Голограми Чічки, Річки і Марічки,

«Добре мала пише», – думав я, вперше слухаючи в перший день весни вірші теленовинарки Марічки Черничко в кафе «Бюрґер» на умовній презентації мого портрету «Фединишинець зодіакальний» роботи мого ляпшого  друга Віктора Миговича. Якщо відверто, то  спочатку слухав я  одним вухом, бо ми з професором Сергієм Федакою щось тихо переливали з пустого в порожнє. Правда, мені здавалося, що тихо, натомість Віктор Мигович так на мене глянув, що я аж напудився і замовк. «Нітуя собі: їй-Богу, оригінальні метафори, свіжі рими! І як усе природно тече!» – уже так через хвилину-дві думав я, слухаючи Марічку уважно. До речі, приємні порухи народжувалися в серці при спогляданні чарівної новинкарки Яни Мийсарош, яка фоткала тусовку. Далі читав свій шедевр «Поету краще не женитись» і мініатюри зі збірки «Пірсинг» Василь Кузан.  Наразі радісно відкрию один секрет. Як лише завбачу цього високого симпатичного чоловіка, то моментально пливе на гадку, що він узрів сись світ 25 лютого, тобто тоді, коли й жінка моєї мрії, тобто тоді, коли й Леся Українка. І така асоціація виникає вже роками. До речі, зазвідайте у Василя, він це підтвердить свіжим 28-лютневим фактом. Це сталося в крайовій універсальній бібліотеці при виході з відділу краєзнавчої літератури після милого й душевного фуршетика в нагоді 50-ліття довжанця.  

Вдруге я слухав Марічку (Господи, як це  мило звучить – Марічка, нагадуючи шедевральну пісню  Степана Сабадаша й Михайла Ткача «В’ється, наче змійка, неспокійна річка») там же, у «Бюрґері». 9 березня. До того ж дівчина була ведучою  мистецько-літературного вечора. «А вона народилася 28 серпня», – ну гейби мимоволі крутилося в мене в копоні. Так, тоді я вже знав із біографії Марічки оцю знакову й величку дрібничку, яка гріла і гріє мою душу. І ця дрібничка теж підштовхнула мене  по суті спонтанно приурочити свій виступ до 199-ої річниці Тараса Шевченка. 9 березня, 199-й деньчик, а Григорович мене колись дуже надихав – ось і це витало в моїй світлій, як зірка, голові за кілька хвилин до того, як Марічка покликала мене читати батькові вірші. Я вибрав одні з найулюбленіших – «Моя Венера», «А я до тебе» й «Ви, жінки, прекрасні формалістки». І знову-таки знакова дрібничка: мені просто свербіло послатися на Валентина Кузана, котрий переді мною читав свої і… батькові чи то шедеври, чи то шедеврики:)…

А нещодавно Марічка читала свої вірші в пабі «Еґан». Вона їх читала до болю зворушливо, може, й навіть так, ніби завтра, не дай Боже, вже не буде. З надривом у голосі. «А завтра може не настати», - оці слова дівчини врізалися мені в пам’ять. Саме  врізалися, бо її виступ був присвячений батькові Василю, який місяць із гаком тому неждано ступив за межу.  І що для мене було цікаво: на цій молодіжній справді адреналінній музично-літературній тусовці я вкотре слухав вірші… Василя й Валентина Кузанів. «Невже мене жде якесь диво?!» – запитував я себе. Виявилося, так. Але про це диво я напишу пізніше.

Знаю, що чічка Марічка мріє видати поетичну збірку, але з різних причин її з’ява сколихне літпроцес Зоряного Краю перегодя. «Слухай, Марічко, навіщо губити час?! Не зроби ту саму помилку, що колись я. Все в житті треба робити вчасно – виходити заміж, народжувати й дебютувати як поетка. Якщо маєш дяку, то я був би дуже радий представити тебе в своєму блозі. Твоя поезія для мене – як ковток води з криниці», – це запрошення не було спонтанним. І бурхлива річка Марічка погодилася. Причому без вагань! «Сонце, напиши, будь ласка, мені якісь і автобіографічні штрихи: я їх вплету в так звану передмову», –  одразу гейби нахабнію. І що? Марічка мені так написала, що я гейби боявся щось там правити. Ось що мені ця польова чічка написала:

– Зранку. О 9-й ранку, коли вся православна община святкувала Успіння Пресвятої Богородиці, на світ з’явилася іще одна Марія. Малесенька і непомітна Марія, якій Божа Матір подарувала не тільки ім’я, але й бажання творити. Творити нову реальність, новий світ, нові думки в головах людей. Бути творцем чогось – мета й натхнення Марічки. Недарма в дитинстві, коли в будинках Ужгорода комунальні служби вимикали світло, маленька бешкетниця перетворювалася на драматурга. При свічках та лампадках творилася містерія. Ведмедики та зайчики перетворювалися в акторів, котрі майстерно виконували усі ролі, диктовані Марічкою. Збиралася вся родина, аби дивитися ці міні-вистави. Зі своїх ранніх творінь Марічка пам’ятає тільки одне – драму «Чорна хмара». Це трагічна історія про те, що з лісу на іграшкове суспільство сунула гроза, якої не уникнути ніяк. І про те, що навіть серед найгустіших життєвих хмар таки з’являється осяяний сонцем сміх…

Родове дерево Марічки складалося із представників науки та культури. Серед предків були лікарі, вчителі, музиканти. Покійний батько Василь Федорович завжди з усмішкою говорив, що він ― інтелігент у третьому поколінні. Мама – Лариса Василівна – особливо любила нагадувати йому про цю генетичну особливість у часи їх жвавих буденних дискусій. Тож Марічка інтелігент уже в четвертому поколінні!..

Зважаючи на те, що батьки дівчини – музиканти, юна поетеса грає на фортепіано. Інколи саме чорно-білий друг стає найкращим співрозмовником. Він завжди утихомирить бурхливі виплески емоцій і подарує натхнення для поетичної творчости. Як Леся Українка присвячувала рядки своєму фортепіано, так і юна ужгородська поетеса інколи згадує дерев’яного брюнета у власних віршованих починаннях.

Нині поетичним взірцем для Марічки залишається Ліна Костенко, чия лірика завжди вражає свіжістю та глибиною. Хоча перші твори, котрі записала Марічка, народилися під впливом Бога української літератури Тараса Шевченка. Саме «Кобзар», який читала при підготовці до уроків, надихнув написати чи не першу інтимну поезію.

Коли Марічка пише, то чується щасливою. Відчуває, що не просто так живе. Адже знає: час – обмежений ресурс. Ба більше: писати вірші стає необхідністю, одкровенням. Коли світ обертається всередині, коли народжується енергія. Можливо, тому під час навчання в УжНУ вже почала працювати. Наразі творить реальність зі студією «Експеримент» на телеканалі Тиса-1. Відкрити для когось творчість – це відкрити себе для себе ж. Подивитися збоку, перебороти страх, знайти відгук. Еротична поезія завжди надтерпка, концентрована, але водночас така ніжна. Нею особливо важко ділитися із загалом, але тоді поет стає НАДщирим! Марічка – не просто ім’я. Це назва її сутности, її нестримного, трохи маніакального характеру, її щирого теплого голосу у віршах.

Молодість плекає кохання і пристрасть. Тому більшість творів саме про це  палке поєднання. А інші твори ― про мою свідомість чи … підсвідомість. Вони перегукуються та дискутують між собою, виплескуючи діалоги на папір. А ще Марічку заспокоює, зігріває, дає натхнення, гармонію, переплетену із божевіллям, глінтвейн. Ось така вона – Марічка.

Дякую за увагу!) Завжди рада, коли серед ночі Михайло Федіні читає Маріччину оду самій собі.) З мене кавель і великий шматок торту.) Отакого! Тільки з написом «Поезія».

Додам від себе: мені нічого додати! А від віршів, як і від самої Марічки, гарантую, що ви зависнете в повітрі…  

 

*****

Ти – безмежна космосу яма –

Пилососиш мої голограми.

Розстібнувши душевний скафандр,

Я оголена лину у мандри.

Ми – окрема простора планета,

Мов сукупність зіркових портретів.

Метеорів ми дощ в атмосферу,

Що порушив столітню систему.

 Планетарно-інтимне торнадо

Розтрощило логічні блокади. 

Ми – циклон в соціальній погоді,

Світлих крапель магічні істоти.

Ми оазис в пустельній розрусі,

Цілий світ, перероджений в русі,

Цілий світ, новостворений простір,

Плоть жива, що відновлює кості,

Вища єдність найменших молекул,

Ніжний дощ у сахарівську спеку.

Ми глобально-швидке потепління,

Ми річок океанське сплетіння,

Ми оживлені радістю води,

Ми небачений поштовх свободи.

І у єдності ми повноцінні,

А не випиті сірістю тіні.

25.03.13

 

*****

Життя від народження криків ―

Нещастя і радості диптих,

Щоденні вибоїни в пульсі ―

Це смак неповторних емульсій,

Це суміш прориву і втоми,

Де горе ― це тільки судома,

Зламавши меча у двобої

Залишимо тіло в покої.

І вічність по декілька кроків

Людей переробить в пророків.

23.03.2013

*****

Я хочу у спільну втечу.

Я вирішила сьогодні

Свій ранок, обід і вечір

Ковтати з твоєї безодні.

 

Щоб космос налив нам меду

Без терміну давності й плину.

Твій запах ― це хвіст комети,

Який я у себе поглину.

 

Я хочу твоєю стати.

Без сумніву, розрахунку.

Віднині ― найкраща дата,

Щоб стати навіки трунком.

23.03.2013

 

*****

Сикстинською бути для тебе капелою

Шедевром вічного чистого простору.

Сонце-забутою, сонце-воскреслою,

Храмом енергії, космосу доступом.

 

У ренесансі твоєї творчості

Хочу вміститися найкращим витвором,

І щоб пристрасні пензля почесті

Реставрували втомою витерте.

 

Глибинні відстані твого подиху

Один не може вмістити портрет.

Ти оживляєш барвистим поглядом

Кожен прохожо-чужий силует.

 

Бажаю стати твоєю скульптурою,

Бо ти малюєш вихором істини.

Даєш життя гарячо-пурпурове.

Вкриваєш шкіру карими іскрами.

 

Відтінки, дані тобі від ангелів,

Зроби для тіла мого ти внеском.

Розписуй душу, мов Мікеланджело.

Створи у серці нетлінні фрески.

04.03.2013

 

*****

Розфарбувавши десятки крил,

Летиш в обійми впевнено й гордо.

Роздувши сотні палких вітрил,

Моїм недовго заграєш штормом.

 

Героєм ставши палких історій,

Щоразу іншу ламав ти кригу.

Новели дихань і непокори,

Тепер запишеш мені у книгу.

 

Зіграю Всесвітом, днями, тижнями,

Де ти для мене постанеш Богом.

Ми будем щирими, будем стиглими,

Кохатись свіжістю так казково.

 

Обов’язково! Обов’язково!

Обов’язково мене скори.

Не стану першою. Що такого,

Коли нас крутить спіраль весни?

02.03.13

 

*****

Погляди, втиснуті в решето,

Фарш, переперчений цвяхами:

Вправною формою брешемо,

Пишними криємось лахами.

 

Погляди, стерті за призмами,

Ллються п’янкими рідинами.

Брехні, живі евфемізмами,

Сиплем, мов зерна між глиною.

 

Фрази, що прагнуть до істини,

Сміло ховаємо заживо.

Серце щоб грало не іскрами,

Давим, обмотуєм зашморгом.

 

Круто щоб їхати рейками,

Відстань заллємо мазутом,

Рот замаскуєм наклейкою,

Думку – суспільним брудом.

 

Кавою, віскі, цигаркою

В еґо приховуєм фобії.

Ставши черговою ланкою

В соціум-звичній пародії.

 

*****

Ти спрага, створена із води,

Ти безсоромний вечір втіхи,

Ти – генетичний код весни,

Від сну й зими найкращі ліки.

 

Летючих митей консервант,

Життя міцного свіжий солод,

Безмежний і хмільний талант,

Що будить в жінці вічний голод.

 

Ти – спогад, посланий до завтра,

Ти – кольоровий концентрат,

Ти – недозований дозатор

Моїх невинних, смілих втрат.

 

Ти – загартоване натхнення,

Яке заморить до кісток.

Ти – вождь нескореного плем’я

І ласих поглядів ковток.

 

Ти – схованих бажань ловець,

Які вже тиснуть соком двері,

В очах, губах моїх – митець,

Що креслить здобич у печері.

 

Первинним вистрілом на фронті,

Де я поляжу, мов солдат,

Твій запах стане, наче морфій,

Твій погляд – сонцем поміж ґрат.

 

Від думки застигають фрази,

І очі тануть в піднебесній.

Ти – сонце, створене екстазом,

І непохитний серця месник.

 

Енергії мої, метаморфози,

Із гострим штрихом олівця.

Ти перепишеш щастя дози

І маску скинеш із лиця.                                                                 

02.03.13

 

*****

Завалена екстазом до останку,

У пір’ї засинає куртизанка.

Закрила очі. Ллються геть чесноти,

Горить душа. Із присмаком мокроти.

 

Лежить одна, встромивши руки в землю.

Згрібає залишки вчорашнього вина.

Життя для неї ― це уже не зебра,

Суцільна ненастроєна струна.

 

Крокують мимо фраєрські картузи,

Носки чобіт прискорено проходять.

Спокуси погляди для неї стали тузом,

Який сховався у хмільній колоді.

 

Вона ж бо знає: рано або пізно

Торкнеться кожен другий карт гірких.

Вона приляже на дешеве крісло,

Даруючи печаль шалених втіх.

 

***

На папері лягають тіні,

Безпорадно стікає віск.

Ти чаруєш, мов маг Гудіні,

Кров’яний підіймаєш тиск.

 

У кімнаті густіє стукіт,

Мов у теплому молоці.

Я відлуння шалених трюків

Поцілунком тримаю в руці.

 

Назавжди в часових барикадах

Архівую магічні хвилі.

Місяць в білому шоколаді,

І любовні сліди на тілі.

 

Концентрований щастям кисень

Заморозить нас, мов фреон.

Теплі губи зі смаком вишень

Заколишуть у спілий сон.

 

Уві сні по нічних тунелях

Йдем за руку, мов дітлахи.

І цілуємося на стелі,

Пробираємось на дахи.

 

Там із Карлсоном в покривалі

Налякаємо власний страх.

В небеса попрямуєм далі,

Покидаючи темний дах.

 

Ти на місячній каруселі

Розгойдаєш мене саму.

І ось там, на небесній скелі,

Я навіки в тобі потону.

 

*****

Є люди – фальшиві монети.

Їх відблиск  – пусте мерехтіння.

Є люди – моральні аскети,

Душа їх – це втомлені тіні.

Є люди – подій мілкий берег

Їх час каламутить без суму.

Є серце, де стукає шерех,

Є думка, що тліє, мов гума.

Є люди, мов постріли втіхи,

Їх час – це пропита макітра.

Є душі – манірності вихор,

Язик в них – брехлива палітра.

Є ж промені, вектори долі,

Що линуть без відчаю трюків.

Їх шлях – синяки і мозолі,

І часом пожовані руки.

Ці люди – нескорені коні,

Що гордо крокують по схилах.

І сніг, що сховався за скроні,

Їх щирість забрати не в силах.

Мій батько ж – енергії птаха,

Творець найтепліших матерій.

Хорист під розхмареним дахом,

Із волею лева між прерій.

Сьогодні вже в іншому вимірі

Він басом напоює ангелів.

Співає по нотах невидимих

Небесному Батькові арії.

16.03.13

 

*****

Шершаві, натомлені пальці

Торкались ніжніше за ріки.

Коли обіймав мене в танці,

Чи гладив дитячі повіки.

Коли проводжав на роботу,

Коли набирав мені воду.

Коли подавав каву доні,

І лагідно гладив долоні.

А зараз би витер всі сльози,

Що ллються в останній дорозі.

І знов би сказав, що родина ―

Це те, що любив найсильніше.

І навіть в найгіршу годину

Не хтів би покинути нішу.

І знов би сказав, що для сина

Віддав би усі свої сили.

Для «мами» ― своєї дружини

Порвав би у лиха всі жили.

Для мене, його Марусини,

Робив він усе, що просила.

Сушив колись біле волосся,

І феном грів пальчики босі.

Привозив забуті папери,

Замки відкривав у всі двері.

Про влучних подій карнавали

Мені говорив крізь обійми:

«Здаватись не маєш ти права,

Крокуй тільки впевнено й вільно».

Віднині він поруч навіки,

Хоч міцно закриті повіки.

І миті ― відточені грані,

Тепер у небесній пошані.

Месія відриє ворота

У вічну спокійну общину.

Від Бога отримавши квоту,

Мій батько нарешті спочине.

16.03.13

 

*****

Я полярний внутрішній світ.

Я не світ, а логічна пародія.

Я первинний для тебе магніт,

А для себе  – музична рапсодія.

 

Тихий смуток – з народних мотивів.

Присмак попелу – із модерну.

Недописане Богом чтиво.

Нерозв’язаний спазм у нервах.

 

Я пропита енергія страху,

Я колюча любові істерія.

Я повітря, описане Бахом,

І в «металі» перегране стерео.

 

Я неспокій. Пропалені отвори.

Волоцюга на вулиці істини.

Голос радості, змішаний з докором

І у горлі зізнання вистріли.

 

Жартівливо-ридальна шарада.

Я психічний діагноз мозку.

Я у серці смак шоколаду,

А по шкірі ― краплини воску.

 

Я шрамоване небо хмарами,

Я у серці стрункі обеліски,

Я енергія між примарами,

І бажання твого колиска.

 

Ейфорією від неспокою,

Нержавіючих слова цвяхів

Ти допишеш мою рапсодію

Одним подихом. Одним махом.

.

*****

Зранку сама я зустріну тишу.

І аромат, подарований вчора.

Квіти, цілунки, що ти залишив,

Стануть захованим серця двором.

 

Там проростуть запашні гіацинти,

Раз удихнеш – і ти уже в трансі.

Будемо там акробатами з цирку,

Сміло гойдатись на сонячнім ланці.

 

Там ми посадимо три насінини,

Ніжність. Спонтанність. І таємницю.

Гейзером кинуть вони до вершини,

Бризнуть екстрактом радості в лиця.

 

В небі твоєму я стану колібрі,

Крильцями райдуги гратиму хвацько,

Ти ще не знав такого калібру,

Аби стріляв і влучно, й зненацька.

 

Я розкидаю усі твої речі,

Стану потужним творчим хаосом.

Далі розтану цілунком на плечах,

І не залишу тебе із носом.

 

Буду гарячим, зоряним спомином,

Не табуйованим жодними догмами.

Буду весною, просякнуту літом,

Вписану в книгу прадавнім санксритом.

 

З часом наш двір проросте полум’яно

Вирвемо з нього минулого рани.

Душу сп’янить, мов вино з Токаю.

Лагідне, щире, солодке «кохаю».

 

*****

Інколи варто подихати тишею,

Просто дивитися в ніжність стіни,

Линути світлом лампи на вішалці,

Слухати пісню секунди-стріли.

 

Вперше побачити небо Ван Гога

В звичній картині білої стелі.

Перемотати стежки й дороги,

Ніби у заході сонця пастельнім.

 

Щось надзвичайне і неможливе!

Те, що ніколи ніхто не прийме,

Те, що суспільство не зрозуміє,

Але й водночас ― не відбере.

 

Спокоєм всипати впертий вогонь,

Пристрасть затвердити вічністю скелі.

Пульсом прозріння, чутним між скронь,

Свіжим дощем, а не вітром пустельним.

 

В цьому є щастя ― в кожній хвилині.

В опіках, в холоді; в сні, в наяву.

Дякую долі за справжню вакцину ―

Те божевілля, яким я живу.

 

*****

В изумлении жизнь ― прикована к стулу.

Пробегает у ног незаметная мышь.

Ты к виску моему приставляешь холодное дуло,

Улыбаешься сладко и грозно молчишь.

 

Словно пыль на глаза, насыпаешь минуты.

Мышь нашла под столом недоеденный сыр.

Ты подходишь ко мне, смотришь внутрь.

Прогрызаешь спокойно всю душу до дыр.

 

Голодна сидит жизнь и совсем одинока.

Даже мышь убежала к своим кругам.

Там глумится, жевать черный чай с бергамотом

И всему доверять по чужим лишь словам.

 

Горько стало рукам от тугих резинок.

И зачем я свободу свою отдала?

И не петь больше мне, не плясать лезгинок,

Хоть плясок я этих и знать не могла.

 

Но печаль обвивает мне шею в шутку,

Ведь курок отвернулся и ты исчез.

А я крикнуть хотела от боли жуткой,

И в груди что б отныне бился протез.

 

Я хотела бежать от тебя к истокам,

А пришлось прошептать лишь себе ответ.

Не нажать на курок ― это так жестоко,

Так жестоко оставить мне сотни лет.

 

*****

Він пішов із життя в зеніті,

Поміняв світові орбіти.

Не страждавши від мук хвороби,

Пам’ять світлу лишив, без злоби.

День як день, як звичайна днина.

Йшов до завтра, у перспективу.

Зранку випив гарячу каву,

Книжних істин одяг оправу.

І курив ще свою цигарку…

Нині ж пам’яті став прошарком.

Серед спішки ще втілив звичку

Цілувати прощанням личко.

Так востаннє я бачила очі.

Очі тата. Живі. Пророчі.    

Його голос – тепер цитата.

Незагоєна свіжа втрата.

А невтілені вчасно миті

Протікають крізь часу сито.

Він навчив цінувати слово.

Не здаватись. Життя – це змога.

І останній урок від тата:

Завтра може не настати.     

 

*****

На чорнім від горя шовку,

На холоді вічного сховку,

На чорно-гіркій могилі —

Сніжинки яскраво-білі.

 

Виразні, чіткі кристали

Не танули на поставі.

Лягали холодним смутком,

Землі перемерзлої жмутком.

 

На чорно-пекучому фоні

Лежали його долоні.

І чорної тиші спокій

Забрав недожитість років.

 

Минуле стікає по щоках,

У вухах – відлуння кроків.

Де чорна стріла циферблату

Спинилась на цифрі «фатум».

 

У чорному одязі люди

Додому взяли застуду.

А в мами на чорних косах

Сивіє любові доза.

 

Бо постать гірка розлуки

Подала кістляву руку.

На чорній горі останній.

Біліють вже штучні троянди.

Ось такий торт пообіцяла мені спекти Марічка - лише з написом "Поезія".

Марічка Черничко: "... Я - повітря, описане Бахом..."

Одного зоряного вечора поезія Марічки  засоціювалася в мене з картиною Віктора Миговича "Стихія".

Вона - як сонце, створене екстазом...

Теги: Марічка Черничко, Ліна Костенко, Василь і Валентин Кузани, Яна Мийсарош, Михайло Мейсарош

11 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати