Дорогі дороги

Ключовий образ у збірці – дороги. Вони чи не в кожному вірші. Так мріяти про них можна тільки у підлітковому віці, коли ще кожна з них – це “Шлях Уперед”, коли кожна веде у небо, до космосу. Вони пахнуть прокуреною “довгою бородою байкера”, простором і часом, кримським і карпатським вином (а ще американським – з кульбаб), сирою землею і мокрим папером з хрестиками-нуликами, пилюкою і полуницею, пластмасою і металом ноутбуку. І телячою шкірою, в якої попереду більше, ніж позаду. І ще – помадою, бо “колись мені доведеться стати в’язнем непостійної німфи”. Що ж, в кожного Одіссея є свої Каліпсо, і крізь них доводиться пройти, бо нема на те ради. І це ще не найстрашніше у житті чоловіка. Не буває доріг без спокус і втрат, без своєрідного пейнтболу з долею, після якої ти викачаний в усі кольори веселки. Мав рацію Маяковський: “Поэзия вся – езда в незнаемое”. Всяка дорога  - боротьба за себе і проти себе, втеча від себе і наближення до власного я. Поки людина бодай повзе, вона ще існує. Оці настрої постійно відчуваються між рядками.

Крім вітру мандрів, у книжці ще якісь зовсім не тінейджерські роздуми про головне. Наприклад, є наступна думка. Кожний поет – це сон Господа, в який Бог поринає, коли йому набридають власні вірші. Увесь цей світ починався з розділення тверді і хлябі, світла і темряви, слова і мовчання. І з першого віршика “Це добре”, який рефреном повторювався шість днів підряд. А далі поетичну естафету підхопив Адам, римуючи кожну нову тварину з чимось у своїй підсвідомості. І пішло-поїхало. Сон – це нове несподіване форматування денних вражень. Поезія – така сама трансформація раціоналізму, вихід за межі можливого. “На те поетів Бог собі й створив”. Поезія – це вічний день сьомий, ностальгія за першими шістьма і передчуття армагеддону. А він обов’язково прийде, бо “Бог перевірить з часом нас поетів на чесність власних слів”. Витримають той тест не усі.

І ще для поета характерне відчуття історії як голограми, де по одній скалці можна відтворити усю цілісну картину: “У кожному зерняті пшениці історія предків”. Тому кожний несе у собі генну пам’ять власних предків – усе і героїчне, і трагікомічне, що там зафіксувалося. Це парадоксальний світ, де воля вимагає більшої мужності, ніж полон, і посилає значно жорстокіші випробування. До свободи треба дорости. Більшість віршів – про тяжкість оцього зростання. У молодої держави це по-своєму – у суцільних муках і прокльонах. У молодої людини – трохи інакше, але теж на емоціях, від якої книжка пульсує, як серце.

І насамкінець по контрасту згадався один віршик Давида Самойлова: “Всё есть в стихах - и вкус, и слово, и чувства верная основа, и стиль, и смысл, и ход, и троп, и мысль изложена не в лоб. Всё есть в стихах - и то и это, но только нет судьбы поэта, судьбы, которой обречён, за что поэтом наречён”. Чому це згадалося? Бо у Василя якраз навпаки. Простір для вдосконалення техніки – неймовірний. Ще тільки належить виробити власний ритм, котрий як дихання – не сплутаєш ні з чиїм іншим. Ще тільки починаються пошуки власної манери римувати (хоча вже є знахідки, яким просто заздриш: “безкрилими” – “рили ми”), а головне – власної геометрії фрази, арабескового синтаксису. Це все попереду. Але… Є оте, про що друга частина цитованого вірша: приреченість на поезію, заявка на поетичну долю, той певний психологічний код, який дозволяє бачити звичне дуже індивідуально і показувати його усім як щось зовсім не банальне, дивовижне в своїй сутності. Є не просто бажання мережити папір рядками, а присутня свідома рішучість оплачувати кожний рядок власними нервами. Є вміння грати з метафорою – часто багатосерійною, котра розкручується, як пружина. Є жага дороги. Значить, буде і все інше.

Теги: ПростороВІРші

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати