Дві вистави про те саме

Днями в Ужгороді відбулися гастролі Львівського академічного театру ім. М.Заньковецької. Було продемонстровано дві з сорока вистав, які зараз у репертуарі колективу. Це спектаклі Федора Стригуна “Блакитна троянда” (за Лесею Українкою) і “Циліндр” (за Е.Філіппо).

Дві вистави про те саме

Можливо, саме ці дві вистави привезено суто випадково. Але вони виявилися дуже суголосними між собою – як дві камінні статуетки, які зроблені в різний час різними майстрами, але будучі поставлені поруч, вони немов вступають у своєрідний діалог.  

“Блакитна троянда” – найперша з понад дюжини драм Лесі Українки. Сценічна доля цього твору якось не склалася. Наприкінці ХІХ ст. ця психоаналітика з сильними феміністськими акцентами геть не вписувалася у тодішній соціально-побутовий репертуар наших корифеїв зі школи Тобілевичів. Правда, головну роль готувалася зіграти якраз М.Заньковецька, але не склалося навіть у неї. То ж для театру її імені, мабуть, принципово мати саме цю річ у своєму доробкові.

Твір про божевільне кохання – не у фігуральному, а у клінічному сенсі цього слова. Головна героїня Люба має успадкований від матері потенціал до психічної недуги, депресивної істерії. У її коханого Ореста справа ще безнадійніша – він поет-романтик, причому не тільки у своїй писанині, а й, так би мовити, по життю. За великим рахунком обоє варті одне одного. І відповідно доводять одне одного до білого сяйва.

Енергетика зі сцени била просто нестримна. У залі – ужгородські старшокласники. Якраз той вік, щоб подивитися подібну історію. Тим більше, що театр максимально  спростив п’єсу, лишив там тільки дев’ять персонажів  (чотири пари і мати Ореста), скоротив найбільш закручені діалоги. Після антракту багато хлопців не повернулося, аудиторія набула переважно дівочого характеру. Тиша була напружена, як струна.  

Натомість у другій виставі змодельовано світ, де кохання відсутнє як таке, в принципі, як пережиток ХІХ століття. Бо п’єса дуже італійська, про шляхетні злидні, бідняцький креатив і про багатих, які  не тільки плачуть, а й перемагають.

Едуардо де Філіппо – найпопулярніший з італійських драматургів ХХ ст., реформатор національного театру. Його твір 1966 р. – десь полеміка з Достоєвським і взагалі класичними любовними сюжетами слов’янських авторів, зокрема українських неоромантиків і модерністів.

Тут жодної тобі «страсті-мордасті”, виключно дарвінівська боротьба за власну екологічну нішу. Головний герой Аттіліо бореться за жінку, яка йому сподобалася, методично, наполегливо і невідступно. Все, що на завалі – скуповується на кореню, оптом, за завищеними цінами. Всі конкуренти один за одним поступово перетворюються на палких союзників. В об’єкта усієї цієї спецоперації врешті-решт просто не лишається вибору. Це геть не романтично, зате ефективно до повної непристойності. Найбільш несподівано, що кінець-кінцем жінка сама іде назустріч завойовникові з гунським іменем – і здається, що цілком щиро.  Хоча ні з його, ні з її боку ні про які емоції не йдеться – лишень про прагматику.

Кажуть, що освіченість – це те, що лишається у сухому залишку, коли весь вивчений фактаж міцно забуто. Так-от, і циліндр (капелюх) у Філіппо – це те, що лишається від культури, шляхетності, релігійності, просто добрих манер, коли вже деградованій людині здавалося би більше нічого втрачати. Але виявляється, ще дещо лишається. І оце дещо здатне творити дива.

А кінець-кінцем під час вистави можна просто розслабитися і посміятися – це ж бо глибоко філософська, але таки комедія.

У цілому два такі несхожі між собою спектаклі (і як тим самим артистам було їх зіграти упродовж якихось 6 годин!) показують, як у краплині води, усе різноманіття їхнього  репертуару, а також невичерпність людської натури.

24 вересня 2015р.

Теги: вистава, театр

Коментарі

Ник 2015-09-26 / 20:42:43
И Я ТЕЖ!

жур-т 2015-09-26 / 18:58:07
Люблю читати, ЯК пише професор. І навіть не важливо, ПРО ЩО. Бо завжди якісно. Практично так, що можна позаздрити його дарованому Богом таланту.