Від смеркання до світання

Формально це календарна лірика: зима – весна – осінь. Про літо й у фольклорі не дуже: надто гаряча пора, коли піт заливає очі, а руки зайняті не пером, а важчими інструментами. А ще рік здавна асоціювався з людським життям. Тому поети завжди прагнули заглянути за останню межу – туди, де усе кінчається і водночас починається. Про це саме і автор: “У переддень святої Анни – 22 грудня – найдовша ніч у році. Вона, неначе завершує кальварію страждань, тривог, відчуття приреченості і дарує почуття Віри й Надії, відродження, продовження життєвої дороги у сяйві Любові”. Алегорія зрозуміла: після 2016-го має нарешті прийти світанок. Будемо вірити поетові

Від метафоричності свого покоління шістдесятників автор переходить до якоїсь нібито середньовічної поетики – більш строгої, на підтекстах, прихованих цитатах (багато Франкових мотивів, особливо із "Зів’ялого листя"). Ця поезія дуже орнаментальна, що нагадує Ф.Манайла, який цифрував, гравірував гарбузики. Поезія повітряна, як витинанка. Часто вірші будуються на контрасті, взаємному рухові назустріч двох тем, тобто на контрапункті.  Небо падає на землю, земля підноситься уверх, вони ніколи не зустрінуться, але оцей взаємний потяг пронизує усе від першого рядка до останнього.  

Відкривається збірка 16-рядковим переспівом "Отченаша". Молитва взагалі не надто частий жанр у сучасній ліриці, а варіацій на тему цієї молитви взагалі важко пригадати. Колись О.Торохтін видав невелику книжку-дослідження про церковнослов’янський «Отченаш”. В.Густі підійшов до цього по-своєму. Згадується латинський «Pater noster” із “Трударів моря” В.Гюго, де його виголошують рибалки над вируючими хвилями, прохаючи про порятунок свого колеги. З того чи іншого рядка відтак

Книжка вийшла про досвід утрат, яких вже більше, ніж здобутків. Тому – живи швидко, але не вмри молодим:  

…Більш такого, як він, вже нема.

Ми ж не знали цього. А дарма.

Поезія ця принципово не кінематографічна, а дуже умовна, символічна, з підводними течіями і принциповою багатозначністю: 

А вечір – сутінками стрімко

В сріблясто-місячних тонах

Намалював картину – «Жінка

Із березятком на руках”.

Намалювати це неможливо – кожний уявляє щось своє. Бо живе перетікає у неживе, межа між ними дуже умовна:

Струн Бескидів осені смичок

Доторкнувся. І заграли гори.

Зовнішнє постійно відображається у внутрішньому, як світ у дзеркалі, але при цьому кортить зазирнути ще й у задзеркалля: 

Хто мав мене любити – відлюбив.

Тепер зосталось – жити і творити.

І Господа усім єством просити,

Щоб боляче самотністю не бив.

Взагалі, Бог виявляється у створеному поетом симетрично-контрастному світові третьою силою, яка сильніша від перших двох, знімає їхню суперечність. Одним із проявів такого миротворного Абсолюту у самій людині поет вважає кохання. Наприклад, таке, як у дерев з картин Павла Бедзіра:

І коли воно довго-предовго,

Крізь осінь і зиму,

Терпляче жде свою пташку –

Свою і тільки свою.

Щоб тільки саме вона,

Єдина

В його верховітті вітала

Світ цей Господній.

Поет весь розіп’ятий на хресті власних сумнівів. Він переконує себе у можливості щастя: 

Життя великодушне і милостиве –

Воно дозволить мені полюбити його.

Але правда факту виявляється сильнішою за самонавіювання, то ж треба мати мужність, щоб собі у цьому признатися: 

А потім сталося те, що сталося,

Що неминуче станеться,

Коли великодушність і милість

Закінчується раз і назавжди.

І все ж таки повертаєшся від цих рядків до двох попередніх. Бо життя завжди сильніше за його відсутність. Деякі чоловіки вірять, що у момент смерті побачать обличчя певної жінки. Не знати, як воно там буде насправді. Хто це побачив, той вже нам не розкаже. Хіба що поет спробував змоделювати:

То було обличчя жінки

З глибин пережитих весен.

Узрівши його,

Я зупинився перед рубіконом

І поволі почав відступати.

То були перші в моєму житті

Кроки вперед.  

Парадоксальність прикордонних ситуацій вабить поета.

Чверть книжки займають «опрісники” – так поет називає свої філософські мініатюри – невинні за формою і підступні за змістом. Фактично, це  справжній тролінг читачів – на маленьку, але блискучу блешню чіпляється велика риба, вона намагається зірватися з гачка, та дзуськи! Є щось дуже автобіографічне:

Коли завершить п’ятдесятку

Життя вируюче твоє,

Життя скінчиться – зваж, мій братку,

А розпочнеться – житіє.

Житія пишуться золотом і кіновар’ю, афоризмами, інвективами, там усе за гамбурзьким рахунком, коли відмовляєшся від традиційних умовностей і споглядаєш усе з позицій вічності. Типу раніше була адаптація-соціалізація, дарвінівська боротьба за виживання, а тепер вже – всупереч їй. Від інстинкту – до розуму і віри.     

А ще цікаво у В.Густі про слово мовлене і слово замовчане. Десятки років перечитуючи Слово о полку Ігоревім, переконуєшся, як багато там автор демонстративно відмовчувався. Про багато обставин, персонажів, подій мав би сказати, але в піку всьому змовчав. Фігура умовчування – один з головних образних засобів у давньоруській поемі, де великий анонім  більше промовчав, аніж сказав. Про це і тут:

Не раз жалів я за отим,

            Що раз сказав.

            Але ні раз не пожалів,

Про що змовчав.

Це не про банальний житейський конформізм, а про мовчання, яке промовистіше за слова. Своєрідна сучасна версія середньовічного ісіхазму, культу мовчання. Часто вірш виростає з якогось афоризму чи навіть абсурдизму (виявляється, вони легко переходять одне в одне):

Біля ватри мені ватаг

Так сказав: «Затям, небоже!

Якби мав я, як не маю,

То і міг би, як не можу”

Попри свою позірну простоту це віршик про замкнуте коло. Як зауважили брати Стругацькі, нецікаво возитися з  задачкою, що завідомо має рішення; проблема полягає у тому, що чинити з задачею, яка в принципі не має розв’язку. От про це і ведеться розмова над ватрою: щоб могти, треба мати, а щоб мати – могти. Мова чи то про кредити МВФ, чи то про Вашингтона з новим і праведним законом, чи то про ще серйозніші речі. Щоб розірвати коло, слід вийти за його межі. Україні поки не вдається.  Кожній окремо взятій людині легше (менші системи простіше реформуються, ніж великі). Тому ватра горить і дає надію. Хоча надія та густо замішана на чорному гуморі:

Все в білому світі

Змішалось з петрушкою

Більшість – під мухою,

Решта – під мушкою.

Гм, про це писав ще Соломон: знання несе печаль і ризик для його носія. Тому більшість й обирає собі «під мухою”. При чому тут петрушка, не тільки ж для рими? Фольклорний афродізіак ніби додає сил і гонору триматися під прицілом. Наступна віньєтка явно про Януковича і «всю президентську рать”:

Косарі, мов кесарі, прекрасно

Трудяться на славі від зорі.

Та який народ тоді нещасний,

Як кесарі всього лиш… косарі!

А це вже про сучасну (пореволюційну) українську політику, що звелася до суцільних усобиць, у які на наших очах поринули діячі, що колись стояли по один бік майданних барикад:

Не радуйся, коли вовки гризуться!..

І як тут не повірить мудрецю,

Бо ж сіроманці просто так не б’ються,

А за найкращу, звісна річ, вівцю.

Найкраща птиця – ковбаса, найкраща вівця (жертва) – те, що можна офірувати іноземним партнерам. Від цього цинізму хочеться тікати у власне дитинство, проте і там немає забуття:

Колись, як був я ще зовсім дитиною,

Дід казав: «Затям, бо це важливо:

Важко йти із повною торбиною,

А з пустою – просто неможливо”.

Людина здатна витримати значно більше, ніж здається. Єдине, чого ми не витримуємо – відсутності смислу. Тому нам завжди потрібне світло в кінці тунелю (бодай його ілюзія), світлячок над болотом, віра у світанок напередодні дня Анни.

Теги: Густі, вірш

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати