Назустріч 20-літтю "Ґражди". Крок за кроком. IX.

"...Хоч і не важка хвороба мучить тебе, негайно приходить велика кількість лікарів: Чи хочеш померти?.." (Василь Довгович. Епіграма № 20)

2000 рік

Наталія Вигодованець
Василь Довгович: людина Бароко. – Шкільна се­рія. Випуск 7. – Ужгород: Карпати-Ґражда, 2000. – 150 с.
ISBN 5-7757-0470-3
Поетична спадщина Василя Довговича нале­жить до т. зв. повернутої української літерату­ри. У літературознавстві радянського періоду ін­фор­ма­ція про неї з’являлася зрідка і пере­важно пр­и­на­гідно. У ті роки було неможливо пи­сати щось про культуру іншої, відмінної за своїм духом до­би і не звинувачувати її митців хоча б у роз­дво­є­но­сти їх свідомости. Історія ж розпоряди­лася так, що В. Довгович презентує в нашій куль­турі са­ме таку добу – добу Бароко, яка в Ук­раїні, пе­ре­бравши на себе також окремі функції епохи Від­родження, злилась із Просвітництвом (Осві­чен­ням).
Видання здійснене при фінансовому спри­янні Закарпатської організації СДПУ(о)

 

Ребрик Наталія
Іван Рошко (Ірлявський): «...Ірлявські дзвони в моїм серці чути...»: Життєвий і творчий шлях поета / Вступна стаття, упоряд. Наталії Ребрик. – Шкільна серія: Випуск 8.  – Ужгород: Ґра­жда, 2000. – 141 с.
ISBN 966-7400-09-8
23 роки – надто короткий строк для прос­то по­ета... 23 роки – надто прекрасний вік для чистих по­ри­­вань душі... 5 років активної творчості – чимало ча­су, щоб вихлюпнути на папір переповнене по­чут­тями сер­це... 5 років плідної творчості – надто малий тер­мін, щоб виписатися, та цілком достатній, щоб за­ли­ши­­ти помітний слід... Можливо, це – найбільше ди­вує, за­хоплює і приваблює в Ірлявському. Його жит­тє­во­му і творчому шляху присвячене це видання.

  

Вікентій Шандор
Спомини. Том 2. Карпатська Україна 1939-1945. – Ужгород: МПП «Ґражда», 2000. – 248 с: іл.
ISBN 966-7112-26-8
Пропонована читачеві праця відомого вче­но­­го і гро­мадсько-політичного діяча написана на ос­но­ві дійсних історичних фактів, під­твер­дже­них перевіреними джерела­ми, архівними до­ку­мен­­тами, особистими щоденниковими за­пи­са­ми, веденими понад 30 літ, свідченнями учас­ни­ків тощо. Це своєрідні політологічні студії пере­жи­­того авто­ром, але без перебільшення можна твер­дити, що «Споми­ни» д-ра Вікентія Шандора – пер­ше науково виважене системне до­слі­джен­ня українських національно- та дер­жавотворчих зма­­гань у контексті суспільно-політичних про­цесів Західної Европи XX століття.

 

    

Потушняк Федір Михайлович
Хвилини вічності: Лірика / Упорядкуван­ня, підготовка текстів та передмова Л. Г. Го­ломб. – Ґражда-Карпати, 2000. – 177 с.
ISBN 966-7112-19-5
Лірика Потушняка належить до елітарної по­езії й на рівні буденної свідомості не спри­йма­ється. Даремна річ – нарікати на те, що во­на не зро­зуміла. Така поезія не піддається «роз­шиф­ро­ву­ванню», раціоналістичному витлумачен­ню, а спри­ймається через сугестивне навіювання ін­ту­ї­цією, суголосною вібрацією нервів, відповід­ною пси­­хологічною настроєністю, належно роз­ви­ну­тим естетичним чуттям. Вона вимагає від чи­та­ча певного обов'язкового рівня літературної осві­че­ності та духовної культури.

Потушняк М., Попович І., Кобаль Й.
Археологічні дослідження Федора По­туш­ня­ка. – Ужгород: Карпати-Ґражда, 2000. – 20 с.: іл.
ISBN 5-7757-0797-4
Фе­дір По­ту­ш­няк на­ле­жав до то­го по­ко­лі­н­ня за­­ка­р­па­т­ських ар­хео­ло­гів, які хоч і не ма­ли спе­ці­а­ль­ної ар­хео­ло­гі­ч­ної ос­ві­ти, вне­с­ли нео­ці­не­н­ний вклад у до­с­лі­дже­н­ня ста­ро­да­в­ньої іс­то­рії на­шо­го краю (Т. Ле­го­ць­кий, Й. Мі­ха­лік, Й. Ян­ко­вич, бра­ти За­т­лу­ка­ли, П. Со­ва та ін.). Він ви­ріс і сфо­р­­му­ва­в­ся як осо­би­с­тість у до­ра­дя­н­сь­кий час, і це не мо­г­ло не по­з­на­чи­ти­ся на йо­го нау­ко­вій дія­ль­но­с­ті, жи­т­ті. По­т­ра­пи­в­ши в но­ві умо­ви, Фе­дір По­ту­ш­няк зна­хо­ди­в­ся, як лю­ди­на «ста­рих» ча­сів, під по­с­ті­й­ним ідео­ло­гі­ч­ним та пси­хо­ло­гі­ч­ним ти­с­ком. Зда­ва­ло­ся б, що за­ня­т­тя ар­хео­ло­гі­єю, да­ле­кою від ак­туа­ль­ної по­лі­ти­ки та ідео­ло­гії, до­з­во­лить уни­к­ну­ти нео­б­ґ­ру­н­то­ва­них зви­ну­ва­чень у не­б­ла­го­на­ді­й­но­с­ті. Та си­с­те­ма ро­би­ла своє. То тут, то там пу­б­лі­ч­но, на ідео­ло­гі­ч­них фо­ру­мах, на сто­рі­н­ках га­зет то­що, йо­го зви­ну­ва­чу­ва­ли у всіх ми­с­ли­мих і не­ми­с­ли­мих грі­хах, що, зви­ча­й­но, не­га­ти­в­но впли­ва­ло на йо­го по­в­ся­к­де­н­не жи­т­тя, здо­ро­в’я. На­ве­де­мо ли­ше один фра­г­мент із ви­с­ту­пу за­с­ту­п­ни­­ка ди­ре­к­то­ра з нау­ко­вої ча­с­ти­ни За­ка­р­па­т­сь­ко­го крає­з­на­в­чо­го му­зею К. Бе­р­ня­ко­ви­ча в газеті «Со­вет­ское Закарпатье» від 9 травня 1953 року: «Не­с­мо­т­ря на нео­д­но­к­ра­т­ные ука­за­ния в со­ве­т­с­кой пе­ча­ти о вре­д­но­с­ти взгля­дов Ф. По­ту­ш­ня­ка, он не сде­лал для се­бя ни­ка­ких вы­во­дов. До сих пор Ф. По­ту­ш­няк чи­­тает ле­к­ции по ар­хео­ло­гии в Уж­го­ро­д­с­ком уни­ве­р­си­те­те на ни­з­ком иде­й­ном уро­в­не, ума­ляя до­с­ти­же­ния со­ве­т­с­кой ар­хео­ло­ги­че­с­кой нау­ки...».

Севастіян-Степан Войтович
Священик і патріот України, педагог і перекладач. – Ужгорд: Ґражда, 2000. – 78 с.
4 грудня 1999 р.  виповнилося 80 років від дня народження Степана Войтовича, монаха і свя­­щеника ЧСВВ, лінгвіста, перекла­дача, на­уков­­ця, співака, який став жертвою то­та­лі­тар­ної си­сте­ми (земний час українського іспо­від­ни­ка Віри зу­пинився на 56-му ро­ці життя).
Вшанування пам'яті розпочалось о пів на де­­­сяту з грудня Служ­бою Божою і Панахидою в ка­­­фед­ральному Соборі м. Ужгорода, а по­тім про­­дов­жи­лося науковою конференцією в бу­дин­ку "Про­сві­ти" (вул. В. Ґренджі-Донського,)- Від­гук­нулися і взяли участь у відзначенні цієї дати рідні, дру­зі, зна­йомі о. Сте­па­на Войтовича в Україні та поза її межами.
Науково-популярне видання склали доповіді, статті та спогади, при­свя­че­­ні пам'яті о. Севастіяна-Степана Войтовича (04.12.1919-15.04.1975).

    

Наталія Довганич
Проща: Поезії. – Ужгород: Ґражда, 2000. – 36 с: іл.
Перша поетична збірка молодої закар­пат­ської авторки засвідчує прихід у нашу лі­те­ра­ту­ру цікавої й самобутньої постаті.
Наталія Довганич народилася 21 березня 1976 року в селі Золотарево Хустського ра­йону. За­кінчила ­Мукачівське педучили­ще. Нав­чає­ться в Ужгородському Національному уні­вер­си­те­ті заочно. Працює в школі.
Писати вірші почала з 12-ти років, укра­їн­ською і російською мовами. Пише з непо­хит­ною вірою, що любов ще жива.

Світлана Довганич
Зелений шелест схилених дерев: Поезії. – Ужгород: Ґражда, 2000. – 16 с.
Перша поетична збірка молодої закар­патської авторки.
Довганич (Турок) Світлана Михайлівна на­ро­ди­лася 29 грудня 1971 року в с. Золотарево Ху­ст­ського р-ну. У 1988 році закінчила шко­лу і того ж ро­ку вступила на філологічний факультет УжДУ. У 1993 році закінчила на­вчання в університеті і, за пок­ликом душі і серця, пішла працювати на пе­да­го­гічну ниву. Працює вчителем української мови та літе­ратури, сіє добре, мудре, вічне у дитячі ду­ші. Любов до села, до землі привили Світлані чу­до­ві батьки, які самі люблять землю і навчи­ли цьому своїх дітей.
Одружена. Має прекрасного чоловіка і до­нечку.
Мріє про те, щоб рідне слово несло в кожну сім'ю спокій і взає­морозуміння, щоб людям хотілося жити заради життя, яке дається тільки оди­н раз.

Ольга Титик
До запитання: Поезії / Вступна стаття Христини Керити. – Ужгород: Ґражда, 2000. – 45 с.
ISBN 966-7112-22-5
Поезії Ольги Титик пахнуть сонцем і тра­вами, вітром і свіжістю весняного струм­ка. Вона не лю­бить голосних слів, склад­них метафор. її вірші стримані, де­лі­катні, вони зворушують своєю прозо­ріс­тю, щирістю, бентежністю. Світ неймо­вір­но пре­красний і таємничий. Очима ду­ші споглядає його поетеса, і тому кожне слово її природне, перекон­ливе, довір­ли­ве.

      

Попович Г. М.
Соціальна робота в Україні і за рубежем: Навчально-ме­тодичний посіб­ник. – Ужгород: Ґражда, 2000. – 134 с.
ISBN 966-7400-09-8
У навчальному посібнику розгля­дається про­цес становлення сус­пільної допомоги на головних ета­пах соціально-історичного розвит­ку України та ок­ремих зарубіжних країн. Представлені про­фе­сіо­­налізація соціальної роботи, становлення її на­уко­вих основ, а також взаємозв'язок моделей со­ціаль­ної політики з практичною соціаль­ною ро­бо­тою та їх сучасний розвиток в Україні.
Для студентів вищих і середніх спеціальних нав­чальних закла­дів зі спеціалізацією «Соціальна ро­бота» та практичних працівни­ків соціальних за­кла­дів та установ.
Видано на кошти проекту № 10243-96 міжнародної програми TACIS-TEMPUS.

Ньорба Світлана Федорівна
Наша великодня писанка: Фольклорно-літературний збір­ник. – Карпати-Ґражда, 2000. – 54 с.
ISBN 5-7757-0798-2
Автор-упорядник цього видання мав на меті ширше познайо­мити читача з народними зви­ча­ями святкування Великодня, пояс­нити глибинну суть символів Пасхи. Світлана Ньорба пропонує ап­робовані методи розвитку артистичних здіб­но­стей та естетичних смаків дітей, виховання в них любові до народних традицій.

Гамора: Єдина в Європі діюча водяна кузня: Буклет. – Ужгород: Ґражда, 2000. – 6 с.

5 листопада 2000 року мене нарешті було звільнено з посади директора Всеукраїнського державного багатопрофільного видавництва "Карпати". На цей момент "Ґражда" майже повністю вичерпала свої фінансові і матеріальні можливості. Я зав, що звільнення не мине буденно. П'ять наступних років стали справдешнім пеклом. Досить повно моє урядування в "Карпатах" викладено в листі до Івана Драча, який тут подаю.  

 

Голові Державного Комітету інформаційної політики,
телебачення і радіомовлення України
п. Драчу І. Ф.

Високоповажний Іване Федоровичу!

З 12 травня 1996 по 5 листопада 2000 року я обіймав посаду директора Всеукраїнського державного видавництва «Карпати». З посади звільнений з власної ініціативи у зв'язку з за­кінченням строку дії контракту.

У відповідності до листа Державного комітету інформаційної політики України від 08.11.2000 р. №07-10а/242 працівниками КРУ в Закарпатській області проведено докумен­тальну перевірку використання бюджетних коштів, одержаних протягом 1997-2000 рр. Дозво­лю собі зауважити, що за весь період після квітня 1997 року видавництво не одержало жод­ної копійки бюджетних коштів за жодною з існуючих програм, а цільове використання одер­жаних бюджетних коштів до того часу проводилося КРУ м. Ужгорода в 1997 році. Ні в пер­шому, ні в другому випадку порушень виявлено не було, про що в Комітет інформаційної по­літики направлено відповідні Акти перевірок.

Я більш ніж переконаний, що мотиви усіх перевірок, які довелося мені пережити за час обіймання посади директора, були далекими від захисту інтересів держави.

На посаду директора я був призначений всупереч волі облдержадміністрації, очолюваної на той час п. Устичем С. І. Нею було відмовлено в погодженні моєї кандидатури (в тому часі розігрувалася русинська карта). Зрозуміло, що на будь-яку підтримку з боку місцевих орга­нів влади мені розраховувати не доводилось. А вже в 1997 році розгорнулася широка кампанія з  метою зміщення мене з посади. Однією з її складових була й тримісячна перевірка діяльності видавництва контрольно-ревізійними органами. Було й більше, включно з депутатськими запи­тами у Верховній Раді, телеграмами Президенту й менш масштабними акціями. На той час для мене було принциповим відбути усі перевірки, дочекатися документального підтвердження від­сутності порушень, зловживань тощо з мого боку, в чому я не мав і не маю сумніву, й скласти повноваження. У травні 1998 року я направив у Комітет інформаційної політики відповідну до­повідну записку зі своїм баченням проблеми і просив розцінювати її як заяву про звільнення. Вирішення справи, однак, затяглося до жовтня й під обіцянки подальшої серйозної підтримки видавництва «Карпати» з боку Міністерства (Бай О. С.) я підписав контракт на ще один тер­мін. У зв'язку з відомими процесами минулорічної корпоратизації видавничої сфери та вже занадто затяжною відсутністю фінансування з боку Комітету наших видавничих програм, я не мав іншого вибору, як відмови від подальшого перебування на посаді. Що й сталося.

Що за роки мого керівництва видавництво «Карпати» випустило у світ чимало цікавих ви­дань (і числом, і змістом) – про це мені говорити не випадає. Маємо високі публічні оцінки від М. Жулинського, В. Шевчука, О. Мишанича, О. Шокала, М. Рябчука, І. Римарука, В. Герасим'юка, І. Малковича, П. Мідянки, навіть Є. Марчука (це далеко не всі в Україні), як також Ю. Тамаша, М. Ковача, С. Сакача, Я. Рамача, М. Мушинки, О. Рудловчак, І. Яцканина, М. Баботи, В. Шандора, о. Севастіяна Сабола (Зореслава), В. Маркуся та ін. (в ближньому й дуже далекому зарубіжжі). За окремі з них ще в 1996 році нас було обіцяно «стерти в порошок» високими посадовцями з облдержадміністрації.

Не секрет, що при відсутності фінансової підтримки з боку матірної установи, тобто – Ко­мітету інформаційної політики, а тим більше від місцевих державних структур – звідкись це все мусило братися. Засноване мною у 1993 році видавництво «Ґражда» на момент мого при­значення директором видавництва «Карпати» було добре знане в Міністерстві преси та ін­формації першими в Україні виданнями тому «Творів» о. монс. А. Волошина, «Споминів» В. Шан­дора (т. 1), «Березького комітату» Т. Легоцького (на замовлення Міністерства культури Угор­щини), «Фараметликами» П. Мідянки, науково-мистецьким часописом «Екзиль» та педагогіч­ним – «Бджілка» тощо. За роки директорства в «Карпатах» відповідно чимало проектів реа­лізовувалося з участю «Ґражди». І ця участь переважно була визначальною. Скажімо, при­урочене п'ятій річниці проголошення незалежності України видання «Карпатами» та «Ґраж­дою» роману У. Самчука «Гори говорять!» здійснювалося на фоні кількатисячної картотеки на рахунку державного видавництва. При тому, що «Карпати» брали формальну участь у здійсненні цього проекту (видання було підготовлене «Ґраждою» ще до мого призначення на посаду в «Карпати»), тираж було розділено у майже рівній пропорції, а в реалізацію поступа­ла насамперед «Карпатська» частка. І з боку «Ґражди» ніколи не висувалося жодних претен­зій, оскільки я свідомо використовував ресурси власного приватного підприємства для подо­лання досить таки серйозних проблем державного видавництва. Це, думаю, без особливих труднощів прослідковується упродовж усіх згаданих років і у випадках підготовки ви­давничих проектів (упродовж року комп'ютерна техніка «Ґражди» працювала на «Карпати» з  тим, щоб заробити кошти на створення комп'ютерної бази видавництва), і при розрахунках та погашенні боргів поліграфпідприємствам тощо (їх було чималенько).

Під кінець 1998 року «Карпати» постали перед загрозою дуже надовго бути заблоковани­ми. Борг перед місцевим «Укртелекомом» за послуги телефонного зв'язку, перебраний мною від попередника, складав суму понад 12 тис. грн., а вишукати кошти на його погашення не було ніякої можливості. Спроба виокремити з усього боргу суму за переговори з Москвою та Будапештом (це давало б нам підставу для судового позову до комерційної структури, яка в 1994-5 рр. користувалася телефоном «Карпат» без юридичного оформлення оренди чи под.) не мала успіху. У разі розгляду справи в арбітражному суді видавництво наперед було при­речене. Ситуацію порятувало те, що мені вдалося переконати керівництво «Укртелекому» в тому, що набагато вигідніше для них замовити «Карпатам» на цю суму виготовлення бланко­вої продукції. Було погоджено ціни (значно нижчі, ніж у найдешевшому поліграфпідприємстві ближчих околиць), терміни, укладено угоду. «Ґражда» на своїй техніці оперативного дру­ку виконала і навіть перевиконала увесь обсяг робіт, передала продукцію «Карпатам», які до­стойно розрахувалися з «Укртелекомом» за борговими зобов'язаннями. «Ґражда» ж вистави­ла «Карпатам» рахунок менший ніж упівціни, а термін розрахунку визначила кінцем березня (все-таки були якісь сподівання, що «Карпати» дочекаються бодай якогось фінансування ви­давничих програм. Чого, на жаль, так і не сталося...).

Перед тим, як скласти повноваження, я разом з колективом видавництва досить ретельно готувався до передачі справ. Неважко було передбачити, що вимоги до нас будуть особливі.

Оскільки за «Карпатами» залишався борг перед «Ґраждою» за виготовлення згаданої бланкової продукції, адміністрацією видавництва було прийнято рішення не залишати вирішення цієї проблеми для наступника. Частково «Карпати» розрахувалися літературою. На суму боргу, що залишалася, а саме 4949,72 грн., «Ґражда» перебрала від «Карпат» ком­п'ютерну техніку. Зауважу лише те, що балансова вартість цієї техніки була значно нижчою від суми боргу, тому було вирішено її не враховувати, а оформити повне погашення боргу. Не враховувалося й те, що на одному з комп'ютерів коштом «Ґражди» було замінено т. зв. «він­честер» та докуплено пам'яті. Я особисто вважав і вважаю, що для видавництва «Карпати» такий механізм розрахунку був оптимальним, вигідним у фінансово-господарському плані. Якби йшлося про розрахунок «живими» грішми та ще з нарахуванням мінімальної пені за просрочку розрахунку, що передбачено чинним законодавством України, то набігає сума по­над 12 тис. грн. Ясна річ, що про такий варіант тоді навіть мови не велося. Для нас важливим було розійтися достойно.

Є ще один суттєвий момент. При здійсненні розрахунку між «Карпатами» і «Ґраждою» ак­тивами державного видавництва ми керувалися правовими нормами, зафіксованими зокрема в Законі України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16.07.99 р. № 996-ХІУ. Цей закон вступив у силу з 01.01.2000 р. Маємо в ньому й тлумачення активів (на відміну від старого) як таких, що приносять підприємству економічну вигоду; економічна ви­года не означає отримання прибутку і може бути отримана в результаті використання акти­вів для погашення кредиторської заборгованості, як це і сталося у нашому випадку.

Уже згаданою перевіркою діяльності видавництва «Карпати» КРУ в Закарпатській області в січні цього року було виявлено два «порушення». Звинувачення у другому, а саме – в спи­санні морально застарілої і т. п. літератури та її утилізації у вигляді макулатури, – після ближчого вивчення міською прокуратурою відпало.

Тим часом, 7 березня ц. р. прокуратурою м. Ужгорода проти мене порушено кримінальну справу за ознаками ст. 165 п. II КК України. Йдеться про зловживання службовим станови­щем у випадку розрахунку за борговими зобов'язаннями комп'ютерною технікою. В акті КРУ це тлумачиться як «незаконне відчуження основних засобів». Законність полягає в тому, що я мусив просити дозволу Державного Комітету інформаційної політики.

Вище я згадував правові підстави свого кроку, вважаю їх цілком достатніми і не єдиними, що підтверджують його доцільність і правомірність.

Власне, серйозно мене турбує дещо інше. Незважаючи на відсутність рішення суду (а я сподіваюсь, що й до самого суду не дійде), яке підтверджувало б мою злочинну діяльність, про неї вже кілька місяців ведуться публічні (і офіційні) розмови як представниками облдерж­адміністрації, так і новим керівництвом видавництва «Карпати» (волію мовчати про прилюдні погрози розправи наді мною слідчим прокуратури). Те, що нинішній директор «Карпат» до­зволяє собі на людях ділитися сподіваннями в найближчому часі «скрутити Ребрикові шию», оскільки має для цього достатньо «ричагів», ще по-людськи можна зрозуміти. Та коли він офіційно пише: «7 березня п. р. проти колишнього директора Державного видавництва «Кар­пати» прокуратурою міста Ужгорода порушено кримінальну справу за ознаками ст. 165 п. II КК України по обвинуваченню в протиправних діях, що привели до матеріальних збитків згаданому підприємству, розмір яких буде встановлено розслідуванням і нами буде пред'яв­лено до Ребрика І. М. відповідний позов...», – це особисто мене починає вже турбувати.

Я не маю з чим ховатися і вірю що «правда побідить». Але ж чомусь вона не хоче утвер­джуватися саме сьогодні. Чесно кажучи, якою привабливою не була б перспектива бути зго­дом «реабілітованим історією», – це мало тішить на десятому році незалежності.

Суть мого звернення до Вас, Іване Федоровичу, містить кілька тез. Ситуація з книговидан­ням в Україні є надто складною, і на її фоні мої проблеми можливо й нормальні. Та, вважаю, коли постала була ситуація зі зміною керівництва в «Карпатах» варто було відрядити в Уж­город відповідних працівників Комітету. Підписаний С. Павлюком лист про доцільність пере­вірки використання бюджетних коштів контрольно-ревізійними органами є для мене в новому часі найдивнішим, бо, не виділивши упродовж понад трьох років ні цента, що малося на увазі перевіряти? (Я залишаюся в глибокому переконанні, що ініціатором цього листа були наші місцеві чинники.) Окрім того, «Карпатські» справи добре знані (з передісторією) кваліфікова­ними працівниками КРУ Держкомітету. Кому, як не їм варто було зблизька глянути, що змі­нилося чи що натворилося, і в разі потреби покарати «за всією строгістю...».

Не звик кривити душею, то ж скажу, як є: і щодо себе особисто, і щодо людей, які вірили мені й самовіддано працювали усі ці роки з єдиним сподіванням, що таки вдасться нам вирватися з обсілості злиднями, терпеливо очікуючи, що колись зміниться ставлення до нас, адже мусить настати усвідомлення важливості того, що ми робимо, – отже, і щодо себе, і щодо невеликого, але високопрофесійного і дружнього колективу видавництва «Карпати» я сподівався від Комітету інформаційної політики України дещо більшого, як лише скромної телефонічної подяки п. Павлюка, якому все-таки ми також щиро вдячні, бо цілком могло й цього не бути.

Що ж до мого криміналу, то Вас особисто прошу лише про те, аби Комітет в міру можли­вості проконтролював (мабуть, краще буде – простежив) подальший розвиток справи. Таким чином і я відчував би хоч якесь плече.

Мені й нині не байдужа подальша доля «Карпат». І не лише тому, що віддав їм чимало. З мого боку вівся пошук шляхів і форм трансформації, бо в такому варіанті вони навряд чи довго ще протримаються. Думаю, що в разі збереження за «Карпатами» державного статусу залишається ненайгіршою пропонована мною зміна видавництва в інституцію з чітко визна­ченою специфікою – презентація України в суміжніх державах.

Та маю вдосталь і власного клопоту з «Ґраждою». За останні роки вона надто виснажила­ся, а цей рік ювілейний для Івана Колоса (Кошана), о. Юрія Станинця, Ірини Невицької..., і мусимо здійснити видання їхньої прози й поезії, перші в Україні за весь повоєнний період, хоча й не знайдете їх в жодній державній видавничій програмі. Навіть у програмі видавницт­ва «Карпати».

Як кажуть, на цьому слові – бувайте здорові.

З правдивою пошаною

15 червня 2013р.

Теги:

Коментарі


Іван Ребрик
Публікації:
Найпотужніше в українському світі слово на вшанування Володимира Гнатюка
Зарваниця. Пам’ять єдиної неподіленої Церкви першого тисячоліття
Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки. XIV. Володимир Гнатюк
/ 1Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки.XIII
Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки. ХІІ
Україна вітає Миколу Мушинку
Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки. ХІ
Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки. X. Сторіччя Українського Вільного Університету
Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки. IX. Іван Іванець
Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки. VIII. Іван Панькевич
/ 6Возз’єднати...
/ 2Інакші. Дмитро Федака
Звернення учасників Революції Гідності
/ 2Володимир Задорожний: Василь Кукольник
Відкрита енциклопедія Миколи Мушинки. VII. Зореслав
/ 1Дві непроминальні дати нашої історії: Йоанникій Базилович та Михайло Лучкай
/ 5Світ прийшов до Курова
/ 1Чергове число "Екзилю"
/ 1Отчий поріг Миколи Мушинки
/ 3Володимир Кришеник: Гальмівні сліди на перегонах ліквідаторів України
Чверть століття "Ґражди"
/ 9Війна і Мир на сторінках "Новин Закарпаття"
Аркадій Шиншинов і його зелене чудовисько
/ 3Літературна сенсація
/ 3Відкрита енциклопедія Миколи Мушинки. VI. Федір Ґоч
» Всі записи