Після Алеппо

Виношував я кілька тижнів сей заголовок, аби таки зважитися та винести його над дописом: після умиротворених і напівзруйнованих руїн Алеппо – на горі Карачун постане інший світовий символ. Визначатиме той знак перегодом порядок розвитку людського мозку. Ідеться про те, що мало-помалу з нинішнього Близького Сходу осереддя світу (хочеш-не-хочеш) переміститься ж до нас. Українців. Радше прямих нащадків аріїв.

Але я таки з гори дико степової – Карачун одразу перекину місточок до свого божественного Широкого Лугу. Позаяк слово «корочун, карачун» я досліджував не один рік і завдяки праці Ксенофонта Сосенка вивів, що Γολγόθα після руїн Алеппо – ґиґне, й постане понад світом наш український (арійський) Карачун (Корочун). І, безумовно, що тоді ані Трамп, ані Путін, ані будь-який інший дрібний злодюжка сьому не завадить.

Звісно, що у вельми допитливих і ледачих мох землячків одразу ж постане запитання: «А чому ж ?..»

– Учітеся, брати мої!

Думайте, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь…

Одначе, конченим ледацюгам з «центру Европи», дам відповідь вельми просту. Цитую (Самого ж себе з якогось енного свого ж твору). Давнього-прадавнього.

«Мацою в нас на Русі спочатку потруїлися заможні князі та бояри, потім очманіли чернь і селяни. Дотепер ніяк не відшукаю правильної назви великодньому короваю, хоч і не послуговуюся словом «паска», надто вже віддає жидівськими злиднями. Є – корочун. Пам’ятаю, моя баба пекла до Різдва високий хлібець, закосичувала його зверху зеленим розмаєм. Довго він стояв посеред столу на чистій скатертині, до Водорщів, а тоді розмочувала його в теплій воді й давала як пійло маржині. В такий спосіб зберігся, можливо, той корочун, витіснений «обачними» попами з церкви під час великоднього свячення... <…>

Корочун народився на Великдень. Коли Сонце на крузі. Тим часом по довколишніх селах калатали дзвони, попи кропили короваї. Християнський обряд майже витіснив із ужитку його, Корочунове ім’я. Верховинці послуговуються чужим жидівським словом «паска», що нічого не має спільного з арійським короваєм. Адже: паска – паскою, а багатий коровай – уславлення Сина Сонця Корочуна. Він, Коровай, водночас хвалос, хліб, родючість. Одне слово, вічність. Майже одійшли верховинці від звичаїв пращурів, інколи, де-не-де, здогадуються про славне минуле. А згадати є про що!

Ота в синьовирі свастика – чотирикутна зірка «Українська хата» – достатньо зберігає арійських скарбів. До речі, та сила підвладна лише прямим нащадкам аріїв. <…>

Кшталт нації відає розгадками синьовиру. Вони, три владні сили, провадять мову про Корочуна. Розмірковують… Залишатися Йому на Говерлі, посеред полонинських вітрів, або десь поселити в долині поміж людьми… <…>

Корочун належатиме вибраним. Особам виняткової краси і духу. Поклали: поки те та се, вивітриться зайшлий сморід, осяйне дитя перебуватиме неподалік Говерли, в затишку прохолодних нетрів Брецкула».

Одне слово, 25 грудня, брати і сестри Закарпаття, день на дві хвилини збільшиться. Бажаю і вам, брати і сестри, потрохи збагачуватися.

Теги: Корочун, Великдень, Сонце

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати