Як Божа Кульбабка день Сваляви відзначила, або Надувні кульки замість ремонту

Цей допис відлежувався кілька тижнів, перш ніж потрапити у блог. З тієї причини, що після скороченої його публікації у Фейсбуці залихоманило мій комп’ютер і за всіма ознаками це було зовнішнє втручання з боку "хакерів", що обслуговують "героїв" мого фельєтонного репортажу. Антивірусна програма допомогла вигнати нечисть. От коби ще й в суспільному житті можна було послуговуватися антивірусними програмами.

Як Божа Кульбабка день Сваляви відзначила, або Надувні кульки замість ремонту

День міста в Сваляві з "легкої руки" теперішнього мера чомусь вже другий рік поспіль переноситься з 21 вересня на інший день. Мабуть, у мера нелюбов до цієї дати, яка збігається з Різдвом Пресвятої Богородиці. Ось і нинішнє свято, замість п’ятниці, призначив на суботу. Внаслідок цього урочисте відкриття торжества з гігантської сцени відбулося майже за повної відсутності глядачів – люди ж бо пообідній час у цей день присвячують, як правило, домашньому ґаздівству.

Роль глядацької масовки мужньо узяли на себе міліціонери та хлопці з прапорами керівної нині партії. Синіми партійними прапорами махали навіть у той час, коли правилася Служба Божа та лунали духовні піснеспіви. Як тільки закінчив виступати милозвучний монастирський хор, жахнула на сотні децибелів така какофонія, що співрозмовникам доводилося гукати одне одному у вуха, аби бути почутими. Смисл у  всьому цьому, звичайно, був, особливо – для міськрайонного рідного та обласного заїжджого начальства, яке вийшло на люди, та людей, як завше, чути не бажало. «Глушилка» була увімкнута, начальство розминалося на розі Головної та Духновича.Папарацці відкрив фотосесію. При перегляді знімків дуже сподобався погляд мера – простісінько в об’єктив папарацці.

Мабуть, мер здивувався присутності незапланованого ним фотокореспондента, якого він свого часу при всіх районних депутатах не прийняв на роботу в районку. Оце він дуже правильно зробив, бо якби фотокор зараз числився в штаті, точно не зміг би зробити цього репортажу. Втім, мер даремно тривожився, бо тієї суботи 53-річна журналістка-пенсіонерка (і за сумісництвом багатодітна мати) почувала себе Божою Кульбабкою, була мирною і незручних запитань не збиралася йому задавати. На благодушність її налаштувало чотиригодинне стояння в банку з метою отримати мінімальну пенсію з усіма належними їй надбавками за героїчне материнство. Пенсій не давали, як, утім, це було й минулого року на таке саме свято. Не давали, бо, бачте, Інтернет не працював. Зрештою, вимушено безробітній журналістці, вигнаній три роки тому на «пільгову» пенсію, та ще трьом найбільш стійким пенсіонеркам пенсії видали – після того, як вони гуртом і голосно розповіли банківським працівникам, як можна працювати і без Інтернету.

Поміж тим, День міста у людей творчих завжди проходить під знаком Художника – ще зранку біля огорожі районного центру зайнятості можна подивитися нові роботи місцевих майстрів пензля і різця. Традиційно репортер на пенсії пораділа творчості земляків. Зустріла файних людей – колегиню, з якою понад двадцять років разом пропрацювали у районній газеті, ще до того, як видання перетворилося на рупор нинішнього мера, привіталася з чудовим педагогом, якого свого часу місто вже визнало своїм почесним мешканцем. Гадалося, що почесного громадянина запросять на сцену, пенсіонерка-журналістка приготувалася поаплодувати. Та зі сцени гучно дякували губернатору області, який стояв на розі під мерією у скромному гурті місцевих підлеглих, а також братові мера, який вирішив регіонально ощасливити свалявців, якщо ті проголосують за нього на найближчих виборах до українського парламенту.

Пенсіонерка дивилася на ясно-блакитний костюм губернатора і думала, що колір цей символізує, мабуть, блакитну мрію усього Закарпаття – жити в мирі та злагоді, радіючи блакитним горам. Останні, втім, втрачають ідилічну барву. Журналістка, поки була ще не на пенсії, навіть знала, що все цим і скінчиться, бо ж тоді ще не губернатор особливо активно освоював лісосіки в горах, перетворюючи останні на суцільні брунатні й горбкуваті вирубки.

У Божої Кульбабаки навіть сталося просвітління пам’яті. Вона пригадала, як уперше познайомилася з особами мера та його брата, коли до рук їй потрапила мукачівська районна газета з фотографіями тоді ще відомих лише в певних колах братків. Було це, здається, у році 1998-му. З фотографій у районці на неї дивилися простацькі, подібні одне на одного, мало не як дві краплі води, обличчя, а над знімками був заголовок «Їх розшукує міліція» з підзаголовком «За підозрою у скоєнні особливо важкого злочину». Божа Кульбабака не допомогла тоді міліції, упізнавши в лиці одного з братиків постійного гостя відомого в ті часи свалявського комерсанта. Упізнаний нею зрештою став мером. Кульбабка і донині пишається власною далекоглядністю і правильним розумінням юридичного терміну «презумпція невинності».

Насамкінець наша героїня на пенсії трохи подивилася, як танцюють симпатичні дівчатка у червоних платтячках. Щоправда, ніяк не могла зрозуміти, чому у них на вбранні траурні машлики. Але поспівчувала  організаторам святкування у місті, яким причини хореографічної скорботи, мабуть, були відомі. Так і не дочекалася появи біля двох биків, запечених у фользі, Гаргантюа і Пантагрюеля, які, за задумом організаторів, мали їх з’їсти. Мабуть, з цього приводу й відбувалося жалобне танцювальне дійство на сцені.

Міськрадівською гігантоманією, як і ревом динаміків, пенсіонерка наситилася дуже швидко. Тож і пішла собі сумирно додому, аби вкінець не оглухнути. Бо, не дай Бог, стати інвалідом та претендувати ще й на додаткові пенсійні виплати за станом здоров’я, - думалося їй.

Що там було на святі далі, пенсіонерка від журналістики не спостерігала, тому й репортаж про День міста такий лаконічний.

Вже за три дні по святу, коли в центрі все ще розбирали мега-сцену, а десь поряд, мабуть, доїдалися туші биків, наша героїня подалася знову в місто. У важливих родинних справах – дім журналістки ось вже понад півтора десятиліття ніяк не дочекається ремонту, а на носі – нова зима. Позаяк суботня пенсія вже скінчилася, треба було взяти бодай позичку у банку, тим паче, на міському святі пенсіонерці подарували рекламний проспект однієї з фінансових установ, де про таку послугу йшлося, а на додачу до рекламки - дві повітряні кульки на паличках. Звичайно, можна було б зайти в міську раду і висунути там себе на здобуття одноразової державної допомоги в розмірі кількох тисяч гривень, на яку начебто можуть розраховувати всі багатодітні матері. Всі, окрім конкретних журналісток, які понад двадцять років відпрацювали у місцевій районці і насамкінець свого трудового життя необережно піддали сумніву законність отримання кандидатом у мери диплому про вищу освіту. Бо кандидат став градоначальником, а журналістка, як Вам відомо, на той час вже перейшла в розряд незручних пенсіонерок. Тож ні про які здобуття для неї в конкретній міській раді вже не йдеться – в стінах градоначальницьких Божа Кульбабка отримала статус «персони нон ґрата». На даний час залишилося їй за інерцією почитувати газети, освоюючи заразом і Інтернет-простір (ну, та чим би Божа Кульбабка не тішилася). Тож вичитала там, що державні допомоги багатодітним видають хіба тоді, коли вони стають багатоправнуковими. Позаяк правнуків наша Кульбабка для держави ще не надбала, ясна річ, з державною поміччю їй доведеться трохи почекати. А ремонт, тим часом, не чекає. Тому – в банк, по кредит.

Банк пошукав щось у відновленому Інтернеті, і видав вердикт: «Поки що є змога виділити Вам ще дві повітряні кульки, безпроцентні». У пенсіонерки ще залишалося сто гривень з суботньої пенсії. Їх конче треба було витратити. Кульбабака з дверей банку автоматично пірнула у двері аптеки і придбала там упаковку «каптопресу» та пляшечку «кардіофіту». Після дози одного й другого пенсіонерка від журналістики вирушила додому, несучи дві повітряні кульки, аби прикрасити ними досі не поремонтований інтер’єр власного житла, де на неї чекали неповнолітні діти і суціль неповнолітні внуки.  Була певна, що внуки кулькам радітимуть.

Тим часом, за інерцією, оглядалася, намагаючись помітити зміни на краще у міському житті. Бо що там її особисті клопоти про ремонт, коли йдеться про інтереси великої громади, очолюваної мером з дипломом про вищу освіту, нехай і сумнівним, з її точки зору. Якщо Ви цього не знаєте, то мусимо наголосити, що всі песіонери від журналістики – невиправні оптимісти, вони завжди шукають зміни на краще навіть там, де вже дров наламано. І справді, зміни не забарилися. На місці потрощеного якимись вандалами білосніжного пам’ятника Юрію Венеліну-Гуці стояли аж дві масивні дерев’яні скульптури – ведмедиська з рибиною в руках та верховинця, який у профіль чимось нагадує Влада Цепеша, а по-народному - Дракулу. Дракула був, слава Богу, без м’ясницького ножа. Кульбабка постояла біля них у глибоких роздумах. Вона б зрозуміла задум скульптора, якби у ведмедя була ще й вудиця. Але в того під ногами стояв кошик, напханий маленькими рибинками. Може, то ведмідь-браконьєр і користувався сіткою-екраном, а може, то Дракула став рибалкою-везунчиком і ощасливив невідомого ведмедя? Хай там як, а пам’ятник безіменному ведмедю справляв непогане враження, і даремно Дракула від нього розвернувся в інший бік.

Але ж де Венелін-Гуца? Та осьдечки – за якийсь десяток метрів від Дракули, у скверику міської ЗОШ №2. Тільки чомусь вмурований в ілюмінатор у камені, і вже не Юрко, а справжній тобі Георгіус.

Взагалі, Ви не подумайте, будь ласка, що пенсіонерка від журналістики має щось проти монументальних речей, нехай і дерев’яних. Вона лишень не розуміє, навіщо на Батьківщині латинізувати русина – засновника болгарської граматики, історика і публіциста, який при написанні власних наукових праць послуговувався кирилицею та слов’янськими мовами і принципово прийняв ім’я Юрій, цим самим засвідчуючи власне життєве кредо – протистояти латинізації слов’янського світу.

Зробивши кілька знімків змін на краще, пенсіонерка пішла дбати про завершення ремонту вдома.  Стабільність ситуації і приклад мерії надихали на те, аби прибрати в хаті зайві стіни – в такому випадку їх і ремонтувати та білити не доведеться. 

Ірина Мадрига (Андрійчук), Закарпаття онлайн.Блоги
19 жовтня 2012р.

Теги: Свалява, Дракула, Венелін, кульбаба

Коментування вимкнено автором публікації.

Дещо про місцеву літературну критику
/ 8И снова об уникальности русинского языка
/ 4Звіт про пригоди Кота Босоніж
/ 4Розмова з Миколою Боярчуком. Про головне
/ 2До нас їде Боярчук...
/ 4Художник Іштван Гичко. Дотик до власної сутності
/ 4Вибори. Відеоспостереження в натурі
/ 4Олександр Кеменяш. Свій не з чужими
/ 4Під напругою
/ 4Експонати «Лужанської долини» поєднує культура спілкування
/ 4Віктор Тереля: «Таємниця світу захована в самій людині»
/ 12Свалява. Знову наруга над пам’ятником Гуці-Венеліну
/ 19Про спраглого свалявського мера та ціну на воду
/ 4Талант художника – це хист мати терпіння
/ 10Новоселиця як ментальність
/ 4Дизайн по-свалявськи
/ 3Художниця з Тули - про Україну
Не все гаразд із "силою життя". Бракне мінеральної води?
Запрошую на сайт
Фольклорний колектив «Верховинка» відзначив ювілей виданням книжки
Дві книжки, про які варто знати
/ 3Про розмарію Петра Скунця
/ 3Микола Холодний і Тереза з Голубиного
Як стати солдатом Чонків
/ 10Шафранна галявина. Ретроспектива в дитинство
» Всі записи