Досі не реабілітований...

Доля кожного з цієї когорти мужніх і відданих патріотів, на нескореності яких впродовж багатьох табірних та посттюремних десятиліть трималось прагнення українців до власної державності, є неповторною і заслуговує на окреме прочитання. Минулого року «День» знайомив своїх читачів з героїчними життєписами в’язня Долини смерті — Спаська Івана Коршинського, який через чотири десятиліття по тому став народним депутатом України, та учасника Норильського повстання Андрієм Бонкою (див. відповідно № 115 від 5 липня і № 159 від 5 вересня 2013 року). Не менш драматичною є доля їхнього побратима по боротьбі Івана Мирона з гірської Росішки на Рахівщині, який відсидів у радянських таборах рівно 25 років, як мовиться, від дзвінка до дзвінка — сів у 1951-му, вийшов у 1976-му.

Пан Іван пов’язав свою долю з повстанцями 1950 року, коли йому виповнився 21 рік і він мав йти на армійську службу. Задав собі питання: чи зможе скласти військову присягу ворогам свого народу? Відповідь шукав недовго й за кілька днів звернувся до провідника про намір перейти на нелегальне становище. У цьому статусі, виконуючи функції зв’язкового, протримався півроку — в травні 1951-го його заарештували неподалік села Апша разом з 18 односельцями. Його звинуватили у причетності до повстанського підпілля — «член банди ОУН» — та інкримінували збройний напад на сільраду. Суд Прикордонних військ ПрикВО присудив Івану Мирону 25 років таборів.

15 РОКІВ СВОГО МОЛОДОГО  ЖИТТЯ ЗАЛИШИВ  У МОРДОВСЬКИХ ТАБОРАХ

Відбувати покарання, разом ще з трьома побратимами, спрямували до Норильського «Горлагу» якраз напередодні повстання, рушійною силою якого були українські повстанці. Там його направили довбати вугілля у шахту №12-24. У бригаді гірників І. Мирон працював один рік. В один день від вибуху метану у підземеллі згинуло 14 його побратмів. Івана ж від вірної загибелі уберіг Господь Бог — його перед тим відправили до загону штрафників...

Після драматичної розв’язки подій у Норильську найбільш запеклих «ворогів народу» у 1956 році перевезли в Іркутську область у табори на трасі Тайшет — Лена. Тут Іван Мирон закладав основу майбутньої Байкало-Амурської залізничної магістралі, яку комуністична пропаганда через 10 років цинічно назвала «ударною комсомольською будовою».

«У 1961 році Хрущов заявив, що в СРСР політв’язнів немає, тож усіх іноземців та політичних переправили з Сибіру на європейську частину імперії», — каже пан Іван. У знаменитих Мордовських таборах, куди режим звіз чи не увесь цвіт української нації, він залишив 15 років свого молодого життя. Тут зустрів Левка Лук’яненка, а за кілька літ до їхнього товариства додалися брати Михайло і Богдан Горині та Валентин Мороз.

Відомий український публіцист, розповсюджувач самвидаву, історик дисидентського руху Василь Овсієнко, який насамкінець тюремного строку І. Мирона приєднався до їхнього гурту, у своїх спогадах «Світло людей» так згадував про карпатського повстанця: «Молодший краянин Михайла Жураківського Іван на прізвище Мирон теж добував 25 років. Його схопили у 22 роки. Він так і жив зі своїм законсервованим юнацьким шанобливим ставленням до старших, ледве чи ж обожнюючи матір, яка недавно померла, і уникаючи розмов про жінок. Ще на вид молодий, а вже пройшов такі лихоліття, що волосся дибом ставало. Без тіні гордощів розповідав про повстання у таборах (Норильська- авт.) на початку 50-х років: «Ми йшли на смерть, жінки під танки лягали, їх кремсали гусеницями, а таки зламали ми сталінський концтабірний режим. Тому тепер не можна допустити, щоб вони відбирали в нас одне за одним так тяжко здобуте право». Для нього, чоловіка глибоко віруючого і широко освіченого, що володів декількома мовами, ґречність та інтеліґентність була природною, тож не сумнівайтеся, що ось ця історія, яка сталася з ним, цілком правдива, хоч може видатися комусь неймовірною.

Сидів він якось у секції на своїх нарах, обклавшися словниками. Заходить заступник начальника колонії з режиму підполковник Вельмакін (звук «с» зі свистом): — Гражданин осужденный, вы почему не встаете и не здороваетесь с начальником? — У нас першим вітається той, хто заходить. Вельмакін прописав Миронові п’ять діб карцеру. В’язень відсидів їх, не прийнявши ні рісочки їжі, ні краплини води. Через деякий час ситуація повторилася — десять діб. Мирон провів їх так само, рятуючись тільки молитвами. Він ледве вийшов із карцера і впав. Його підібрав Михайло Жураківський і виходив. Відпоював чаєм, притискуючи язик ложечкою, бо того язика було повен рот. Після того Мирон якось ніби постарів і перестав грати з хлопцями у волейбол».

 ПОЧЕСТІ СПЕЦКОНВОЮ

...1976-го добігав кінця термін його ув’язнення. Коли до виходу на свободу залишалося 12 днів, за ним у зону прибув спецконвой з персональним «чорним вороном», який доставив його на залізничну станцію. У залізничному составі був спецвагон, переповнений зеками. У ньому Іван Мирон єдиний мав персональне «купе» з трьома особистими охоронцями, які не відходили від нього аж до кінцевої станції потяга — Москви. До самого спецвагона, як генеральному секретареві, І. Мирону підігнали персональну «Волгу», звісно, загратовану. Надворі була ніч, то ж мусів заночувати у Білокам’яній. Вранці йому видали на сніданок тюремний пайок: хліб, оселедець і цукор та знову всадовили у «Волгу» і з вітерцем помчали до аеропорту Биково, де саме уже прогрівав двигуни рейсовий Ан-24 до Ужгорода. І. Мирон та його троє конвоїрів зайняли чотири крісла у хвості літака, аби за кілька годин дістатися Закарпаття. В Ужгороді його зустріли не з меншими почестями, напослідок завезли до приміщення управління КДБ, де оголосили про закінчення терміну ув’язнення.

По виході на свободу І.Мирон відмовився від «послуг» кегебешного полковника влаштувати його на роботу і пішов працювати у будівельну бригаду та кочегарити в місцевий дитсадок, де трудився практично донедавна.

 «ВИ БУЛИ УЧАСНИКОМ БАНДИ»

Однак найбільша драматургія життя Івана Мирона, на мій погляд, сконцентрована не у тих 25-ти роках табірних поневірянь, як у ставленні до нього вже сьогодні державними органами тієї країни, народженню якої він присвятив усе своє свідоме життя. Справа у тім, що й по сьогодні судимість з нього не знята і фактично він живе з тавром злочинця. І. Мирон каже, що жодного разу, попри пропозиції, не просив ні покаяння, ні помилування, ні реабілітації, бо вважає такий крок зрадою тих сотень тисяч своїх побратимів, які загинули у боях з совецькими окупантами, померли у тюрмах і концтаборах комуністичної імперії — вони ж бо клопотання подати не можуть! Єдиним справедливим рішенням він вважає офіційне визнання нинішньою державою усіх учасників визвольних змагань впродовж ХХ століття борцями за волю України з наданням їм такого статусу.

А ось односелець І. Мирона В.Скрипка, який також «відмотав» строк та в роки незалежності домігся реабілітації, подав до Верховного Суду України клопотання про зняття судимості й з І. Мирона. Однак воно було відхилене, оскільки: «з наявних у суді матеріалів вбачається, що в 1948—1951 роках на території Рахівського району ви були учасником банди. [...] А тому посилання в скарзі на необґрунтованість вашого засудження безпідставні. Ваші дії за ст. 56-17 КК УРСР кваліфіковано вірно. Скаргу залишено без задоволення. Заступник Голови Верховного Суду України Маляренко В. Т.». Річ у тім, що Верховна Рада записала у «Законі про реабілітацію жертв політичних репресій» пункт, який зводиться до того, що особи, котрі брали участь у боротьбі проти радянських збройних формувань, не підлягають реабілітації. Тож, якщо озброєні упівці чи навіть селяни з вилами в руках чинили спротив енкаведистам при депортації до Сибіру свого села чи рідні — вони в незалежній Україні вважатимуться злочинцями аж до другого пришестя!

Отож думаю собі, скільки ще і яких Майданів має постати, через які ще криваві випробування має пройти український народ, аби заслуженими людьми в Україні нарешті стали не маляренки, потебеньки, пшонки, медведьки й медведчуки, а Іван Мирон і тисячі ще живих його незборимих побратимів, котрі присвятили власне життя Україні?