Як танцювали про архітектуру

Кожне відділення – окрема літературно-хореографічна композиція. Це було “як для себе самого, а не для дяді”. І навіть трохи краще. Танцювали як востаннє в житті. Тим більше, що справді так – у студентському житті востаннє. А ще професійні світло і звук, незвично якісні костюми (шили їх теж студенти з відповідного професійно-технічного училища), добра літературна основа.

Перший твір – “Що ти робиш зі мною, війна?!” за мотивами автобіографічного роману О.Гончара “Людина і зброя”. Сім танців за участі кількох десятків студентів у кожному. Хлопці в умовних військових строях (щось схоже на парадно-вихідну форму радянських солдатів без ременів і кашкетів, зате з чоботами). Дівчата в подорожньому одягові евакуйованих з чорними скриньками у руках. Кожний танець зі своїм рисунком. Особливо запам’ятовується, той, що побудований на передвоєнних мелодіях (“Рио-рита, рио-рита, танго и фокстрот, на площадке танцевальной сорок первый год”). У доповненні натхненно-романтичних рядків Олеся Терентійовича про власну обпалену молодість усе сприймається особливо щемко.

Друга композиція – “Легенди гори говорили” за поемою В.Габорця “Опришок Пинтя”. Вона вже демонструвалася на цій сцені на звітному концерті коледжі у травні, тепер – удруге, ще більш злагоджено і відшліфовано, бо ж майданчик уже “пристріляний”.  Дівчата-смерічки і хлопці-опришки. Усе це тасується у неймовірній кількості варіацій. Одним словом, бережіть, хлопці, ліси, вони нам ще знадобляться! У шістдесяті роки тема опришків була улюбленою в наших художників. Це була така собі фронда проти соціалістичного реалізму, десь навіть алегорія УПА. Відтак цей образ освоїв і Закарпатський народний хор із його знаменитим кружлянням парубків із топірцями під вигуки, котрим позаздрив би і Джекі Чан. Та нині випускники-хореографи показали, що опришки – це не тільки аркан. Хоча, звісно, і він теж. Але і ще багато інших танців, в тому числі парних.

Третя композиція – хореографічна казка “Князь Змієборець” за мотивами однойменної поеми В.Габорця. Цього року виповнюється рівно 600 років від смерті легендарного князя. Куди вже кругліше! Але дана композиція, мабуть, єдине, чим буде вшановано таку дату. Тому добре, що танець поставлено. У сенсі костюмів він виявився найбільш розкішним. А ще є така мистецтвознавча сентенція: “Розповідати про живопис – все одно, що танцювати про архітектуру”. Так от – змогли навіть це. Другий танець називався “Замок Корятовича” і відтворює дух Паланку засобами людської пластики. Сили зла уособлює група нетопирів, немов узята з численних стрічок про Дракулу, у неодмінних чорних плащах з червоним підбоєм. З’являється і сам дракон, а назустріч йому – князь зі своїм загоном списоносців. Колись фільмові “Человек с бульвара Капуцинов” було присуджено жартівливу премію “За найкращу бійку серед радянських кіноакторів”. На Закарпатті аналогічну премію мають вручити саме цьому колективу. Завалили нечисть конкретно. Після того – народні гуляння. Все то нагадувало хореографічну версію Майдану (не так останнього, кривавого, як попереднього, помаранчевого). Принаймні, емоційний фон був дуже схожим.

Усе це перегукувалося зі ще середньовічною традицією, коли учень ремісника демонстрував свій перший виріб перед усім чесним народом. Маємо справжню танцювальну школу. Традиція живе і примножується. Хочеться, аби вона витримала і нинішні непрості часи. Власне, усі три композиції про це саме, про виклики епохи і гідні відповіді на них. То ж віриться, що молоді танцюристи освоїли не тільки ази мистецтва, а й уміння опиратися часові, витримувати його тиск.  

Теги: коледж культури, хореографія

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати