Другий день Великодня 1939 року

Любі мої читальники, читаємо про те, що було перед тим. Уважно.

Роман нехотя натягнув ногавиці, вийшов надвір, потягнувся спроквола. Свіжий вітерець обгав голий тулуб, збадьорив. Умившись, зодягнув святкову вишиванку — сьогодні вже вони йдуть у гості, але згадавши про те… зіпсував собі настрій: потягло в присілок, до добре знайомих місцин, де кожен камінчик — осьо перед очима — гріє зір. Тепло дитинства повсякчас випромінює ласку. Мало хто позбавлений того. (Хіба що зміщанілий селюк). Роман щодня лине думками до Колонікого — присілка, жартома названого кимось за його розташування. Перші опришки, коли поселилися під ґрунем, поділили межи собою землю порівну — смугами, від одного верха гори до другого впоперек річки. Одному з них — Драґошу — припала крайня пайка, збоку інших, тому, напевне, й прив’язалася така кумедна назва.

В Колонікого живе кілька сімей, переважно з прізвищем Драґош, і хоч не всі вони близька рідня, але честуються, мов кревні. Особливо — діти. Романові є що згадати про дитинство, але, на жаль, уже вибув із того віку, коли мрії торували над дійсністю. То була свята благодать. Тепер усе в минулому, тільки добра пам'ять береже теплі спогади. Як славно бути малим і любити велике!

— Ромку, я готова, — взяла його під руку.

Зійшовши з ґруня на подину, простують угином — перениззю — на ту гору, а там і кичера — клин поля серед лісу. Таких кичер на горах чимало, придатних для обробітку косарям, але то сіно ой як тяжко доправити в долину. Вже взимку, коли випаде досить великий сніг, лише умілі їздові впрягають коней у сани — звозять сіно, вибираючи дорогу поміж крутими заметами. Колесу тут не пройти. Тому-то мало хто зазіхає на ґрунь і довколишні кичери. Стороняться криївок утаємничених. Колесо нищить усе на своєму шляху, щоб чимшвидше уособитись Сонцю, зім’явши під себе як немовби усталений лад, так і незавершений світовий порядок. Там, де пронісся кований обід, там струпами вкриті сліди. Довго затягуються рубці на землі, далебі, навіки зяють одкритими рани, грузькі від коліс. Про що й ведуть мову Роман і Калина.

А вже на полянці під лісом біліє хижка. Зрубана з дерева, обмазана глиною й побілена. Така собі ошатна хатка, шита соломою та розмальована довкруж вікон. Поблизу вбитий у землю готар — чималенький стовп, що розмежовує чиїсь угіддя. То, виявляється, границя між одним народом. По той бік гір живуть українці, й по сей бік — українці, але тривалий час оті називають сих — мадярами, а сі прозивають тих — поляками. Крім гір, чужі правителі розділили один же народ і позбавили його покликання... Хоч і однакова в них мова, звичаї, світогляд, але коряться різним керонам. І на кордоні між одним народом живе Місяшник. Його остерігаються по той бік і звідси за буцімто злі витівки. А він, «мішишник», тільки те й знає, що зі зміною місяця міняє свою стать: стає то чоловіком, то жінкою. Сього разу він у крисані на голові, з файкою в зубах, підперезаний чересом і в білих ногавицях. Ніколи не подумав би стрічний, що таке мужнє обличчя в того перехожого може набувати жіночих рис. Місяшник радо зустрів гостей, запросив до хати, перед тим кілька разів вистрілив із власного кріса:

— На Великдень на радість стріляють, — зауважив.

Роман прийшов без зброї, тільки з барткою для годиться молодому ґазді. Калина перетворила його ґвинтівку на бартку, коли він захоче, може її знову обернути в ґвинтівку.

— Нівроку в тебе чоловік, — нахвалює Калині Романа. — Шкода, що наразі я не жінка.

— Но-но… — на сміх свариться пальцем. — Тобі мало «польок» і наших дівчат. А, я забула, ти тепер… — гигоче.

Місяшник аж пританцьовує перед шлюбною парою, старається вгодити. Частує їх вишуканими стравами, ароматними наливками, старим вином і міцною сливовицею. Всі гуртом багато їдять, мало п’ють і неугавно казкують. Ніяк не наговоряться: діляться новинами, враженнями, радяться і таке інше. Калина й Місяшник цілий рік не бачилися, а тут іще додався Роман і поготів є про що погомоніти. Місяшник знає старого Драґоша. Той донедавна яґрував у сих місцях, зберігав околишній праліс.

— Не лихий у тебе няньо. Любив свою роботу, як мало хто любить убивчу. Якось тими літами заходив і до мене. Кажу, не лихий чоловік Драґош. Шкоди не завдав нікому, а дбати — дбав про окіл.

Промовчав Роман, навіть не загикнувся про своє розлучення з няньом. Нащо кожному знати все про няня. Сімейні таємниці не розносяться по світу, не ширяться на людних майданах і бучних перехрестях. То — не стосується нікого, крім рідних. І рідні потроху забувають образи між собою, так би мовити, вчорашні секрети втрачають будь-який сенс, тим паче для інших. Роман і тіні образи не держить на свого няня, свого попередника роду. Якби ж не він…

— Мадяри мстять по-чорному нашому краю, — провадить далі Місяшник. — Знову допалися до ласого шматка землі, нажираються, як і тоді, коли голими й босими дісталися сюди з того нужденного Сибіру. Чиста тобі саранча без племені та роду. Не мають ні поваги, ні честі. Пекельна Азія всоталася в цілюще наше тіло, впивається досхочу сомою богів.

— Чекай, кумасю, — немов жартує Калина. — Нині-завтра пердне їхній Озорнік і звалиться на наші голови ще одне фе. Москаль поганий.

— Справді, — кивнув головою Роман. — То не за горами. Гітлер уже оддав Сталіну Карпати. За що Гортію і припав наш край, аби мадяри вірно служили обом бусурманам. Потому ослабнуть і ті, і ті, а Сталін спритно перебереться за Карпати. Він добрий жулик. Назганяв у табори силу-силенну муштрованого люду, щоб одним махом захопити цілий світ.

— Гітлер не дурень, — продовжив розмову Місяшник. — Він уже розгадав той задум. Ударить перший. То буде море крові. Найбільше постраждають невинні.

— Власне, Друга світова війна вже розпочалася, першим пострілом під Хустом. 15 березня 1939 року, коли мадярські песиголовці волоком засіли наші землі — Роман невтішно мовить. — І в лещатах, між двох залізних прутів, опинилася щойно проголошена країна, але і перед Гітлером, і перед Сталіним — Карпатська Україна раптом «засвітилася». Умілі картяші легко позбулися її, вергли слабшому за себе, а той нікчема під столом охоче підхопив милостиню і має хосен од того. Так що ми старалися не марно, — кпинить з себе, — за простибіг — простибогом стали.

— Ти, Ромку, не кипи, — жона збиває його гарячкуватість. — Всі, хто поліг під Хустом, уже щасливі тим. Головне, що таке насправді було. Тепер ми, непрості, маємо повернути мертвим життя. Вони, твої побратими, ще не раз послужать рідному краю. Най тільки мине сорок днів після їхньої смерті, щоб серед них витриваліші душі знайшли в собі сили вибратися до нашого, любий, ґруня, а там і вшануємо їх. То, здається, буде через два тижні.

«Сорок днів.. — Роман замислився. — Сорок років.. Он воно що, звідки тих сорок років узято завбачливими жидами та закладено в міф про Мойсея». Згадана баєчка розвінчана Франком в «Сотворінні світу». Прочитавши не тільки у Франка про засади — компіляцію — Старого та Нового завітів, він моментально захопився (в гімназії) власним звіданням і встиг набути деяких знань, але клята війна одірвала від улюблених студій. А тепер і так, і сяк може прилучитися до того, спробувати обернути в кров і плоть задумане, надати своїм дійовим особам певних характерних ознак. І коли мертві оживуть — світ переінакшиться. Протилежності поміняються місцями. Замість отого зайди на ослові в горах постане білий вершник на черленому коні, вродливий і мужній леґінь, унесе свіжу прохолодь на зранену землю, вдарить громом у гнилу колоду, викличе дощ. Буде гроза! Довго йтиме дощ. Злива розмиє нечисть, очистить незагоєні рани, вгамує нестерпну спрагу. Хворі одужають. Немічні одійдуть. І запанує цілковита злагода; природа пробачить людині, прийме її до себе. А поки що труться між собою бог (людина) і чорт (природа), завдають одне одному болю. Звісно, Чорт — білий — сильніший за чорну людину, і щоразу, коли він завдає удару — Бог одразу забуває про свою велич. Природа держить верх над супротивником, але не виставляється. Нащо зайвий раз дражнити ніщо проти себе. Воно і так, мов дитина мала, вередливе. Тільки зачепить когось — плаче, діставши здачі.

Теги: Великдень

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати