Ужгородські договірняки. Ч.2

Закінчення. Поч. - Ужгородські договірняки. Ч.1

Перша каденція Віктора Погорелова (2002-2006 рр.) (як, власне, і друга, після перерви (2010-2015)) припали на бурхливі революційні часи, що охопили всю країну. До речі, для Віктора Володимировича, схильного до окультизму, це, напевно, мало додатковий вплив. Тому загальнодержавна політика  в Ужгороді тісно переплелася з місцевою і, відповідно,  господарська діяльність мера була відсунута на другий план. Натомість для ужгородців така ситуація виглядала неоднозначно. З одного боку, домінування політики, особливо її антикорупційної складової, гальмувало В.Погорелову можливість сповна використовувати свою владу в особистих інтересах. З іншого, стримувало його господарську активність, де він найбільш сильний, з тієї ж причини, оскільки реалізація особистого інтересу супроводжувалася великими ризиками. Тому в порівнянні з С.Ратушняком, В.Погорелов виглядав менш масштабно, з усіх сторін, чим і пояснюються коливання симпатій ужгородців від Погорелова до Ратушняка і навпаки.

Якщо в пам’яті містян С.Ратушняк закарбувався як сильна особистість, що здатна, поруч з приватною вигодою, здійснити прорив у міській сфері, то на хвилі помаранчевої ейфорії вони віддали голоси за нього у 2006 році. Але на тлі загального розчарування, в тім числі й життям міста, вже у 2010 році знову проголосували за В.Погорелова як за менше зло, що зосередиться на буденщині. Проте і в першому, і в другому випадках сподівання виявилися марними, оскільки прірва між владою та громадянами залишалася неподоланою. Тим більше вона поглибилася вже при обранні Богдана Андріїва у 2015, але про все це зараз докладніше.   

Обрання В.Погорелова у 2002 р. було швидше вдалою технологією влади, ніж волевиявленням ужгородців, оскільки його головному супернику Павлові Чучці все-таки занадто бракувало авторитету хорошого господарника. Приміром, якщо б «помаранчеві» Закарпаття тоді висунули в мери обласного центру Ігоря Кріля, а така можливість розглядалася, то вони б легко перемогли. Але сталося, як сталося. Хоча ні місту, ні владі, ні особисто В.Погорелову це значної користі не принесло. Бо вже восени-взимку 2004-2005 років Ужгород охопили найбільші за всю його історію народні протести.

В.Погорелова це стосувалося лише побічно, хоча як ставленик режиму Кучми-Януковича він свою владу практично втратив. Тобто, формальних, правових підстав змістити його з посади не було, але при зміні всієї вертикалі влади він втратив будь-яку опору – як знизу, так зверху, та став легким об’єктом маніпулювання з боку різних сил. Суттєвої шкоди місту це за два роки не принесло, але й користі катма. Тому вже на наступних виборах 2006 року В.Погорелов опинився навіть поза межами призової трійки.

Переміг вчетверте Сергій Ратушняк. Тепер наріжним каменем його передвиборчої кампанії стала комунальна революція. Мовляв, якщо за першого повноцінного строку йому вдалося зробити прорив у торгівлі та сфері послуг, то зараз на черзі ідея ліквідації житлово-експлуатаційних контор та заміна їх сучасною міською інфраструктурою. Як гасло це привабило, але реальність виявилася значно складнішою. Відтак остання каденція розвіяла міф про всесильного Робін Гуда та перевела його в стан банальних політиканів, бо єдине, чим запам’ятався у цей період Сергій Миколайович, то це безплідною боротьбою з Віктором Балогою.

Відтак на подібному тлі знову зійшла зірка Віктора Погорелова. В порівнянні зі скандальним С.Ратушняком він здавався прагматичною альтернативою «амбіційному хаосу». Тим паче, що в останні роки очолював управління економіки обласної адміністрації при «помаранчевому» О.Гаваші. А на черзі вимальовувалася постать «оновленого» В.Януковича як противага занадто «романтичному» В.Ющенку. Таким чином, другий строк В.Погорелова на посаді міського голови вибухнув калейдоскопом примітивних «договірняків», які вкрай розбестили (в перекладі на англ.corruption) міське управління.

Перший – місцевий «Че Гевара» В.Щадей, що під час помаранчевих подій жбурив яйце у В.Погорелова, став активним провідником його передвиборчої кампанії, за що згодом отримав посаду секретаря міської ради. Хоча О.Гаваші та В.Балога напряму відмовили підтримати кандидатуру екс-мера, проте як чиновник облдержадміністрації  він користувався певними преференціями і асоціювався з цією командою.

Другий – відразу після втечі В. Януковича внаслідок Революції «Гідності», шляхом кулуарних домовленостей (Б.Андріїв, І.Волошин, В.Чубірко) через суд відсторонюють від посади В.Погорелова і в.о. міського голови призначають Віктора Щадея. Проте вже через півроку він перестає влаштовувати «змовників» і знову ж таки кулуарно повертають у крісло Віктора Погорелова шляхом відміни попереднього судового рішення.

Третій – реанімованого з політичного небуття мера так щільно обкладають замами та керованими чиновниками, що він перетворюється в цілком ритуальну фігуру, позбавлену можливості приймати будь-які самостійні рішення. Головні дійові особи вже згадані, плюс новопризначений «губернатор» Г.Москаль, який впроваджує свого І.Шкирту. Таким чином, ужгородська міська рада остаточно перетворюється в «тераріум друзів», просякнутий «цілющою» отрутою користолюбства.

Уся ця вакханалія вивалюється на ужгородців вже на наступних виборах восени 2015 року. Хоча їх результати в черговий раз довели, що виборці цілком заслуговують на ту владу, яку мають. Перемога активного змовника Б.Андріїва стала прикрим розчаруванням лише для тонкого прошарку невиправних диваків, які дозволяють собі казати, що 2х2=4. Інша маса цілком задоволена двозначністю, коли отримання передвиборчого хабара вважає проявом практичності. Тобто, якщо у 1994 році ужгородці дали себе ошукати як наївний підліток, що повівся на харизму «сильного хлопа», у 2002-2010 рр. поводилися як дівчина на виданні, що не має гідної кандидатури, то у 2015 році здійснили вибір дешевої шльондри за 500 грн., а далі – як буде.

А далі, як підказує практика, деградація набуває карикатурних форм. Тому в нинішній раді продовжують панувати ті самі змови, підстави, ігрища за цілковитої відсутності здорового глузду. Відтак вже І.Волошин разом із В.Щадеєм готують відставку колишнього спільника Б.Андріїва і так по зачарованому колу. Хоча за руйнівним потенціалом, клан, що рветься до влади тепер, набагато небезпечніший, ніж усі попередні разом узяті.

Іван Волошин відіграє в ньому лише роль маріонетки на сцені. За його спиною на найближчому фоні вимальовуються фігури Р.Броді та А.Стрижака-молодшого. І в такому поєднанні це уособлення вищого прояву корупції, коли статки, здобуті через абсолютно дискредитовану судову кар’єру, зливаються з відвертим вуличним «бикуванням» а-ля 90-ті. Яку мету має в Ужгороді така потужна фінансова група, поки не ясно, бо особливого бізнесового зиску тут не здобудеш. В кращому випадку це є проявом молодечого марнославства та дурості, а в гіршому – якісь складніші політичні ігри, де вони самі виступають у ролі пішаків, про що і не здогадуються. У всякому разі головні скандали на цьому ґрунті ще попереду, хоча й наявних вже вистачає.

Про методи руйнування історичної спадщини І.Волошиним зараз говорити не будемо. Згадаємо більш специфічні. Колись в Ужгороді на вул. Л.Толстого згорів ресторан «Абсолют». Незабаром на цьому місті виріс торговий комплекс «Леон», звідки, до речі, Р.Бровді й почав свою політичну діяльність як очільник закарпатського «Фронту Змін». Бо, як власник, облаштував там офіс.

Відносно недавно на пл. Кирила і Мефодія згорів універмаг «Україна». Хто активно скуповує  цю та прилеглі території (ресторан «Дракон», побут комбінат «Смерічка», магазин «Меблі»)  - не важко здогадатися.

Так варвари за всіх часів та народів стверджували свою владу. Звичайно, культура навіть за найгірших часів має властивість відроджуватися. Але часто цьому передує тривала середньовічна мряка. І все-таки поки вибір за громадянами, якщо такі є. 

Теги: договірняки, Погорелов, Ратушняк, Андріїв, Щадей, Волошин, Бровді

10 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати