протестував проти вивезення монахів. Тому вони домагалися, щоб його усунути й із становища провінційного секретаря. Тож уже 28 липня 1939 року обов’язки провінційного секретаря перебрав уроджений угорець, о. Т. Сюртеш, але звільненого о. Станканинця таки затримали в маріяповчанському монастирі, щоб його тримати під наглядом угорських монахів, далеко від своїх.

Але й головне управління ЧСВВ в Римі не уступало. Тож коли прийшло до остаточного оформлення керівництва ОО. Василіян, то Апостольська Столиця на пропозицію головної управи призначила о. Станканинця настоятелем українських василіян, хоч правління об’єнаної тоді Василіянської провінції в Угорщині вона передала мадяронові, о. Леонтієві Долгому. Але й після того угорська влада не дозволила о. Станканинцеві повернутися між своїх на Закарпаття. Він мусів і надалі залишатися в Маріяповчі.

Ставши головним настоятелем українських монахів, о. Станканинець домагався, щоб управління закарпатськими монастирями було передане в руки тамошніх Василіян. Однак угорські монахи ніяк не хотіли допустити до цього, бо вони боялися випустити із своїх рук керівництво матірним Мукачівським монастирем, як теж Ужгородським, з його друкарнею і гуртожитком для студентів. Тому перед органами угорської безпеки вони постійно оскаржували закарпатських монахів, що ті далі ведуть «українську політику», небезпечну для Святостефанської корони. А в очах угорців це було найбільшим злочином. Тож під кінець 1940 року вони почали нову нагінку на Василіян, цим разом – уже на закарпатських.

Першою їхньою жертвою став уже згадуваний настоятель закарпатської вітки ОО. Василіян, о. Антоній Станканинець, котрий наприкінці грудня 1940 року домагався передачі Ужгородського монастиря закарпатським монахам. Коли ж відтак 3 січня 1941 року мадярське радіо оголошувало про зміни у керівництві ОО. Василіян в Угорщині, то імени о. Станканинця як настоятеля закарпатської вітки вже навіть і не згадувалося, бо тоді він уже був ув’язнений.

У березні 1941 року прийшла черга на інших закарпатських монахів, про що о. Кінах у своєму Дневнику коротко згадав такими словами: «Угорці українських Василіян арештували», а «на Чернечій горі зосталися тільки о. Гегедюш та о. Лебеза», обидва – мадярські монахи з Маріяповчі. Ось так мадяри за одним заходом «очистили» всі закарпатські монастирі від тамошніх українських монахів, залишаючи управління закарпатськими монастирями й надалі в руках угорців.

Серед ув’язнених були такі єромонахи: о. А. Станканинець, настоятель закарпатської вітки Василіян, о. А. Мондик, Мукачівський ігумен; оо. П. Лозан, І. Сідей. Б. Мересій і М. Малинич – забрані з Мукачівського монастиря; о. Й. Завадяк, ігумен монастиря в Малому Березному; о. Д. Дребітко з Боронявського монастиря; о. І. Сатмарій – з Імстичівського.

Інтернованих закарпатських монахів якийсь час затримали під наглядом таємної поліції в Ужгородському монастирі, звідкіля їх щодня забирали до реґентського комісаріяту на допити. Згодом їх вивезли до Будапешту та інтернували в єзуїтському монастирі. Після подальшого слідства їм заборонили упродовж п’яти років повертатися на Закарпаття, а до того часу їх інтернували під наглядом жандармерії у малому румунському монастирі в селі Микула, в глибині Трансильванії, яку угорці зайняли влітку 1940 року (Через брак ченців у Маріяповчі, які порозбігались по закарпатських монастирях, там примістили чотирьох інтернованих, які розмовляли теж по-угорськи, а саме: о. А. Мондика, о. П. Лозана, о. І. Сідея й о. І. Сатмарія).

Угорські Василіяни були задоволені, бо тепер уже могли на власну руку рядити всіма закарпатськими монастирями бодай упродовж п’яти років. Вони не рахували на підтримку єп. Стойки, який відразу розпочав старання про звільнення інтернованих закарпатських Василіян і особисто поручався за них перед реґентським комісаром, Вільгельмом Томчані. Тому вже влітку 1942 року всі закарпатські Василіяни могли повернутися до своїх монастирів. Опісля, на консисторіяльному засіданні 2 серпня 1942 року єп. Стойка офіційно заявив: «З радістю повідомляю, що після більш як однорічного інтернування державною владою нам вдалося звільнити дев’ятьох отців Чина св. Василія Великого, за допомогою державних чиннків і його Ексцеленції Апостольського Нунція».

А весною 1943 року за старанням головної управи Чину, новим настоятелем української вітки оо. Василіян на Закарпатті став о. Антоній Мондик, який уже домігся того, щоб закарпатські монастирі знову вернулися під управління своїх настоятелів. Так єп. Стойка допоміг зберегти закарпатські монастирі для українських Василіян, до яких ще донедавна ставився досить вороже і непривітно.

Теодор Ромжа в гуцульському строї зі своїми племінницями
 

3. Період єп. Теодора Ромжі

Серед нерівної боротьби проти угорського насилля єп. Олександр Стойка несподівано захворів і вже 31 травня 1943 року помер. Угорці тішилися, бо думали, що тепер на Мукачівського єпископа поставлять свого кандидата, як не кан. Юлія Марину, то бодай кан. Олександра Ільницького. Архиєпископа А. Паппа, з огляду на його похилий вік (76 річний), вони вже не брали до уваги. Тим часом епархією рядив кан. О. Ільницький, як капітульний вікарій.

Обидва кандидати угорської влади, як під оглядом моральним, так і національним, анітрохи не надавалися на становище Мукачівського єпископа. Тому Апостольський Престол, щоб уникнути непорозуміння з угорською владою, 2 січня 1944 року найменував до Ужгорода тільки тимчасового адміністратора в особі угорського Гайду-Дорозького єп. Миколая Дудаша, ЧСВВ, монаше виховання якого проходило в закарпатських і галицьких монастирях, і тому він добре володів українською мовою. Проти його призначення угорці не могли мати ніяких застережень.

Хід воєнних подій дуже скоро показав, що єп. Дудаш не зможе довго рядити Мукачівською епархією. Тому Апостольська Столиця вже 8 вересня 1944 року призначила для нього єпископа-помічника в особі духовника й професора епархіяльної семінарії, о. Монс. Теодора Ю. Ромжу. А що тут йшлося про призначення тільки єпископа-помічника, то Рим не потребував згоди угорської влади. Одночасно з найменуванням єп. Ромжі від Апостольського Престолу надійшла вказівка, щоб його якнайскорше висвятити і передати йому адміністрування Мукачівською епархією. Отак Апостольська Столиця, усвідомивши політичну гру угорців на Закарпатті, не допустила до призначення єпископа-мадярона. Єпископська хіротонія монс. Ромжі відбулася у Воздвиженському катедральному соборі в Ужгороді 24 вересня 1944 року.

На основі вищесказаного можемо сміло ствердити, що під час окупації Закарпаття в 1939–1944 роках, угорська влада всіма силами намагалася взяти під свій контроль Греко-Католицьку Церкву, щоб відтак використати її для чимскорішого підкорення й денаціоналізації закарпатських українців. Однак так не сталося.

10 жовтня 2017р.

Теги: Угорщина, Підкарпатська Русь, Карпатська Україна

Коментарі

уважний читач 2017-10-13 / 22:31:09
Написати коментар подеколи легше, ніж просто прочитати запропонований матеріал. Здається, що в письменників не прийнято читати чуже. Хіба-що своє. І то не часто.

Serhij Stepa 2017-10-13 / 13:27:57
Rebruk vidomuj tum, sho tlumachutj dymku pomerlux ljudej. Dyzhe zrychno. Sjoho razy takozh tlumacshutj. Bo nema komx perechutu.


Іван Ребрик
Публікації:
/ 3Видатна угорська вчена Марія МАЄР про денаціоналізацію та мадяризацію русинів-українців Закарпаття
/ 5Іван Мацинський про Адольфа Добрянського
Іван Мацинський і Карпатська Україна
/ 2«Найбільший муж наших новіших часів...»
/ 5Урочиста академія памʼяті о. Августина Волошина
/ 2Іван Марґітич: Єдність віри і народу
/ 2Те, що не влазить в депозитарій...
/ 5«Де я в житті маю втяти плужок у борозну?..»
/ 2Пряшівський феномен. Микола Неврлий
/ 4Пряшівський феномен
/ 8Вправляння і Виправляння
/ 1P.S. до вилишеного
/ 1Історіографічні студії проф. Володимира Задорожного
/ 1Відкрита енциклопедія Миколи Мушинки. V
/ 1Памʼятаєш?
Відкрита енциклопедія Миколи Мушинки. IV
Відкрита енциклопедія Миколи Мушинки. ІІІ. Шляхетний Чин
Петро Скунць. ПОГЛЯД. 1967
/ 6Великий українець Закарпаття
/ 3Він увів мене в ту атмосферу…
/ 1"Образки по-ужгородськи" від Леоніда Годованого
/ 3Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки. ІІ
/ 7Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки
/ 9Сьогодні плачуть книги
/ 2П’яте число «Екзилю»
» Всі записи