Сергій Ратушняк. Частина 1

Чому вирішив розпочати саме з них? По-перше, і головне – за результатами всіх соціологічних досліджень останнього десятиліття саме вони є незаперечними лідерами впізнаваності в краї. Підкреслюю, що мова тут йде не про симпатії чи антипатії, а саме про те, що їх найбільшою мірою знають. По-друге, вони представляють різноспрямовані, часто антагоністичні політичні сили, що відображає особливість складної палітри громадських настроїв області. По-третє, це найбільш відомі політики за межами Закарпаття, яких знають на загальнонаціональному рівні і через яких формується імідж краю в державі.

На цілій низці інших порівняльних характеристик зупинимося у висновках вже після викладення фактичного матеріалу. Надалі, сподіваюся, коло портретів буде розширюватися.
 

Сергій Ратушняк

Частина 1

Сергій Ратушняк завжди позиціонував себе корінним ужгородцем, але з претензіями на політика європейського масштабу. Народився 17 лютого 1961 року у сім’ї типових радянських службовців. Батько у свій час був директором ужгородського технікуму електронних приладів, родом з Вінниччини, мати з Великих Лучок Мукачівського району. Тому сам Сергій вважає себе за походженням наполовину козаком, наполовину русином. Навчався в середній школі №3 обласного центру. Вже з юнацьких років виявляв неабияке честолюбство, лідерські якості та заповзятість і був відомим у своєму колі. Активно займався силовим спортом. В радянський час це називали «культуризм», нині – бодібілдингом.

Горілчаний Робін Гуд

Нестримний темперамент вже тоді породжував проблеми і привів до конфлікту із законом. У 19-річному віці Сергій Ратушняк був вперше засуджений і у 1980-1981 роках відбував покарання на «хімії» в Білій Церкві. За одними даними, до цього спричинилися хуліганські дії на ґрунті ревнощів по відношенню до дружини, за іншими – спекуляція. Сам Сергій про це згадувати не любить. 

Після закінчення КПІ у 1986 році повернувся до Ужгорода, де спочатку працював інженером. Але в цей час в країні набирає обертів перебудова та її складова – кооперативний рух, тому з 1988 року С.Ратушняк повністю переходить у приватний бізнес. В умовах  тотального дефіциту  на рубежі 80-90-х років прикордонна область відкривала чудові можливості, лише необхідно було мати сміливість, жорстку хватку та цементуючу волю вожака, щоб убезпечитися від конкурентів при пануючому правовому хаосі та безпорадності влади. Усіма цими якостями «Рата» володів повною мірою. Тому налагодження торгівлі горілкою, пивом, безалкогольними напоями, кавою приносить шалені прибутки. Звичайно, все це робилося нелегально або напівлегально, оскільки радянська система господарювання пригноблювала всяку приватну ініціативу, але час вимагав «нових героїв» і вони почали з’являтися.

Таким чином, на початок 90-х Сергій Ратушняк став серед ужгородців вельми популярною особою. Значна частина з них виживала за рахунок прикордонної торгівлі, коли тут літрова пляшка горілки купувалася за долар, а в найближчому зарубіжжі продавалася за 2-2,5. При місячній зарплаті вчителя чи лікаря у 10 доларів та масовому безробітті, яке настало з крахом радянського військово-промислового комплексу, такий прибуток був дуже непоганий. Отже, Ратушняк, який завозив сюди дешеву горілку, перетворився в масового працедавця та й, в цілому, – у приклад для наслідування. Мовляв, вміє сам заробляти гроші – навчить і нас. А моральні критерії, законність були повністю знецінені внаслідок банкрутства брехливої комуністичної ідеології.

Це стало очевидним й для нової генерації державної бюрократії, яка потребувала фінансової підтримки для свого утримання. Тому напередодні численних виборів 1994 року С.Ратушняк подався у політику. Ті вибори охоплювали всі щаблі влади, починаючи від президента та Верховної Ради і закінчуючи місцевим самоврядуванням. Сергій Устич, котрого місцева номенклатура висунула кандидатом на прямих виборах голови обласної ради, вирішив залучити тезку у свою команду, взамін підтримавши його на виборах міського голови Ужгорода. Такий союз виявився надзвичайно ефективним. С. Ратушняк різко критикував як комуністичну спадщину, так і націоналістичну ідеологію, прихильником якої виступав Віктор Бедь. Крім того, присутність Ратушняка у команді Устича розмивала чи не найголовніший козир його головного суперника – прогресивне демократичне підприємництво проти консервативної комуністичної номенклатури. В результаті обидва впевнено перемогли. У другому турі С.Устич набрав 58,8% проти 32,4% у В.Бедя. С.Ратушняк взагалі став тріумфатором, отримавши у першому турі 71,2%. Паралельно він здобув також депутатський мандат обласної ради. Таким чином, новообраний мер значною мірою легалізував свою діяльність.

Це був приклад рішучого вступу нового бізнесу у політичний простір України. Перемоги такого кшталту відбувалися також в інших містах держави – П.Лазаренко на Дніпропетровщині, Е.Гурвіц в Одесі, Д.Дворкіс – у Вінниці. І тепер можна сказати, що перша каденція Ратушняка була його зірковим часом у політиці.

Спочатку він залучив до своєї команди С.Сембера – заступника попереднього мера і суперника на виборах, що посів друге місце з результатом 11,8%. Це дозволило зберегти спадкоємність влади і не починати все з нуля. А також прагматично розподілити обов’язки, коли стара команда займалася життєзабезпеченням міста, а нова – реформами. Відтак С.Ратушняк виступив могутнім локомотивом приватизації в Ужгороді, що зламало закостенілу совкову систему, насамперед у сфері торгівлі, послуг, міського транспорту. Тут співпали особисті інтереси мера-підприємця та громади, що в умовах конаючої соціалістичної економіки давало місту можливість створювати нові робочі місця та поповнювати бюджет. Показовою стала полеміка та судова тяганина між Сергієм Ратушняком та Ласло Качуром, котрий очолював обласне управління торгівлі. В результаті радянська система торгівлі «почила в Бозі», а в ролі нового монополіста все впевненіше освоювався «РІО-синдикат».

Необхідно відзначити, що до бізнесу Сергій Миколайович підходив доволі масштабно. Він не просто виступав торговим посередником, а й налагоджував власне виробництво. Особливих ноу-хау тут не було, але досвід західних сусідів застосовувався вдало. Були відкриті виробництва горілки, кави, ріо-коли. Він змушував і своїх партнерів вкладати гроші в розвиток міської інфраструктури. Без великих капіталовкладень в Ужгороді за досвідом словацьких Михайлівців запрацювало перше в Україні радіо-таксі. Цінною була сама ідея об’єднати приватних перевізників на взаємовигідних умовах. Було започатковано власний «Сервіс-банк». Створено газету «Ріо-інформ», яка швидко стала найпопулярнішою в обласному центрі. І навіть за сприяння Ратушняка почав роботу муніципальний «Ужгородський державний інститут інформатики, економіки і права». Інша справа, наскільки це все було якісним і могло витримувати конкуренцію без монопольної опіки міського голови. Як показав час, політиком і стратегом С.Ратушняк виявився куди менш вдалим, ніж «новим українським бізнесменом».

Наполеонівські плани

Уже після перших успіхів амбіції ужгородського мера розростаються до нечуваних розмірів. В інтерв’ю «Новинам Закарпаття» від 29.07.1996 на запитання кореспондента «Сергію Миколайовичу, як ви себе уявляєте років через…десять?»  він відповідає: «Лет через десять? Это жутко подумать, что я себе представляю. Это будет либо крупная политическая, либо финансовая фигура. И не только в Украине, но и в СНГ, Европе тоже. Я потяну на это. Я для себя еще не сделал выбор. Посмотрим».

Відтак він починає боротьбу за перше крісло в області і вступає в жорстку конкуренцію з С.Устичем. Ще в згаданому інтерв’ю політик висловлюється щодо нього доволі дипломатично: «Во-первых, у нас нормальные отношения с С.И.Устичем. Есть здесь свои проблемы. Есть черви, которые точат древо этих отношений. Я вам скажу, что Устич мне симпатичен. Считаю его эрудированным и очень способным человеком…». Але вже через кілька місяців риторика переростає в брутальну, що буде характеризувати всю наступну політичну діяльність С.Ратушняка. «Это такой с хронически гепатитной печенью, языком высунутым и дулей в окне посол.
…это нулевой человек, вообще он в негативе, ему нулей невозможно даже ставить» (РІО. 03.01.2004). Хоча це було сказано вже значно пізніше, але в другій половині 90-х область дуже добре запам’ятала подібний мовний стиль, що розповсюджувався «Ріо-інформ» через журналістський псевдонім «Степан Сокира».

Для боротьби з С. Устичем були укладені неформальні домовленості між Ужгородським міським головою та В.Бедєм про спільну опозицію обласній владі. Свідченням цього є зникнення критики мера зі сторінок бедівської «Срібної Землі», у відповідь на що Ратушняк припинив тотальну критику націонал-демократів, які досі були його запеклими опонентами. Також В.Бедь дістав у користування велику історичну будівлю в центрі Ужгорода (ресторан «Корона»), де розмістився його офіс, а згодом – філія МАУП. Натомість, обидва розпочали масовану медіа-атаку на С.Устича.

Наприкінці 1995 року народним депутатом при всебічній підтримці С.Ратушняка стає його заступник та найближчий соратник Сергій Слободянюк, що значно підвищує вагу «РІО-синдикату» в області. Перед цим С.Ратушняк удався до безпрецедентного кроку, пообіцявши мешканцям Ужгорода заплатити з міської казни комунальні послуги, і здійснив це, що є прямим підкупом виборців.

Але протистояти тодішньому міському керівництву фактично не було кому і воно справді мало популярність городян. А у передвиборчому числі «Новин Закарпаття» С.Ратушняк писав: «Сергію, ти не бог і не ідеал. Як і всі ми. Але я знаю тебе і вірю тобі. І якщо б мене запитали, з ким би з кандидатів я пішов у розвідку, я би відповів, не роздумуючи: „Із Слободянюком!” Ти можеш використати міцне слово, але завжди слухаєш і допоможеш. Ти не скривдиш з екрана телевізора і не обіцяєш до 2-го січня по скатерті-самобранці, ніколи не продаси і не вдариш у спину. Для тебе і українець, і росіянин, і угорець, і циган – однакові браття і друзі. Ти до болю в грудях і сліз в очах уболіваєш за Ужгород. І тому я вірю тобі. І тому зі своїми друзями і сім’єю піду на вибори і віддам свій голос за тебе».

Згодом «контужений афганець ублюдянюк» стане черговою мішенню для словесних вправлянь «крупної політичної фігури Європи», але поки вони мають спільну мету – взяти під контроль Закарпаття. Тому до початку нової передвиборчої кампанії 1998 року протистояння між командою С.Ратушняка та обласною владою досягає піку, який виходить за межі пристойності.

Офіційно, головним меседжем, який обрав Сергій Миколайович в боротьбі з С.Устичем, був той, що останній поєднував одразу дві посади – голови обласної адміністрації і ради, що суперечило новоприйнятій Конституції. Але напередодні виборів, коли мала змінитися вся представницька вертикаль, істерія навколо цього питання більше нагадувала інтригу з намаганням здобути частину адмінресурсу, ніж справжню нагальну проблему. Також С.Ратушняк прагнув заручитися підтримкою В.Медведчука, за якого активно агітував на довиборах 1997 року в Іршавському окрузі. Зокрема, він звернувся до закарпатців: «13 квітня – вибори до Верховної Ради. Розуміючи всю відповідальність події закликаю Вас прийти на виборчі дільниці та скористатися можливістю і своїм голосом зміцнити нашу надію на краще майбутнє. Один із ваших кандидатів – Віктор Медведчук. Саме таких людей не вистачає в нашому парламенті. Голосуйте за нього. Знаючи цю людину особисто, готовий разом із ним взяти на себе відповідальність за виконання Ваших наказів» (Ріо-інформ. 29.03.1997). Це вже до кінця року вони стали непримиренними ворогами, схрестившись на наступних виборчих змаганнях не на життя, а на смерть. І Ратушняк у своєму стилі заявлятиме: «Медведчук і його партія очолювали кримінально-терористичний і репресивний режим в Україні… Тисячі поламаних доль, відібране здоров’я, бізнес, робота, майбутнє, свобода. За всім цим стоять СДПУ(о), Медведчук і Різак» (РІО.11.06.2005).

Поруч зі стійким невмінням знаходити союзників, С.Ратушняк навіть у роки свого розквіту вдавався до явно прожектерських проектів. Це і маніловські плани побудови мосту між драмтеатром і міською радою в обласному центрі, і намагання збирати вітчизняний джип на базі «РІО», і будівництво Боздоського мосту. Ще у 1996 році він заявляв: «Я полностью закончил в мае финансирование моста, о котором много лет мечтает город, – это Боздошский мост, который позволит разгрузить город от грузового транспорта, в том числе международного» (Новини Закарпаття. 29.07.1996. Для довідки. Боздоський міст завершили споруджувати восени 2005-го).

Занадто показовим є й недопущення в Ужгород світового виробника –  «Кока-коли» чи «Макдональдса», з приводу чого розгорівся міжнародний  скандал і місто стало абсолютно непривабливим для зовнішнього інвестора. Отже, всі позиви від ринкових нововведень підприємця С.Ратушняка нівелювалися його егоцентризмом. «Что такое синдикат Рио? Это монстр, мощнее которого нет в области. Я его создал, я его идеолог, я генератор всех идей.
Я не по-совместительству, а был есть и буду стопроцентным владельцем не концерна, а «Синдиката-Рио», в котором создал 40 структур. (Новини Закарпаття. 29.07.1996)

Таким чином, на свою другу виборчу кампанію С.Ратушняк йшов з явно наполеонівськими планами підкорення собі області та Києва, але з цілком інфантильним розумінням політики та суспільних процесів рубежу тисячоліть. Хоча в цьому він не відрізнявся від таких самих інфантильних виборців, серед яких мав величезну популярність.

Далі буде

Теги: Ратушняк

35 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати