САСОВО – 39

Рівно 74 роки тому 15 березня припадало на середу 1939 року. На ранок того дня мій нянько Іван домовились з вуйком Ферчом удосвіта везти форгу до Севлюша в олуйницю, докі не буде глоти…

Але дуже рано, ще і не сіріло, нянько, а потім і всі ми, що спали у задній хижі, прокинулись уд того, што ги би кось ковтав у оболок. Тямлю, нянько сердито сказав, што знову Ферчо «напився, ги драниця» (а він любив упити і часто робив це, не дарма наш район зветься Виноградівський…) і прийшов ня будити, оби йти в улуйницю… Виявилось, що нянько помилився, бо вто не Ферчо ковтав у оболок, а вто стріляли мадяре у бік нашого села –і из машінґверу і из карабинів…                                                                                       

З осені 1938 року наше село Сасово стало прикордонним, бо в цей час сусіднє селище Чорний Арду (зараз Чорнотисово) вже було зайнято мадярами, і між нашими селами була границя – поперек вулиці в кінці нашого села поставили два вози задніми колесами один до одного і зв’язали їх ланцом. У передній хижі Френка, в останній хаті села перед границьов, розмістились чеські фінанси (щось схоже на прикордонників-митників), які охороняли границю. Правда, коли не було у нашому бовті ийлестиву або бровзи (дріжджі та харчова сода), мамка казала мені «Микуло, бери яйиць і йди до Ардова і купи там...».  І я йшов через границю, коло возів, до Мадярщини за ийлестивом… і фінанси мене не кивали…

І так було до цієї середи, 15 березня 1939 року. Рання стрілянина скоро скінчилась, а потім знову началась і знову перестала… Нянько  указав нам не никати у оболоки і не виходити з хижі, бо там стрілявут. Але скоро зовсім перестали стріляти, уже розвиднілось, а по вулиці часто начали  їздити машини то в один кінець села (до Фернка, до фінансів), то в другий. Скоро на вулиці появились і чеські (нянько так сказав) панцировтови. Потім десь об 11-12-й  у селі стало тихо – ні машин, ні машінґверів не чути. Люди по одному виходять на вулицю, говорять між собою про війну, про мадяр, про чехів… я дістав уд нянька по потилиці, бо вибіг на вулицю… Аж тут з «мадярського» кінця села, з боку Френка (його прізвище Гавий, самий високий чоловік був у селі) чути з початку тихо, поті все гучніше ніби крики-співи, окремі вистрілили і бачимо, що в село йде много людей, підходять ближче і до нашого двору, на вулицю виходять все більше людей і ми, діти, нянько вже не б’є мене і нікого по потилиці, всі никавуть на тих, що йдуть… А це самі різні люди, в основному молоді, в цівільному одязі «хто во что гаразд», з автоматами, гвинтівками, карабінами, щось кричать по-мадярьськи (я тоді не розумів угорської), а наш люд у відповіть їм -  «иййєн о модьорорсаґ». Над воротами появились білі верети на рудинах, шум-гам, крики, стрілянина у воздух…Виявилось, що ця передова колона – це «сободчопотоші», терурішти, як наші називали їх (ми тоді не знали слова «терорист»), а це були ополченці, добровольці, багато з них – діти і родичі тих мадярів, які за Австроугорщини мали тут майно, мєтки…) Вони добровільно йшли «звільняти фёлвідийк», верховинні території…                                  

За соботчопотошами з’явилась колона регулярних військ на велосипедах, у кожного солдата на велосипеді на рамі і стволом на кермі був закріплений карабін… За велосипедистами рухались пішаки в колоні і з карабінами-ґвинтівками на плечах, з ранйцями за спиною… Далі, на певній відстані рухались вантажівки з солдатами на борту і за кожною вантажівкою позаду на двох колесах був причеплений невеликий «адьов»…  Завершувалась ця довжелезна різноманітна і різнобарвна колона декількома легковими автівками, які зупинялись періодично і про щось говорили з селянами, потім надовго зупинялись біля сільської іроди і там говорили з бировом і йшли далі .

Вже потім я знав, що мадяре пішли на Тікігазу (Теково) і не повернули на деревляний міст до Севлюш, а пішли до Кіральгази (Королево), на Веряцю і на залізничний міст через Тису, що веде на Велику Копаню, на Рокосово, а там – Красноє поле.                                                                                                    

…Так до нас прийшли мадяре, які побували у нас майже до кінця 1944 року.   За цей час я встиг навчатись в угорській «елеміішколо», узнав що таке «левенте», навчився, що «Чонко Модьорорсаґ нем орсаґ, еґийс Модьорорсаґ – Менньорсаґ!». Тоді нас вчили співати різних пісень, хоча ми і не розуміли слів, наприклад – «Беннем вон о модьор вийр, горцолоґ о гозамийрт, нем озийрт, чок озийрт, де сийп Модьорорсаґийрт…». І т.п. Але це вже інша тема…                                   

м. Київ, 15 бересня 2013 р.                                                             

P.S. Сьогодні о 17-й Угорське товариство культури в Києві разом з запрошеними гостями і деякими представниками «Київських закарпатців» традиційно в день «Марціуш-15» покладають квіти до пам’ятного знака  на честь проходження мадярів через Київську Русь в Угорсьому урочищі на Аскольдовій могилі. На цій акції завжди присутній священник-реформат з Берегова, відбувається молебен і співають гімн «Іштен алд меґ о Модьорт…»

15 березня 2013р.

Теги: мадяри

Коментарі

Гергей 2013-03-21 / 00:16:58
Молодець,"Читач" - Іване Магею, "позашлюбний син" Миколи Бідзілі. Шкода, грамоти не навчився. Хочеш бути Президентом "Земляцтва"?! Припини підлабузництво, бо "шлюбний син" ревнує.

читач 2013-03-17 / 00:53:38
той хто не вміє нічого написати сам, то може тільки заздрити. Цікава рядки про спогади дитинства.
Микола Іванович мудра людина.
а ті хто заздрить йому подивіться на свої вчинки і згадайте про те що ви зробили щоб осталося в спогадах та історії.
Раджу покаятися скоро піст.

Гість 2013-03-16 / 20:14:55
Панови Миколі - респект за ці спогади, що написав. Згоден з паном Кришеником "в нас різні села, і якими різними виходять дитячі спогади". Але не велика різниця з розповіддю пана Миколи. Чи він написав, що його родина страшно мадярів чекала і так само завзято вітала?! Просто у Сасові найшлося пару шегньоловів-мадяронів, які кричали ейлйєн, а Липча була більш українсько-свідома - столиця ж поруч. І ще: "липчанські угорці" (сірі вози, сірі військові в плащ-палатках, втомлені й похлюплені обличчя катунів-вояків) вже, певно, були після Красного Поля, а "сасівські" - ще свіжі, на опір ніякий не сподіваються.
До ???, Русин, Йончі: учіться, фатьови, розуміти написане, бо читати уже сь-те гонні. Пан Никола никус туй-ка не уславлять мадярув, а написав, шо пак згадав, ги дітвак. Ану пошолопайте собі у копонях - чи ушитко памнятаєте з Савєцької кідь ісьте били малими пуревами? Так шо не треба туйка на пана Николу гонити, кідь самі не розумієте.
До толік: Пан Микола зовсім не робить рекламу мадяронам у Києві, а нагадує, щоб вказати, яка укровлада короткозора і про земляків перекинчиків-шегньоловів нагадати.
Не будьте, хлопці, зашореними швабодівцями, будьте широкозірними закарпатцями.
До пана Миколи, до Вашого "узнав що таке «левенте»": мама розказувала, зганяли наших хлопців, заставляли марширувати, їхніх пісень співати, хоч багато хто й не розумів що і про що. Такий собі угро-гітлерюгенд, готували на гарматне м"ясо. Таке саме оболванювання, як юниє піанєри за Савіцької. Так ось, заставляли співати маршову пісню. Хлопці співали перших слів правильно, а далі "по-нашому": Елгонгзотт о сов!, Крумпі з лупинОв. Левеш ся варив, Горті ся вдавив!
І ще згадувала: прийшли мадяри, була величезна різниця між чехами - ті були культурніші, ввічливі. А це - прийшла голота, з магазинів усе викупляли, бо у них не було там, інфляція галопувала, з харчами перебої, населення призабуло борошно, видавали-продавали кукурудзяну муку, з того й пекли, податки, у тому й харчовими продуктами просто дусили нарід - до війни чонко-Мадьорорсаг готувалась. Гірше і вбогіше виглядали руські, коли прийшли у 44-му, і то не перший ешелон, а 2-й і тилові, ті так не постачались. "Але це вже інша тема"

Йончі 2013-03-15 / 23:18:47
Щтось такого тут вуйко Микола наколотив, що ніч не розумію: добре, що прийшли мадяри у Сасово та кинули у сусідній Веряці з моста у Тису повязаних колючим дротом січовиків, вадь погано? Повіште ми вуйку Миколо, вадь Мікулаш-бачі. Гев?

Кришеник 2013-03-15 / 19:53:27
Які то є в нас різні села, і якими різними виходять дитячі спогади. Колись розповідала мені про той березень знайома, нині поважна бабуся. Зовуть її Ганна Михайлівна, родом із Липчі. Переказувала те, що зосталося з дитячої її пам’яті.
Кілька днів перед окупацією. У їхньому дворі батько (сільський голова, біров – інакше) –рубає топором великі голівки цукру, а ще під навісом – повно всяких продуктів. Заходять по черзі люди – їм роздається, що виділила влада в Хусті для допомоги бідним липчанам. Кілька днів потому входили в село угорці. Мокро, дощило, сірі вози, сірі військові в плащ-палатках, втомлені й похлюплені обличчя катунів-вояків. Ніхто в селі їх не стрічає, люди поховалися в своїх хатах. Батьки малої Анни зі скам’янілими обличчями позирають у вікно, обидва мовчать. Вона бачить, як з очей мамки течуть сльози. Та їх не витирає. Дитині страшно. Вона все зрозуміла.
Через день батька забирають жандарми. Додому вернувся побитий. Аж тут підвечір забігає до них вуйків Василь, молодий хлопчина, тільки вирвався з Красного поля. Переходили з другом вздовж берега Ріки та десь близько Ізи перестріли їх місцеві мадярони. Кинулися бити хлопців кілками, а ті проскочили завербом, змушені переплисти річку. За два тижні вуйкового Василя ховало село, помер від запалення легенів.

Русин 2013-03-15 / 16:31:21
Сяк нас Никола поздоровав з річницьов Карпатської України.Сись писатель ват з головов не дружит, ват добрий ньох має відки вітер віє.Богдайбись Николо надале по пивницях лиш довжникі писав, та некрологи за псами.

толік 2013-03-15 / 15:30:33
за уралом най співають цигани свій гімн. а бідзіля похоже там ще й участь бере пританцьовуючи((((
слава Україні!

муза 2013-03-15 / 15:24:52
"відбувається молебен і співають гімн...в день "Марціуш-15" аж ніяк не з метою вшанування вбитих і закатованих їхніми предками захисників Карпатської України! Не вводьте в оману себе та інших! В цей день Угорщина відзначає своє національне свято.

??? 2013-03-15 / 14:50:49


Пане Миколо, нефайно якось в день трагедії Карпатської України співати «Іштен алд меґ о Модьорт…». Може хоча б свічечку якусь запалити в пам'ять по земляках, невинно убієнних угорськими окупантами у цей день?