Література, яка б переродила наш народ

...Вірування мають психологічне обґрунтування...

Федір Потушняк. Демони в народних віруваннях, 1942

 

У 1942 році вони ще могли дебатувати, боронити кожен свою правду. А вже від 1945 року обидвох уродженців Боржавської долини – і о. Юрія Станинця, і Федора Потушняка – було піддано ідеологічній обструкції, відсторонено від літературного процесу чи припнуто на короткий повідок, хоча на той час вони встигли утвердитися як непересічні митці.

Пропонована стаття Юрія Станинця, очевидно, готувалася для «Літературної неділі», але не була опублікована. Тут її подаємо за машинописним оригіналом. Як історико-літературний документ, як декларацію ідейно-естетичних поглядів о. Юрія Станинця і як згадку про письменника в день його народження.

 

Юрій Станинець

НАРОДНІ ПОВІР’Я І НАША ЛІТЕРАТУРА

Наш народ є страшно забобонний. Всякі повір’я, з яких многі походять ще з поганських часів, вкоренилися просто в психіку нашого народу і керують усіма важнішими кроками в житі людей. У родинному, в суспільному, в господарському житті наш народ не зробить жодного кроку, щоби не додержати такі й інші правила тайного, невидимого, неписаного закону з законника народних повірь. Чому – ніхто нікого не питає, але так робив няньо, мама, дід, прабаба, а нащо так роблено – поясненя нема. Одинокий аргумент: «так би боржі хосен», але сей твердший, святіший за всі инші.

І якби та старинна «традиція» повірь була невинною, нешкідливою забавою народною, най би собі народ «бавився», надіючись з них того скорого хісна. Але ми знаємо, що многі з них суть шкідливі, коштують нашому народу много трудів, много грошей, нераз несуть за собою тяжкі учинки, а нераз – і жертви життя, за які «ворожкам», «промітницям», «пророкам» належалася б судова кара за ушкодженя на тілі (при «ліченню» хвороб), за видурювання грошей, за розширення фальшивих поголосків на поодиноких, Богу духа винних, осіб.

І як поборюються неграмотність, всякі зарази, так ми всі маємо прикласти тру­ду до того, щоби помалу викоренити з уяви нашого народу повір’я у всякі чудовиська, у всякі неіснуючі темні сили, у всякі стаховища й довести народ до того, щоб керувався лише своїм здоровим розсудком, а не фантастичними оповіданнями з казкового світу, що його витворила психічно хвора фантазія або дикість первісного чоловіка.

Сяк робилося у всіх культурних народів, сяк маємо перевести боротьбу з усякими повір’ями й ми.

Та в нас заноситься ся справа в інший бік. Як переглянемо сторони часописів, журналів з послідніх літ, увидимо, що в нас діло йде зовсім у протилежний бік.

У нас зачало присвячуватися всяким повір’ям дуже много місця, й нема часопису, журналу, нема святочного числа, яке обійшлося б без опису всяких народних повірь. Виглядає справа так, як би в нас уже все зроблено на полі культури, літератури, етнографії, науки, а позаду осталася ще одна галузь – повір’я. То тепер треба всі інші до­повнити і сею «наукою». У нас в послідніх часах з-під пера Ф. Потушняка-Пасічника зачали сипатися «наукові» статті про босуркань, опирів й усяких инших невідимих сил з нагоди кождого свята, з нагоди кождої події і в усяких освітленнях.

Та се би ще не така біда. Знайшлася людина, яка перейнялася так живо всіми ничистими «тайно-туманними» духами, любується в них, живе ними – добре. Най позбирає, посписує всю сю «нехароту», впакує її в етнографічні збірники й до музейних бібліотек, най там припадають порохом і най чекають з століття на століття, коли знайдеться якийсь «дивак», що в нього каждоденним духовним хлібом буде якийсь нечистий дух.         

Але тут інша біда. Бо Потушняк є не лише менажерист «нечистих» сил наших Карпат і їх народу, але в одній особі й письменник. І в оповіданях, що недавно вийшли друком, вже всі ті нечисті сили занесені в літературу і подаються народові до читання, як щось незвичайно цінне й необхідне. А се вже біда.

Не буду розписуватися про важність літератури в духовному розвитку кождо­го народу, бо кожда інтелігентна людина знає, яку ролю літаратура одіграла у житті кождого народу й одіграє, яка страшна відповідальність перед людьми, що ту літературу творять, за долю свого народу. Кождий з нас знає, що чим народ поодинокий є і що досяг протягом своєї історії, своєї боротьби, – дороговказом, Прометеями, Мойсеями у кождого народу майже виключно були поети, письменники, що вказали дорогу до розвитку, запалили своїм огнем свій народ, а лише по­тому родилися полководці, що, «запалені» іскрою народної літератури, йшли до бою за свою кращу будучність.

І що освідчилося на протязі віків у всіх народів, добре буде й у нас.

Ну й тепер уявім собі, куди нас зачинає вести література з психічним заложенням героїв оповідань і віршів Пасічника?

Скалічена, скривлена народна душа всякими страхопудними, вытвореними хво­рими фантазіями явищами якраз через літературу має лічитися. В летературі треба вивести на екран героев з твердими, здоровими, пробойними, підприємливими характерами, які своїми примірами вели б читача на ліпшу дорогу життя. А місто таких людей в нашій літературі Пасічник зачинає идеалізувати, оживляти і уводити до літератури людей психічно хворих, душевно скривлених. І так то, що до тепер народ вірив і передавав межи собою усно, а в казках, повір’ях, Пасічник дає змогу учитися з книжок, читати. Бо ж критика сі оповідання горяче рекомендує до всіх народних бібліотек, як книжку «дуже поучну» «широкій масі», «шкільним бібліотекам».

Ну, й уявім собі, яким приміром буде служити народу баба Гафія, що стежку, яку протоптала протягом свого віку своїм внукам як здобуток свого життя, втрачає і паде при кінці дороги свого життя жертвою страшила, що їй перестає дорогу, що, де-факто, не є нич инше, як витвір хворої фантазії в нічній темряві.

Або друга баба Гафія з оповідання «Чудо» усі свої сили кладе у фальшивий, ненормальный, фарисейський аскетизм, замість того, щоби очистивши свою душу на одпусті, йшла додому, ймилася до праці, погодувала свою худобу, бо нормальній лю­дині одпустове душевно підкріплення лише може дати силу й охоту до сповнення свого обов’язку. Не так Пасічниковій бабі Гафії. Вона молиться над водою, аж чоловікови гидко стає од її фанатичної дурноти, потому як зголодніє, іде й краде в колибі собі їсти, а потому йде і молиться, бо вона свята у своїй хворій фантазії.

Доста в нашому народі вже таких миронисиць і без літературно зідеалізозаних. А потребуємо активних, чинних, роботящих, по душі христових мироносиць-жінок!

Та вже до кульмінаційної точки досягають чини абнормальної дівчини з оповідання «Така», що його критика чомусь ставить на перше місце і вважає тих шість сторін чомусь зародком повісти. 

Лише уявім собі ідеал дівчини, що надбала собі три копилята і всіх трьох топить у болоті, щоби скрити свої учинки, позбавитися тягара (чудесний примір наслідування нашим дівчатам! Ні?!) Й мабуть тому й робить воно «найкраще вражіння» на критика. Що за бласфемія! Що за високі ідеали, що за ціль життя! Яке з нічого иншого не стоїть, лише шити своїм потопленникам плаття, кликати їх своєю хворобливою фантазією до хати. А вони, розуміється, прихотять, вона варить їм їсти, вони сідають за стіл й разом з нею їдять. Для реальності ще і поб’ються – вона як «мати» повдяряє винника. По вечері йдуть спати. Розуміється в болото. Де інде може родитися все, що гниле, страшне і тайне, як не в трясовинні розгнилого болота.

А коли діти вже не приходять до їх «мами», вона варить їсти, наливає в посудину й несе. Грязне в болото, але йде, бо чує голос – її кличуть. Болото вже по пояс, до шиї. Тонуть діти, тоне й вона, але йде за ними аж: «Тяжкий шум, як камінна гора зсипався на неї з усіх сторін. Вона безрадно почала падати в страшну безвість над нею, в якій скоро стратилася и розпливлася».

Я навмисне взяв дослівно кінець оповідання, щоби над сими словами добре зостановився кождий, що знає думати, щоб витворити собі образ, як все пропадає, як все переходить у нич, у знищення, все «стратиться розпливається». От нам дорога, якою думає вести нас і наш народ Пасічник своєю літературою. От нам ідеали автора, а за ним і критик кличне наш народ на сю дирогу. Прошу ступати за повією Гафією раз до психічно-духовного знищення, а потому – не до Ужгорода в шпитальне відділення, але романтичною дорогою й до самого кінця – до болота, а там «стратитися, розпливтися».

А все це передано дійсно за правилами літератури і пережито. Видно, що автор живе сими нечистими силами й безсильний протиставитися їм у своїх пи­саннях. Разом зі своїми Гафіями (у всіх оповіданнях гераїні похрещені одним ім’ям – Гафія), дрожить перед нечистими силами, перед привидами, перед тінями.

І якби ми дивилися на нашу літературу під кутом гасла: «література для літе­ратури», діло би в порядку. Але ми того гасла не сміємо придержуватися. Ми мусимо літературу створити для народу, а не для самого мистецтва. Маємо створити літературу, яка б переродила наш народ, виховувала, підносила в ряд інших європейських народів. А сього завдання література з абнормальними, психічно хворими героями ніколи не осягне, а противно – ще дальше скривить душу народну.

Тому, доки Пасічник писав у такому тоні й освітленні свої вірші – нічого, бо його вірші в таких незрозумілих фразах написані і в таких розсіяних та розкиданих, а до того й неприродних образах, що їх мож читати згори вдолину і здолини вгору з однаковим розумінням, бо їх ані премудрий Соломон не годен би потолкувати. Так що народ їх не читав і не буде читати. А як і читає, то не є небезпеки жодної, бо на сто процентів вони незрозумілі й послужать чисто лише гаслові: «література для літератури», а тим і не шкідливі для народного духовного розвитку.

Та иншак діло з оповіданями, бо вони доступні своїм казковим стилем й до простого народу, а се вже більша біда.

Гаслом всіх наших письменникім має бути: дати народу літературу здорову, як наші полонинські вітри, чисту, як кришталеві потічки наших гір, із героями сильних і прямих характерів, як стрункі, в хмари стріляючі смереки наших Карпат.

 

Вонігово, 29.04.1942 р.

05 вересня 2015р.

Теги: Юрій Станинець, Федір Потушняк

Коментарі

Ребрик 2015-09-06 / 16:55:44
Вони сформувалися як особистості в умовах демократичної Чехословаччини, бачили усі переваги й недоліки демократичного суспільства, пережили режими Гортія і Сталіна, Хрущова і Брежнєва; о. Станинцеві Бог дарував дожити до незалежної України, не зрадивши своїм життєвим принципам, переконанням, вірі.

Ребрику 2015-09-06 / 16:26:08
Якби герої Вашої публікації раптом опинилися би в демократичних умовах з характерними для них явищами, вони можливо б переглянули свої "опозиційні" погляди. І несподівано почали б поважати панів Хортія чи Сталіна. Хоч історія не має зворотнього напрямку, але все могло би бути.

Ребрик 2015-09-06 / 15:19:59
Не треба забувати, що Станинець і Потушняк – безпосередні учасники державотворчих змагань Карпатської України. Станинець – депутат Сойму, Потушняк – лектор-агітатор. Станинець пройшов через Ковнер та судовий процес в Кошицях. Потушняк відбув робочий табір в Німеччині. Обоє зазирали в очі смерті. Тобто, лад і безлад були для них «природним» середовищем. Навряд чи в нинішніх реаліях вони зустріли б щось для них принципово нове, незнане. А тим більше – навряд чи щось вплинуло б на їх мистецькі переконання, творчі манери. Власне вони й сьогодні є такими, якими й були. Вони не потребують кон’юнктурного переписування, перетрактування. Митці.

Горвату 2015-09-06 / 14:17:22
Мистецтво не може бути поза суспільством. В усі часи одна частина суспільства є хворою, інша - здоровою. Питання в тому, хто керує суспільством і державою.
Попри наявність т. зв. тоталітарних режимів при мадярах та совітах, не існувало "демократичної" корупції як явища.
Цікаво, як би зреагували Станинець та Потушняк на нинішній безлад? В такому випадку ми відкрили би для себе дещо інші іпостасі цих постатей.

Василь Горват 2015-09-06 / 09:47:30

Таки арс лонга, а віта бревіс ест. Літературна війна, поламані списи залишилися у 1942 році, а «Йонатанка» і «Капелюх із зеленим пером» ось вони – поряд на книжковій полиці.
Критичну спрямованість станинцевої статті проти «хворої» літератури можна зрозуміти. Юрій Іванович все життя працював на те, щоб твереза нація прокинулася й була господарем на власній землі. На той час забобони й справді завдавали шкоди суспільстві, яке формувалося. Не випадково й велика проза Юрія Станинця має потужну позитивну енергію, «наші» обовязково перемагають, дають лад у своєму селі і з землею, і з корупціонерами, і з ненадійними політиками. Я б сказав, що зараз у нашому суспільстві проминув період Потушняка ( рефлексійність, стагнація, інтроверція суспільства), і починаються часи дії, чину, спроби громад керівувати процесом. Це закони циклічності, а от мистецтво – поза циклами. Воно різноманітне, тому що справжнє.


Іван Ребрик
Публікації:
Найпотужніше в українському світі слово на вшанування Володимира Гнатюка
Зарваниця. Пам’ять єдиної неподіленої Церкви першого тисячоліття
Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки. XIV. Володимир Гнатюк
/ 1Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки.XIII
Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки. ХІІ
Україна вітає Миколу Мушинку
Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки. ХІ
Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки. X. Сторіччя Українського Вільного Університету
Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки. IX. Іван Іванець
Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки. VIII. Іван Панькевич
/ 6Возз’єднати...
/ 2Інакші. Дмитро Федака
Звернення учасників Революції Гідності
/ 2Володимир Задорожний: Василь Кукольник
Відкрита енциклопедія Миколи Мушинки. VII. Зореслав
/ 1Дві непроминальні дати нашої історії: Йоанникій Базилович та Михайло Лучкай
/ 5Світ прийшов до Курова
/ 1Чергове число "Екзилю"
/ 1Отчий поріг Миколи Мушинки
/ 3Володимир Кришеник: Гальмівні сліди на перегонах ліквідаторів України
Чверть століття "Ґражди"
/ 9Війна і Мир на сторінках "Новин Закарпаття"
Аркадій Шиншинов і його зелене чудовисько
/ 3Літературна сенсація
/ 3Відкрита енциклопедія Миколи Мушинки. VI. Федір Ґоч
» Всі записи