Повернення

На початку травня цього року разом із Яном Анджеєм Домбровським та Расою Ріміцкайте я відвідав Сейни і Красноґруду на польсько-литовському прикордонні. Сейни – містечко¸ в якому облаштувався й створив унікальну організацію «Пограниччя» Кшиштоф Чижевський з дружиною. За роки діяльності вони створили видавництво, відремонтували синагогу й перетворили її на місце міжнародних зустрічей, запустили курси для практиків пограниччя – людей, що хочуть пізнавати Інших, створювати можливості для діалогу, досліджувати історію для пошуку кращого теперішнього для всіх.

У Красноґруді ‒ далеко в лісі ‒ «Пограниччя» заопікувалося родинним обійстям Мілошів. Саме тут, у невеличкому будинку над озером, юний Чеслав Мілош проводив літо, писав перші вірші, читав і закохувався. Це тут він вчинив спробу самогубства, закохавшись у власну тету. І тут він вижив.

На початку дев’яностих подружжя Чижевських гуляло околицями Красноґруди і раптом посеред поля зустріло Мілоша. Нобелівський лауреат інкоґніто приїхав на Сейнщину, щоб ще раз пройтися стежками своєї молодості, посидіти над озером, позгадувати. Та зустріч визначила і майбутнє Чижевських, і долю маєтку в Красноґруді. Тепер там чудовий культурний центр, музейні «кімнати Мілоша» і ..спокій, за який це місце полюбили й колишні господарі.

Отож, у травні ми навідалися на один із польсько-литовських заходів, організованих «Пограниччям». Я впевнений, що та поїздка була однією з найважливіших у моєму житті – і в сенсі обміну досвідом, і в сенсі зустрічі з Іншим, і в сенсі зустрічі з собою. На ґанку будинку у Красноґруді вималювано цитату з Оскара Мілоша (хрещеного батька Чеслава): «Біда тому, хто вирушає і не повертається». Мені здалося, що ця фраза там написана спеціально для мене. Так воно і було задумано: щоб кожен вважав цю цитату звертанням персонально до себе.

Ну, і ось – десь у заболочених лісах поміж Польщею й Литвою я починаю згадувати. Про те, як завжди хотів утекти. Спочатку з дому. Вирватися, стати самостійним – і тому вже в 14 років вступив у військове училище в іншому місті. Потім був Ужгород, який у певний момент здався мені надто провінційним, заскорузлим у дурнуватих заздростях і міжособистісних чварах. Звідти я втік до Києва, де прожив одні з найгірших років свого життя. Але й там було несила втриматися – мені здавалося, що від життя в цьому російськомовному, продажному і фальшивому місті я просто вмираю. Тому потім ‒ на три роки ‒ були Варшава й інші міста в різних країнах, в яких мені було добре.

Настільки добре, що я почав сумувати за своїм місцем на цій землі. Воістину, колись треба втекти, щоб почати цінувати те, чим раніше гидував і від чого старався триматися осторонь. Треба було навчитися різних мов і начитатися про Центральну Європу, щоб зрозуміти, що саме з неї походиш. Треба було отримати диплом з балканістики¸ щоб нарешті розплющити очі й побачити, що в тебе вдома готують балканські страви, женуть ракію, а весілля в навколишніх селах виглядають незгірш за сербські. Треба було закохатися в Дунай, щоб зрозуміти, що рідна Тиса – його наймогутніша жила.

І коли все це зрозумієш, то вже несила всидіти на місці – хочеш повернутися. Дорога звідти була багатообіцяючою й ентузіастичною, дорога назад цінніша, бо дає впевненість у правильності вибору. Я повертаюся. Далі буде…