Не ріпою єдиною

Кільком сотням туристів продемонстровано зо два десятки хат-комплексів з інтер’єрами різних епох – від середини ХІХ ст. до радянських часів. Також відкрито новий підвісний міст до музею. Свого часу тільки такими “гойдалками” і послуговувалися місцеві селяни.

Акція почалася з підняття над музеєм державного прапора, здійсненого місцевою молоддю у формах карпатських січовиків і вояків УПА. Також присутні могли ознайомитися з уніформами найрізноманітніших військ, які бували (або бодай теоретично могли бути) у Колочаві. Цього разу був навіть юнак у будьонівці (під час польського походу 1920 р. ті робили розвідувальні рейди і в бік Карпат).

До музею завітали на бричці і такі персонажі, як Е.Еган (у розкішному подорожньому плащі він виглядав як щось середнє між Байронівським Чайльд-Гарольдом і не менш романтичним графом Дракулою), а також І.Ольбрахт з кінокамерою.

Едмунд Еган (1851-1901) – угорський чиновник ірландського походження, здійснював Верховинську акцію, спрямовану на підтримку горян, запровадження нових методів господарювання, творення кооперації, хат-читалень тощо. Написав з цього приводу дві брошури (обидві перекладені і перевидані у наш час), був застрелений недоброзичливцями між Великими Лазами і нинішнім Барвінком, де зараз стоїть пам’ятник на його честь.

Іван Ольбрахт (1882-1952)– чеський письменник, що спершу переховувався у Колочаві від столичної поліції, а потім приїжджав сюди ледь не щороку. Став головним розробником підкарпатської теми у чеській літературі. Написав роман "Микола Шугай, розбійник" (1933), яким увів Колочаву до світової літератури . Також Закарпаттю у цілому присвятив дві книги нарисів "Земля без імені" (1932) і "Голет у долині" (1937). Разом з режисером В.Ванучрою І.Ольбрахт 1933 р. зняв фільм “Марійка-невірниця” за участі багатьох місцевих селян.

Нові атракції з’явилися і на музейній міні-залізниці. Поряд із давньою вже станцією “Чертежик” виросла нова – “Шугай”, недалеко від неї стоїть величезна статуя знаменитого опришка. Замість однієї вітки прокладено уже три. Збільшився і парк пересувного складу. До локомотива з десятком вагонів і платформ, а також трьох автодрезин додалося ще кілька вагонів та екзотичних дрезин. На одній з ній катали усіх бажаючих. 

Відкрито нову експозицію “Культура Колочави”. Її розміщено у спеціально збудованому модулі (вагончику) “Кіно-книгарня”. Відкривав цю виставку місцевий краєзнавець в образі дяка Івана Лугоша – автора манускрипту “Перло дорогоцінноє со Євангелієм” (1747). Він нагадав, що писав книгу церковною мовою з нашими колочавськими словами, як-то “ашто маєме робити”, “із голоду ревати і соктитися”, “фрасунку собі не завдавати” і продовжив: “Дуже м хотів нашу мову в сею книгу покласти. Сею книгу купив раб Божий Іван Симотянка со женою своєю Марією со чадом за здравіє і за отпущеніє гріхов своїх за отця свого Сімеона. Дале з книгою бив Іван Попадинець, дяк колочавський, май пузно книга перейшла до крайового товариства “Просвіта”, а з 1956 году і донині зберігається у Закарпатському краєзнавчому музеї. Кілька років тому біля дерев’яного храму-музею відкрито пам’ятник цій книзі.

У центрі нової виставки – кілька старих поліграфічних верстатів, а також величезний кінознімальний апарат. На стінах представлено книжки про Колочаву. Навряд чи про якесь інше наше село написано стільки, скільки про неї. Тільки 2012 р. свої книжки випустили аж дев’ять авторів з даного села та його околиць: Михайло Хланта, Василь Малета, Іван Штаєр, Олена Росоха, Ганна Дербак, Марія Рущак, Іван Шмулига, Іван Фриган, Івана Буркала. На почесному місці – три книжки С.Аржевтіна із задуманого ним десятитомника про Колочаву і загалом Верховину – “Шугаї”, “Церква” і “Карпатська Україна”. Зараз автор працює над томом про шкільництво.

Окремо представлено двадцять фотографій місцевих пам’ятників. Також в експозиції – усі 27 випусків кольорової газети “Нова Колочава”.

Кульмінацією дійства стала демонстрація особливостей місцевої кулінарії. З десяток команд місцевих газдинь змагалися у приготуванні ріплянки – картопляного пюре з різноманітними соусами.

Саме картопля стала третім (після лісу і дрібної рогатої худоби) засобом виживання на нашій Верховині. Її їли цілий рік. Тому аби бульба не приїдалася, хазяйки мусили вигадувати з неї все нові і нові страви. До неї додавали по-різному приготовані гриби з навколишніх лісів, шкварки, бринзу, вурду, кукурудзяну муку, але головне – соуси. Останні робилися на основі козячого або овечого молока і всього, що тільки було під рукою.

Вважається, що кожна жінка здатна створити з абсолютно нічого три речі – скандал, капелюшок і борщ. В Італії замість останнього – піцца, а у Колочаві  – ріплянка.  У кожній ріплянці, як на долоні, проявляється характер її авторки: спокійний, запальний, мрійливий, прагматичний, добродушний тощо. 

У цілому урочистості стали певним проміжним підсумком розвитку музейної справи у Колочаві – селі десятьох музеїв і двадцяти пам’ятників.

Теги: ріплянка, Колочава, фестиваль

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати