Чотири цвяхи з Сопота

Сопот. Маленьке мальовниче містечко на Балтійському узбережжі Польщі. Менший (але ніяк не молодший) брат з родини Труймяста (Гданьск, Гдиня (саме вона – наймолодша сестра), Сопот). Назва, мабуть, найбільш відома з-поміж назв польських міст у країнах колишнього СРСР. Хіба що після Варшави та Кракова. Сюди приїздили зірки радянської естради – Міансарова, Кобзон, Лєщенко, Хіль, Ротару. І, звісно, Пугачова. А я пам’ятаю вечори за участю моїх улюблених "Червоних гітар", Чеслава Нємена, Марека Грехути, Хосе Фелісіано, Шарля Азнавура, Глорії Гейнор… Це було вікно у інший світ, такий недоступний у пору мого юнацтва.

Зараз, коли вже давно розміняно піввіку, я буваю у Сопоті чи не щороку. Я люблю його набережну, знамените Моло, де можна запросто зустріти світових зірок, затишні ресторанчики. Ось і травня минулого року я сидів на сопотському вокзалі, очікуючи поїзд на Гданськ. Польща (як і моя Україна) готувалася до ЄВРО-2012. Наді мною кипіла робота – старенький вокзал набував європейського шарму. Стукали молотки, співали пилки. Під ноги мені впало декілька цвяхів – добротних, з покриттям проти іржі, з насічкою. Такий цвях, забитий у деревину, вже важко витягти. Я – людина хазяйновита, і чотири цвяхи одразу ж опинилися у моїй кишені. А раптом згодяться?

Та, зрештою, моя розповідь не про ці цвяхи. Хоча, і про них теж.

Того ж року, у середині червня я йшов Києвом. ЄВРО-12 був у розпалі. Шевченко вже забив два голи Швеції, Хрещатик нагадував вельми доброзичливий і гостинний Вавилон. Київ був не схожий на себе – вмиті вулиці, привітні міліціонери, посмішки звідусіль, смачне і холодне пиво на кожному кроці, атмосфера фестивалю, така незвична у наші часи. Та я мав їхати у Биківню, у місце, де закінчився життєвий шлях мого діда, якого мені так і не судилося побачити. 38-го року він був закатований тут, неподалік від сьогоднішнього свята м’яча і пива, у сосновому лісі. Простий священик, освічена і, разом з тим, скромна людина. Пастир, як казали колись. Не знаю, чим він завинив жорстокій владі. Йому було трохи за 50, сьогодні я старший від нього. Вони, ці незнані мені особисто, але надто відомі нелюди забрали у нього все – служіння Богу, сім’ю, дітей, ще тоді ненароджених онуків. Вони позбавили його навіть місця останнього спочинку.

Биківня зустріла мене помпезним входом у меморіал. Зазначу, цього меморіалу могло не бути зовсім. Але разом з десятками тисяч українців, росіян, євреїв, інших громадян радянського монстра, тут були знищені декілька тисяч поляків. А Польща, на відміну від моєї Вітчизни, має хорошу, при тому свідому, історичну пам’ять. Катинь, Харків, Биківня. Тіла і душі безневинно загиблих поляків змусили і нас, українців, згадати чорні сторінки своєї історії.

На вході до меморіалу стояла похмура гранітна чоловіча постать, неподалік – платформа, на якій у ті роки возили тіла закатованих. Поруч – декілька хрестів. І величезне панно (на кшталт рекламного білл-борду) з "концепцією" розбудови меморіалу. І все. Далі "концепції" (як і всюди, до чого приклався попередник сьогоднішнього гаранта) справа не пішла. Не були збудовані "лікарня майбутнього" та навіть церква у рідному селі "помаранчевого месії". Не були надані тюрми бандитам і не були зроблені десять кроків назустріч людям, себто нам з вами. Та, зрештою, це – вже історія. А я розповідаю вам про день сьогоднішній.

За хрестами тяглася стежка, що йшла поміж сосен. І майже на кожній сосні – табличка. Табличка з ім’ям (інколи і з фотографією) жертви радянського Молоху. Таблички були різні – металеві, пластикові, дерев’яні. Подекуди до сосни був  прибитий просто паперовий аркуш, затягнутий у прозору плівку. Вони, ці таблички, були різні, як різними були люди, що лежать тут, під шаром рудих опалих соснових голок, як різними були і люди, що ці таблички прибивали. Знизу були пов’язані кольорові стрічки, домоткані рушники, висіли оберемки квітів. Як сказав мій товариш, з яким я поділився враженим, це і були паростки громадянського суспільства. Суспільства, що не чекає на "височайшую" вказівку чергового барина, а діє самостійно, так, як велять душа і совість.

Чи варто казати, що за пару місяців, у наступний наш приїзд до Києва, табличка з фотографією і роками недовгого життя мого діда знайшла своє місце на сосні Биківнянського лісу? Два сопотські цвяхи з насічкою, захистом від іржі, надійно тримали її на цій стежині. Їх, ці цвяхи, буде так важко витягти з тіла дерева! Через 75 років мій дід обрів свою справжню могилу, з ім’ям, з пам’яттю його нащадків.

А цієї весни моя донька, нині киянка, вкотре відвідала Биківню. З букетом квітів, з сумом у душі. І зупинилася у німоті від враженого. Сосни стояли голі. Паростки громадянського суспільства, могила її прадіда, взнати якого їй не судилося, як і могили сотень інших жертв, були розтоптані і знищені. Я уявляю, як важко було витягати із сосни мої цвяхи, але лиха сила подолала і це! Так у мого діда вдруге відібрали місце, де спочивала його душа.

На наше горе невдовзі перед цим меморіал відвідав сьогоднішній правитель моєї країни. Можливо він, побачивши таке неподобство, наказав знищити могили. Хто знає. Та чомусь мені здається, що це холуйська челядь, зачищаючи територію під його візит, випередила сановну вказівку пана. Хто вони, ці плебеї, що зазирають в очі правителю, ловлячи його німі бажання? Впевнений, дехто з них є онуками тих, хто стріляв у потилицю моєму діду. Як же їх багато на нашому шляху, всюди, де не глянь, на кожному кроці! І поки живі навіть не вони, оці кляті онуки тричі клятих їх дідів, а справа, якій вони служать, ні про які навіть паростки громадянського суспільства говорити мені не личить.

Чи варто казати, що зараз табличка пам’яті мого діда знову на биківняньській сосні? У мене ж ще залишилися два цвяхи! Цвяхи з Сопота!

Можливо через рік-два (вибори!) Биківнянський меморіал прикраситься. На тілах загиблих знову станцюють ритуальний танок. Мою табличку знову розтрощать і втопчуть у руді опалі соснові голки. Але я повернуся сюди. Я буду повертатися сюди, не дивлячись ні на що. А цвяхи я знайду. Зрештою, я часто відвідую Сопот…

P.S. Я досі не можу знайти могилу мого другого діда, тата моєї мами. Він був закатований у ті ж лихі 30-і, на Поділлі, під Хмельницьким (тоді ще Проскуровим). Йому "не повезло", мабуть, поруч з ним не лежать громадяни іншої, не тієї, до якої я належу, країни. Я чекатиму на день, коли могила мого діда буде знайдена. І я вклонюся йому, своєму дідусеві, якого я не знав. Я приб’ю табличку на сосні, березі чи яворі. Я віддам йому свою шану. Я теж, як це не дивно, у відповіді за покоління, яке його вбило.

Олександр Снігурський, Закарпаття онлайн.Блоги
21 серпня 2013р.

Теги: Биківня

Коментарі

Кішко 2013-08-28 / 16:44:38
Саша, вітаю з чудовим записом, чудовим за змістом і формою, записом, що бере за душу. Подібні речі варто писати і друвати, вони здатні кожного з нас зробити більш людянішими... Хай щастить!

фізик 2013-08-24 / 21:51:16
До сорри (чи соррі?)
Будете поучати свою тітку із Зняцьова...

сорри 2013-08-24 / 17:08:00
А "фізик", то якийсь антиукраїнський троль, який навіть не знає, що слово "ім'я" пишеться з апострофом. Тому не реагуйте, а пошкодуйте...

сорри 2013-08-24 / 17:06:32
Дуже гарний запис. Дуже. Вітаю "Закарпаття-онлайн" і нас всіх з виходом у світ нового блогера. Слово, інформація, наше бажання змінювати щось на краще - матеріалізуються. Тому кожне слово має значення.

Ігор 2013-08-24 / 09:01:35
Фізику, нічого із сосною не станеться, не перебільшуйте

фізик 2013-08-24 / 02:42:38
Не любите ви природу, п. Снігурський! Польські цвяхи "із насічкою та покриттям від іржі" вбити в живу сосну - навіть во імя памяті про діда...

Ігор Баран 2013-08-23 / 17:31:04
Сильно написано

Корятович 2013-08-23 / 04:35:31
'Я завжди казав, що найкращі журналісти - це фізики )'

Я думаю що і ще можна постави матиматиків до цеї категорії письмеників...а не знаєте Олеже, де пропав також схожий новий і цікавий блогер тут, Йожеф Головач, який як та блискуча зоря десь зник від людського ока??....

Олег Диба 2013-08-23 / 01:20:26
Бездоганний з усіх кутів зору матеріал. Я завжди казав, що найкращі журналісти - це фізики ))

І по суті. Коли прочитав - мороз по шкірі. Справжні, щирі і чудово передані відчуття. Крім цього, пробрало ще й тому, що мій дід по батьковій лінії помер десь по дорозі до Сибіру. Куди, не відомо за які провини, при Сталіні вивезли всю родину. Де похований - невідомо. Так що ця щира публікація - як пам'ять і про мого діда.

Вітаю нового і талановитого блогера Закарпаття онлайн. Про решту поговоримо потім...

Корятович 2013-08-22 / 23:12:08
Ви уже, пане Олександре, віддалии споковінчну честь обом вашим дідусям, коли ви їх тут згадали вашими теплими думками і словами. Мій дідусь також десь лижить близько вашого, розкулачиний на Поділі y тих же самих років...

Кришеник 2013-08-22 / 22:00:29
Радий вітати появу на сайті Ол.Снігурського в якості блоґера. Зажди радієш, коли бачиш такі розумні та яскраві тексти.

Руснак 2013-08-21 / 23:24:02
Думаю процентів 80% наших з вами земляків будуть брехливо свідчити проти ближнього свого під загрозою втратити роботу, чергу на квартиру, З МЕТОЮ ВІДВЕСТИ ГНІВ НАЧАЛЬСТВА і багато чого. якщо не 90%.
СПІВЧУТТЯ.
Підтримую думку Михайла, що найстрашніте, те, що будуть свідчити і свинити проти ближнього незважаючи на розстріляного діда, заморену голодомором бабусю - звідки ж воно таке береться і взялося в природі. Жодного вірмена не знайдеш на білому світі, який піддасть сумніву геноцид одноплемінників в 1915 році. Жодного полякі, хто-б сумнівався відносто катів і звірств Катині і багато-багато народів, а наше бидло можна розводити з тпнцями на могилах і трагедіях предків.
зВІДКІЛЯ ТАКЕ НАКАЗАННЯ.

Михайло 2013-08-21 / 22:43:05
"...Впевнений, дехто з них є онуками тих, хто стріляв у потилицю моєму діду."
................................................
Швидше за все, саме так і є. Та ще гірше, коли вони виявляються онуками тих, кого розстріляли, втопили, заморили голодом чи вклали у вічну мерзлоту на неозорих просторах країни, де так "вольно дишіт чєловєк".
Манкурти нічого іншого не знають, як запопадливо зазирати в очі господарю і виконувати забаганки. Їм чужі Ваші болі, їм недосяжні Ваші думки.
Вони в фаворі.