Щаблі цивілізацій

Про те, що передувало нинішньому непевному міжчассю, спробую доступно переказати; гадаю, се буде цікаво тим, які готові до всеохоплюючого переставлення й не сахаються закономірної пертурбації. Подаю скорочено кощуну «Доба Дінапра», чим, можливо, заспокою вірників усіх конфесій, а ще «мертвих, і живих, і ненарожденних». Чого ж на світі не бува. Може комусь перегодом і згодиться!

«Отже у нетрях полонинських, далеко від гомінких поселень і стрімких доріг, у рік теплих дощів і щедрого літа паланка великого Арійця потроху наповнювалася нащадками духів, які втрачали первісний вигляд і набували нових ознак, їхні невиразні обриси впродовж тривалого ущільнення ще зменшилися, сформувалися і прибрали собі назву Безсмертні. Великий Арієць на побілених стінах осідку вдався до «черт і рис», аби чорним по білому зберегти те, що викликав був із небуття, та Воно не слухалося його, втрачало первісне, жолобилося на очах. Мерхло. Уже Безсмертні розглядали його рисунки як щось далеке і ледве знайоме. За що були вдячні великому Арійцю! Власне він підживлював їх минулим і прищеплював любов до пращурів. Але Його вразило те, що Безсмертні вже розмножувалися брунькуванням і спорами, мов рослини, хоч на лобі ще випромінювала зірка. Тут потрібно було проявити хист, аби фарбами передати нащадкам ототожнення. Великий Арієць винайшов особливі красила і в такий спосіб ідентифікував перших і других як засторогу до появи Третього первістка. Тепер Арієць працював квачиком на ґрунтовці. Фарбу клав на тверду основу, додавав відтінки, що підсилювали блідувату виразність духів. Особливо виписував яскраву зірку на лобі. Безсмертні на те приходили до тямки, що маліють і... вбиваються в колодочки, набирають «тіла» привидів, яке сьогодні-завтра розщепитеся на дві статі. Що воно таке, ще ніхто не знав, інтуїтивно хіба що сприймалося. Квапився великий Арієць, аби й Безсмертні «лягли» на полотно, не розчинилися безслідно у синьовирі видозмінювання. Несамохіть брав на себе обов’язок опікуна пращурів.

Якось Арієць вийшов за браму паланки і на узліссі побачив дивовижу: Безсмертні привиди на очах ущільнювалися в кістяк і м’язи, постали чотирирукими й дволикими, меншими на зріст. Їхня дозріла одностатевість утратила цноту й породила пару: чоловіка і жінку. Спершу одні сторонилися других, довго притиралися. Потому, гляди, відчули статевий потяг, як дощ до землі. Надра жіночі запліднювалися чоловічим сім’ям і через певний час їм подібні з’являлися на світ. Арієць іменував їх чолжонами, що також упродовж тривалого часу зазнали видозміни: позбулися пари рук і лику. Чолжонам у паланці стало затісно і вони розбрелися хто куди. Великий Арієць залишився сам у робітні, перед безліччю рисунків, полотен і побілених стін. І він невпинно працював, клав фарбу на тверду основу, щоб передати нащадкам їхній первісний образ». <…>

«Після того, як чолжони покинули паланку і розбрелися хто куди, заклали то тут, то там городища, що перегодом постали величезними містами. Використовували у будівництві мармур, вулканічну лаву, чорний камінь тощо. Мурували стіни з монолітів вагою до п’ятисот тонн. Для них не існувало ні відстані, ні матеріальних перепон. Утаємничені в загадки природи та первісної мудрості, чолжони були синами богів. Не мали релігійних переконань і не вірили жодній догмі. Завдяки зірці на лобі вони відчували єдність з вічно сущим, а також з вічно незбагненним і незримим – Єдиним Всесвітнім Божеством. То був «золотий вік» тих прадавніх часів, вік, коли боги ходили по землі і вільно спілкувалися з смертними. Коли той час минув, боги щезли, тобто їх перестали бачити, і вже наступні покоління стали поклонятися їхній силі – стихіям. А сталося так через непорозуміння й чвари поміж чолжонами: психологічний вибух.

Арієць намагається уявити те значно тепліше підсоння на Землі, ніж тепер, планету, що оберталася по іншій орбіті й мала планету­близнюка. Земля, відтак, змінила свою орбіту, а близнюк наблизився до планети: моря вийшли з берегів, знявся шквальний вітровій. Ураз чолжони забули про чвари і сквапно покинули Землю назавжди на своїх літаючих кораблях, які запускалися в рух замовляннями або психічною наснагою. Потому багато тих, хто тут залишився, вигибло. Сонце віддалилося від Землі, почало провіщати ранок на Сході і сідати на Заході. Появився новий супутник – Місяць. Мамонти й бронтозаври щезли, бо не змогли прижитися. Небо, що перед вибухом було багряне, вчинилося синє, в середніх широтах ішов незвичний тоді сніг, ставало холодніше. Ті, що врятувалися по вертепах, змаліли зростом і вибралися на поверхню здичавілими приматами. Розпочалася цивілізація атлантів. <…>

«Пригадав «Таємні доктрини» провидці Блавацької, яка виділяє дві підраси атлантів: деви і пері, наголошує, що деви були дужі, сини богів. Пері – породження кудесників, злих духів. Атланти поділялися на жовтих, чорних, коричневих і червоних, їх покарано за те, що зловживали новими технологіями та оскверняли святині. Безліч мов спричинили між ними жорстокі війни. Війни, відповідно, породили хвороби і зброю масового знищення, що й викликало потоп, заодно й зміщення земної осі. П’ята, себто арійська цивілізація зародилася в надрах атлантичної приблизно за 200 000 років до всесвітнього потопу (850 000 років тому), тобто більше ніж мільйон років тому. В атлантів тоді почали народжуватися діти з незвичайною для них зовнішністю – перші люди п’ятої цивілізації. Вони були менші від атлантів, але в порівнянні з арійцями вищі і більші. Проте атланти й арійці розмножувалися не лише окремо одні від других, а й змішувалися поміж собою. Так тривало доти, доки не загинув останній атлантичний острів (12 000 років тому), про який згадує Платон. Під час змішання жовті атланти породили китайців, монголів, туранців, чорні – негрів, червоні – семітів, коричневі – білу расу. Вважається, що на Землі буде ще дві цивілізації.

Прізвище провидці Блаватської повністю відповідає її призначенню. (Блават – блакитний, святковий, шовковий). Як не вірити такому прізвищу... Й одразу перед очима постала «Біблія», пригадує по пам’яті: «І був Ной віку п’ять сотень літ, та й породив Ной Сима, Хама та Яфета». Щодо віку Ноєвого, то дуже влучно сказав Іван Франко в «Сотворінні світу»: „Сі цифри певно так собі, жидівська забавка, бо жиди здавна любили бавитися рахунками». Зрозуміло, чому Сим згадується першим між синами. Не вкладається тільки в голову, що в Ноя було лише три сини. Від кого тоді пішла жовта раса... Й тут напрошується відповідь, що рабини-літописці про неї просто не знали. Жовта раса значно віддалена від Ізраїлю, тоді ще невідома синам його. На «Біблії» можна покласти хрест як на ненадійній антропологічній й історичній пам’ятці. Той самий Франко: «Таким чином, ми дійшли до того, що так звані Мойсеєві й інші гебрайські книги, хоч являються нам духовними пам’ятками шановної старовини і дуже цікавого народу, який много сот літ перед Христовим різдвом дійшов до поняття одного Бога і за віру в нього зумів твердо постояти, все-таки не можуть уважатися символом Божої премудрості, непомильним та обов’язковим для всіх людей і всіх часів, але були творами людей, та тому і виявляють людські хиби й помилки». <…>

«Великий Арієць тим часом переглядає свої нотатки, підбирає потрібні фарби, щоб передати на полотні глибоку тугу, й раптом увагу привернув запис «Нерозгадана суть Сімаргла».

Тисячоліття з усталеними звичаями та виробленими законами помалу відходить у вічність, залишає по собі розпуку і ностальгію. Тяжко призвичаюватися до сущого, надто непевного й крихкого. Через що і тривають пошуки доброго, сталого, «блаженного» раю. Чому й розвелося чимало конфесій, сект, цілителів­мудрителів тощо. Зрозуміло, що той, хто не вірить у себе, шукає через релігію допомоги у Бога. Так, виявляється, легше... Хоча, хтозна?.. «Той мурує, той руйнує», а третій нишком з-під лоба позирає і, мов навігатор, спрямовує і того, і того робити так, як хочеться власне йому.

Й настигла мене думка: чи не піти нам шляхом далеких наших пращурів (їх ой скільки заселяло арійські терени), скажімо, сколотів, перейняти прадавню науку до тих, хто насаджує чуже в арійську свідомість. Спосіб, застерігаю, жорсткий, але справедливий! Язичницький.

Рисами скіфів, як простодушність, щирість, гостинність, мужність, непідкупність захоплювалися такі визначні особистості, як Гіппократ, Геродот, Страбон. Якраз завдяки їхнім свідченням я й пишаюся своїми далекими пращурами. Наприклад, брат скіфського царя Савлія – Анахарсій якийсь час перебував в Елладі і набрався тамтешніх звичаїв, а коли повернувся на батьківщину – хотів запровадити вшанування Вакха з п’яними оргіями. За те відступник був убитий братом. Або те саме сталося із царевичем Скілом, сином Аріапейта. Скіл народився не від скіф’янки. Мати навчила його еллінської мови та грамоти, прищепила любов до грецької релігії. По смерті свого батька Скіл правив скіфами і потай брав участь у розвагах на честь Діоніса. Про те довідалися скіфи. «...Ви, скіфи, смієтеся з нас за те, що ми впадаємо у вакхічну несамовитість і в нас увіходить Бог. Ну, а тепер Бог увійшов у вашого царя, і він охоплений вакхічною несамовитістю. Бог зробив його божевільним». Почувши таке, брат Скіла – Октамасад відрубав йому голову. Таким побитом скіфи карали тих, хто хотів заводити чужі звичаї.

Вони твердо вірили у своїх богів на чолі з Табіті (грецьк. Гестія) – богинею домашнього вогнища, покровителькою вічного вогню. Шанували Папая (Зевса) – батька богів і людей; Апу (Гею) – матір­землю; Ойтосіра (Аполлона) – триєдине уособлення неба, землі і пекла; Агрімнасу (Афродіту) – богиню кохання і краси; Арея (Ареса) – бога війни заради війни; Тагіпасада (Посейдона) – бога морів і світового океану

До речі, вивчаючи джерела про сколотів, мене раптом охопила думка порівняти скіфських богів із полянськими кумирами на пагорбах Старокиївської гори. Як скіфи, так і поляни поклонялися семи божествам. І, здається, зробив я відкриття. Ходить уже усталена думка, що, мовляв, князь Володимир «запровадив у Києві ідолів» (Іван Огієнко), і навіть «Літопис руський» подає: «І поставив він (Володимир) кумири на пагорбі, поза двором теремним: Перуна дерев’яного, а голова його (була) срібна, а вус – золотий, і Хорса, і Дажьбога, і Стрибога, і Сімаргла, і Мокошу». Дивно, але про те майже в один голос твердять як вітчизняні, так і зарубіжні науковці.

Хоч насправді ще дід Володимира – князь Ігор приймав 945 року грецьких послів на пагорбі, де стояв Перун, і присягав разом із язичниками, а варяги і хозари, що були християнами у його дружині, та кілька русичів присягали в церкві св. Іллі, над струмком кінець Пасинчої бесіди. Про те, до слова, також ідеться в ЛР.

Отже, слід нарешті відмовитися від хибної думки – «класичної», що власне Володимир «запровадив у Києві ідолів» 980 року. Ще за 35 років перед тим Перун уперше згадується в «Літописі руському». Тож, виходячи з істини, й потрібно трактувати, що ніхто з Рюриковичів не мав ніякого відношення до встановлення кумирів. Адже духовністю полян опікувалися волхви. Інша річ, що Володимир їх поскидав, у такий спосіб позбавив русичів пращурівської віри.

Ідоли на Старокиївській горі розміщувалися на двох пагорбах, а ідол Велеса внизу, на луках Оболоні. Полянські боги, як і скіфські, також обумовили, що слід поклонятися сімом (таємниця – чому?) найголовнішим божествам.

Перун – бог грози, грому, покровитель воїнів, один-єдиний розміщався на пагорбі, нині там Андріївська церква. Поруч, на другому пагорбі (нині – правобічна частина Десятинної вулиці – історична назва вулиці – Книжковий Двір) розташовувалися:

Мокоша – єдине жіноче божество в Сімарглі. Можливо, Мокоша – богиня долі. Непарне, жіноче (вороже) начало. Відповідає християнській Параскеві П’ятниці. Скажімо, субота – парне начало і т.д.

Дажьбог – бог Сонця. Міфічне перевтілення: доля – недоля.

Стрибог – бог вітру. Батько­Бог. Стрий, або дядько по батькові. Стрибог поєднується з Дажьбогом. Вони доповнюють і протиставляють одне одного.

Сімаргл – найвірогідніше, що се божество – оберіг, тотем знакових ідолів. Охоронець пантеону.

Хорс – точно не з’ясовано походження імені сього божества. Наприклад, у «Слові о полку Ігоровім» воно згадується Великим Хорсом, а «Бесіда трьох святителів» іменує його «Хорсом жидовином». Не вдаватимуся до припущень, а зупинюся на християнському визначенні «Слова св. Григорія Богослова», що подає таке: «І нині по українах (околицях) моляться єму, проклятому богу Перуну, Хорсу, Мокоші». Хорс таки не жидовин.

Велес – бог достатку, покровитель худоби. В «Слові о полку Ігоревім» Боян іменується Велесовим онуком, під час закінчення обжинків іще донедавна рештки збіжжя зав’язували у «Велесову борідку». Київські князі Ігор і Святослав заприсягалися візантійцям і Богом, і Перуном, і Велесом. Ідол Велеса до посагу Сімаргла не входив.

Ось де затаєна суть арійського світогляду... Що лишень не чинилося, аби його знищити, таки не вийшло. Великий Арієць дійшов думки, що, перше ніж підбере потрібні фарби, аби передати на полотні глибоку тугу, поставить звище паланки посаг арійським богам. У горах полонинських, далеко від стрімких доріг і метушні людської». <…>

«Отож, великий Арієць після свого чергового виверження сім’я в надра Сафо, несамохіть поринув у глибокі роздуми. Кудись одразу поділися: паланка, послушниці та реальний світ. Явне втратило помисли, рух, зашкарубло у робітні. Тепер Арієць скидався на боввана, що в стані медитації перебуває і не тут, і не там. Домігся таки свого, позбавлений статі. Водночас закінчилася п’ята цивілізація. Настає доба Дінапра. Після короткого великого потепління віковічна крига розтанула, вода вийшла з берегів і накрила землю кришталево чистою гладдю.

Перегодом ударить міцний мороз і на деякий час скує під льодом перегамужені товщі намулу. Там, у товщах потопу, кристалізуються рештки п’ятої цивілізації, заодно тіло великого Арійця. Проте дух не вмре, проб’є спотиньга цупкий шар омертвіння і в повітрі війне літеплом. Залегоче вітер... Охоплять Дінапра потуги – старезний дідо породить істоту на подобу людини. В руках її – нахилений дзбан, з якого струменітиме цівка криничної води. Розпочнеться шоста цивілізація...»

Теги: арійці, боги, ідоли

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати