Атрофія совісті

22, 23, 24 лютого. Центр Києва – наче страхітливі декорації до голівудського блокбастера. Чорний обгорілий будинок профспілок на Майдані. Чорні від горя обличчя киян. Квіти і свічки. Свічки і квіти. На Хрещатику. На Грушевського. На Інститутській. Україна прощається з героями, які захистили її ціною своїх життів.

Та є й інші "захисники". Ті, що в ці дні під щедрі тости "бойових подруг" з піснями під гітару весело піднімають чарки за день радянської армії. День соколів Сталіна, яструбів Путіна і беркутів Януковича. День пшонок і захарченків. День "защітніков отєчєства", які на Грушевського примотували скотчем до світлошумових гранат цвяхи, обрізки заліза і шматки войлоку (щоб важче було витягати з ран), які напалмом палили будинок профспілок, які крізь оптичні приціли стріляли у захисників Вітчизни, які падали замертво на Майдані і на Інститутській.

Що ж вони за одні – ті, що сьогодні п'ють і співають під гітару? Ветерани афганської війни, що залишили на чужій землі своє здоров'я і чужі життя? Відставні офіцери-підводники, що місяцями плавали в обмеженому просторі підводних човнів, не сходячи на берег? Чи марґінали-тітушки, одурманені багаторічною пропагандою регіоналів та комуністів? Зовсім не обов'язково. Це можуть бути, наприклад, вчені, співробітники Національної академії наук, кандидати й доктори наук. І зовсім не обов'язково десь у Керчі чи Краматорську, а й в Ужгороді, майже в "центрі Європи".

Вони мають право веселитися. Кажуть, що 24 лютого траур уже закінчився. Для них він ніколи й не починався. Серед них є різні. Є нащадки росіян, яким любов до далекої землі предків і давніх традицій братів по розуму замінила здоровий глузд і сумління. Та чимало й корінних закарпатців, які люблять хизуватися своєю "європейською" культурою. Хтось із них регулярно ходить до церкви, хтось обмежується пивбарами – "видатні науковці", що мріють дочекатися наукової пенсії або навіть уже насолоджуються нею як вагомим додатком до зарплати.

Те, що в одній з європейських столиць снайпери прицільно стріляють бойовими патронами по цивільних демонстрантах, шокує науковців з Німеччини, Словаччини, Франції, які шлють нам електронні листи зі співчуттям і підтримкою. Наших видатних учених у ці дні хвилює інше – як би крутіше відзначити свято "защітніков отєчєства". Що їм Майдан, Київ, Україна, загиблі? От якщо затримають зарплату – оце буде біда! А якщо хтось поставить пляшку на свято – значить, день пройде немарно.

Цих людей не треба карати. Їх уже покарав Бог (вибачте мені, атеїстові, цей релігійний евфемізм). У них невиліковний діагноз – атрофія совісті. І неврологи і психотерапевти безсилі тут.

Пишуть, що під впливом подій на Майдані змінився навіть сумнозвісний Вадим Тітушко. В останні, найважчі дні протистоянь його нібито бачили серед тих, хто під Білою Церквою блокував шлях автобусів із силовиками на Київ. Можливо, у нього прокинулося сумління. Не знаю, в такий критичний час буває всяке. Але чомусь здається, що  "защітнічкі" передпенсійного чи пенсійного віку з атрофованою совістю вже ніколи не стануть людьми. Вони вип'ють ще не одну півлітру і проіснують до кінця днів своїх у цій країні, яка ніколи не була і не буде їхньою. І не залишаться в її пам'яті. На відміну від справжніх захисників Вітчизни.

Теги: Майдан

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати