На всяку Козу – свій Рак

Твір В.Густі написано за мотивами народних казок вже давненько, коли автор був значно ближчим до світу дитинства, ніж зараз, і з нього буквально сипалися різноманітні кричалки і бурчалки з дієслівними римами, під які (як казав про такий тип пісень В.Висоцький)  гарно марширувати у дитячих садочках і санаторіях. У результаті вийшов якийсь такий спалах дитячого оптимізму і безтурботності. Із настанням осінньої мряки його особливо важливо зберегти, затримати у душі якомога довше.

То ж не дивно, що уперше поему інсценізовано даним театром ще 17 років тому. Ті, хто колись дивився її уперше, тепер привели до глядацької зали своїх дітей. Відповідно і режисер зробив оновлену сценічну версію – з новими акторами, ляльками, декораціями і режисерськими ходами.

Чотири актори (А.Опіок, Т.Сударєва, С.Кривда, М.Ігнатишин) керують добрим десятком ляльок. І ще є Оповідач – такий собі гарант того, що усе скінчиться хеппі-ендом. Актори відверто бавляться, і їхній настрій миттєво перекидається у запалу, запалює там усіх, публіка починає  аплодувати у ритм пісням (музика В.Теличка).

Попри усю компактність твору він вийшов, так би мовити, двосерійним. Спершу коза обманює трьох людей, але на четвертому її хитрощі зазнають краху. Відтак коза переключається на фауну і забиває баки трьом тваринам, а на четвертому (ракові) теж ламається.  Типу якщо упродовж перших трьох сезонів (чвертей) кожного року ще можна дурня валяти, то четвертий сезон розставляє усе на свої місця і карає бешкетника по повній.

Дуже цікаві декорації (художник Л.Лучко) показують, як із мінімуму підручних засобів можна отримати максимум кінцевого продукту. Повісмі, як у дитячих іграх, де одна палиця може перетворюватися на десяток різних речей. У центрі – похилий круглий стіл під довгою білою скатертю (асоціюється у кого з зимою, у кого – з сімейним затишком, у кого – з кіноекраном). Позаду – кругла конструкція, яка стає то лісом, то хатиною, то просто колесом. А навколо того – ще купа прибамбасів, які перетворюють стіл то на ярмарок, то на  сільське обійстя, то на вигін, то на дрімучу хащу.   

І ще – дуже вражають ляльки. Коза – це просто згусток божевільної і нічим не контрольованої енергії. Щось таке сидить глибоко у кожній людині, особливо зранку, поки тебе ще нічим не заземлили.

Дід – такий собі живчик, нагадує кавуна з маленькою головою, з якою звисають пишні вуса (як кінські хвости) до самої землі. Є у ньому щось від язичеського патріархального божества. Він переконаний, що увесь світ має обертатися навколо нього і служити виключно його забаганкам. Коза, ясно, бунтує проти того, але врешті-решт її заносить у цілковиту анархію і деструкцію. Хоч дід і намагається відновити правопорядок, але то йому вдається тільки частково: коза подається в еміграцію.

Звірів вона дістає ще дошкульніше, ніж людей. Але на всяку силу врешті-решт знаходиться ще більша. Здавалося би, що таке рак на фоні ведмедя чи вовка? Але сам-то рак не знає, наскільки він дрібний і слабкий! Тому тут розмір не має значення. Головне, аби жодних комплексів. А з цим у рака якраз цілковитий порядок.

Під кінець коза ніби перевиховується і починає давати молоко чи ще якусь користь. Мабуть, свою користь з драматичної історії здобудуть і юні глядачі. Адже нехитрій фабулі уже багато століть, і на ній виховувалося не одне покоління наших предків.

Теги: театр, Бавка

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати