Минуле не минає

У Закарпатському обласному музично-драматичному театрі відкрилася мала сцена – виставою Михайла Фіщенка “Спадкоємець” за п’єсою сучасного французького драматурга Лео Манна.

Минуле не минає

Малу сцену влаштовано у балетному залі на третьому поверсі театру, зал задрапіровано чорною матерією, яку люб’язно надала М.Каламуняк, спеціально розроблено складну освітлювальну систему, до чого долучився ентузіаст О.Буланов. Зал уміщує 50-70 крісел.

Спектакль – режисерський дебют М.Фіщенка у професійному театрі. До цього він зробив ряд постановок у народному театрі української діаспори у Будапешті – переважно з української класики.

Вистава вийшла дуже несподіваною. Це вічна історія про два архетипи – Кісу Вороб’янінова і Остапа Бендера. Тільки якщо в Ільфа і Петрова Кіса наважується убити Остапа насамкінець історії, то тут з цього все тільки починається. .Вистава  дуже чоловіча, розкриває психологію батьківства-синівства, виживання двох ведмедів в одному барлогові. Незамінний посібник для жінок на тему «Що  таке чоловіки, як з ними боротися і використовувати їх”. 

Режисура М.Фіщенка десь нагадує театр І.Мойсеєва: у того актори літали по всьому дзеркалу сцени, заповнюючи його без жодного винятку, тут також постійний рух вгору  вниз, причому не механічний, він демонструє повсякчасну зміну статусу двох персонажів, їхнє домінування чи підпорядкування у цій парі.

Образ Жана у виконанні Степана Барабаша – тонке поєднання сатири і ліризму. Чоловіка, у якого все в минулому, можуть оживити тільки спогади, особливо якщо вони матеріалізуються. Коли чоловік починає старіти, з ним може трапитися усе – навіть останній злет. Історія саме про це. Роль дещо несподівана для артиста, якого звикли бачити у більш однозначних (негативних) образах. Тут же маємо колишнього альфа-самця, який намагається вписатися у нові обставини, набиває купу гуль, але врешті-решт перемагає, здійснивши просто карколомну еволюцію.

Леонард в інтерпретації Рудольфа Дзуринця – це те, чим чоловіки хочуть бачити себе, як ми  себе уявляємо: прийшов, побачив, переміг. Це про нього –  “Знаете, каким он парнем был? Нет, не был – ведь смерть он победил!”  Грати плакатні ролі особливо тяжко, але актор демонструє увесь спектр людських емоцій, завдяки чому максимально олюднює свого житійного персонажа.

Летиція (Олеся Дзуринець) – жінка, на чолі якої написано “небезпека”. Величезними буквами, які сяють у темряві навіть для сліпих. Такими собі світлячками над прірвою. На таке чоловіки западають безвідмовно.  

Поява у фінальній сцені маленького сина акторського подружжя – це взагалі бомба. А ще здивували артисти балету, за якусь хвилину почати і завершити бурхливу вечірку з купою усього – це можуть тільки справжні професіонали.

Сценографія В.Степчук максимально вишукана: кожна рушниця стріляє. Актори постійно переодягаються, інтер’єр теж кілька разів змінюється до невпізнання. 

Музика десь психоделічна: як тільки глядач поринає у неї, його зразу закручує виром і несе далі, нічого не питаючись. Починається із “нервово-паралітичних”  ритмів, які потім ще кілька разів виникають у найбільш переломні моменти. Відтак – французький та італійський шансон, диско 80-90-х і ще щось дуже кінематографічне (типу Е.Морріконе). Музика задає усьому просто шалений темп, навіть не встигаєш озирнутися, як через 80 хвилин усе завершується.

У цілому вистава вийшла дивовижним синтезом євангельської притчі про блудного сина (вивернутої на всі боки) і сучасних коміксів, де кожний може побачити щось своє. 

25 квітня 2016р.

Теги: мала сцена, Спадкоємець, Фіщенко

Коментарі

театрал 2016-04-29 / 15:05:46
Добре, що хоча б кудись рухаються.

Театрал 2016-04-26 / 07:07:19
Чудова вистава! Усім раджу відвідати! Ефект на Малій сцені вражаючий :)