Іду!

Ніколи не сподівався, що сьогодні-завтра вийде моя за ліком одинадцята книжка. Звісно, за вдачею я – вітер, куди війне, туди і я. Проте, хто хоч трішечки варить у полонинських вітрах, той знає, що полонинський вітер куди, як дме, туди за ним повіє й уся ся нечисть. Одне слово, я про те, що на виході моя наступна книжка. Ох… І про вітри  в о н а  і про [в]аші занехаяні душі, братове з сестрами.

Власне ЗО в особах Олега Диби та головного редактора газети «Українська літературна газета» Михайла Сидоржевського, які повсякчас у мене вірили (гадаю, і вірять), що напередодні не соромились мене потрошки обнародувати, я таки нарешті виходжу у «папері». О. Диба близький мені за духом чоловік. М. Сидоржевський також вірить у мене. Позаяк їхнім виданням я був і залишався завше собою. За що їм обом щиро вдячний. Се ж бо Олег і Михайло, поки два – що вірять у мене!

Олега Дибу як людину знаю мало, Михайла Сидоржевського – більше. Вчились колись. Але і той і той десь мені за свої вчинками гріють душу. Завдяки їм мої гутірки коло ватри зігріють незабаром у книжці ввесь «пісьменницький» загал. Адже ЗО та УЛГ – видання, що рятували мене в скрутну для мене «хвилинку». Щоб там не казали, але я ніколи не був, не є і не буду грантоїдом. Тобто *ездюком за чужий рахунок. А саме ЗО і УЛГ дихають і живуть сим краєм і людьми, що їх годують. І власне вони за рахунок рідних у сьому краї: й ЗО і УЛГ плавають та тримаються на плаву в безмежному морі чужинців-постмодерністів, чи то пак вічного голодних русино-хохлів «на рідній, на чужій землі! (Дайте ми, пане, їсти).

Даруйте на слові, але ж тут з’явився третій чоловік, який виявив бажання видати мої гутірки коло ватри. Володимир Даниленко та його щойно спечена Літературна агенція «Друге дихання». Хвалити Бога, що він також не з тих «криптовалютників» і янучарів, на кшталт: Василь Герасим’юк з Дмитром Стусом і Ганькою Герман. Я там, даруйте на слові, в їхньому кишлі, взагалі став би замученим широколужанським сільським учителем.

Я ж бо – Бог, а Бог – Яжбо!

Ось про що моє вчення та потяг до краси. Пригадуєте оповідку в Михайла Коцюбинського… «Він іде»:

Хм...

Христос воскресає,

Як Сонце встає,

Його й сповивають,

Як день настає...

Так де ж тая правда,

Ошуканцю, де?!

І розум до серця

Промовив:

– Іде...

(До слова,  сей віршик уже з іншої опери). Проте – він іде! Великий український Чоловік.

Щиро ваш Я.О.

Теги: книжка

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати